Ситцева вишня

То твої не заплакані очі,
що всміхалися вірно мені,
не томи більше серце дівоче,
козаченьку на грізній війні.
Ми Хмельницького славні потомки,
і за брата в бою стане брат,
на землі ми його сини й доньки,
бий фашиста, не скорена рать!
Не томи більше серце дівоче,
не губи мене серед війни,
і коханої синії очі-
річка синяя, думи ясні...
А вона його серденько знала,
і чекала у шатах весни,
і коли рать ворожа пропала,
він живим повернувся з війни.
Мій коханий, заплакані очі,
відведи від накоєних бід,
це не виспані грізнії ночі,
на чолі цім залишили слід.
Бо уже помарнілеє личко,
і на серці от бід тяжких шрам,
в партизанах всі мрії дівочі,
по ворожим і підлим тилам.
Партизанам сестрою я стала,
на нещадній кривавій війні,
і вони моє серденько знали,
в бойовій не покірній сім"ї.
...Потекли мої сльози гарячі,
із Дніпра та упали в Дунай,
відігнали ті кулі незрячі,
що витали, де був чужий край.
І тепер ми з тобою у парі,
серед вишень, у зелен- саду,
що у квітах рясних потопає,
і з тобою тут щастя знайду.
... Й закохався по новому в вишню,
загартований в бурях боєць,
й заспівав у саду долі пісню,
серед ситцевих мирних небес...
...Розцвіли нині білі, мов хмари,
і черешні і вишні в саду,
тата й маму вони зустрічали,
молодими із фронта сюди.
Салютують у небо зірниці,
перемог серед ситцевих хмар,
і застигли краплини водиці,
сльози вдячності в білих вінках.
Сльози вдячності ситцеві вишні,
мрії зоряні думи ясні,
і з портрета мої найдорожчі,
посміхаються ніжно мені...