Моя доля

В Украiнi на Подiллi
Народилось хлопчиня,
В середу, чи то в недiлю,
Не памятають того дня.

Навкруги вiйна гримiла,
I вороги були кругом.
Мати над дитям тремтiла,
Сховавшись в яму, де був жом.

Цiлий рiк ховалась мати
З дитиною,  майже щодня,
Бо в неi могли спитати:
«А де батько цього дитя»?

Що мати могла сказати?
Хiба збрихати:  «Ганс помiг»?
Батька в хлiв змогли сховати,
Так, щоб ворог найти не змiг.

Сорок четвертий рiк настав,
Тiкали нiмцi без майна.
Батько документи дiстав
I почалась для нього вiйна.

Менi четвертий рiк пiшов,
Я дуже добре говорив,
Якийсь солдат в хату зайшов
I пiдняв мене до гори.

Я голосно так закричав,
Що мати в хату вбiжала.
А  батько плакав i мовчав,
Мама сльози витирала.

Була у нас стара  хата,
Що дiд Микита збудував.
Сiм»я  жила не багато,
Тодi народ весь бiдував.

В еМТееСi  робив батько,
Мати в колгоспi за дурняк.
Але голод був нам «дядько,»
Iз злиднiв вилiзти нiяк.

Поiхав батько на Донбас,
Щоб на шахтi працювати.
А через рiк забрав i нас,
Сказав:  «Хвате бiдувати».



Там не погано нам жилось,
Добру батько мав зарплату.
В село вернутись нам прийшлось,
Щоб не забрали у нас хату.

В селi до школи я ходив,
Середню  получив освiту.
А в iнститут не поступив,
Бо ще не знав я кривди свiту.

Поiхав в Ужгород тодi,
Фiзиком хотiв я стати.
Та стало трапитись бедi –
Не прийшовся  iм «до хати».

По конкурсу я не пройшов,
Бо «своiх» треба приймати.
Я не заплакав, а пiшов
Бiлет до Эсiля  взяти.

Приiхав я на цiлину,
Думав трактористом стати.
Та, майбудь, не по талану,
Менi сiяти-орати.

Грузчиком на току був ,
На курси вечером ходив,
«Диплом» для трактора здобув,
Та мало на ньому робив.

Рахiвник  бригади помер,
Прийшлось менi сажiнь взяти.
А парторг сказав: «Ну тепер
Час  тобi комсоргом стати!»

Так три роки  я трудився,
То в райкомi, то на полях.
Так нiчого б не добився,
Але вибрав я другий шлях.

В московськiм ВУЗi я навчався,
Щоб iнженером сiльським стати.
I  де той маршал Гречко взявся,
Рiшив пагони менi дати.

За тi пагони  два роки
На Пiвночi я вiдслужив,
Добрi получив уроки
I друзiв там собi нажив.

В Мурманську я залишився,
Третину вiку там пробув,
З росiянкою одружився,
А рiдну мову не забув.

Коли минуло шiстьдесят,
С Пiвночi пора «тiкати».
Завести собi поросят,
Та немаэ в селi хати.

Довго думали,гадали,
Де  вiк будем  доживати.
Мiлiонiв ми не мали,
Нема за що вибирати.

Сподобались  Великi Луки,
I дiтей перевезли сюди.
Тут народились нашi внуки.
Хорони, Господь, iх вiд бiди!

В Украiну дуже тягне,
Там могилки  мами, тата.
Та нiхто пока не спрагне
Одолати супостата.

Що зробили з Украiни,
Як народ там виживаэ?
Навкруги однi руiни,
Петро грошi заробляэ.

А вороги за океаном
Вiд щастя руки потирають.
«Опоiли» славян дурманом,
Нехай самi себе вбивають.

Та вiрю я, що вiд дурману,
Народ Вкраiни протрезвiэ.
I без всякого майдану
Нечисть по вiтру розвiэ!

Лютий 2017 року.