Вiтер - млинар

День тягнувся без кінця,
Сумував хлопчисько,
За вікном йде сніг три дні,
На дорогах склизько.

Гострі криши, мов жінки,
Хусточки вдягнули,
А будинки, що без стріх,
Шапки натягнули.

Все, що було у дворі,
Хуртовина з’їла,
Годівницю пташенят,
Снігом білим вкрила.

Конуру цуцька Палкана,
Санки братика Івана,
І ялинку, і альтанку…
З кучугур не видно ганку.

І спитав тоді малюк,
Здивувавши мати:
– Хто живе на небесах?
Та чи є в них хати?

Де береться весь цей сніг?
Хто його кидає?
Від зими і до зими
Дбало зберігає!

Мама з татом, бачить він,
І самі не знають:
«Конденсати, парування…»
Дружно поясняють.

Відповів йому дідусь:
– Ось, дивись, малий,
Є на небі ввишені,
Млин-вітряк старий!

В ньому вітер – господар!
Борошно збирає,
Сіє, віє, багатіє,
В ворочки складає.

То сніжинки-борошинки,
Розлетілись по землі,
Поки вітер хуртовинній,
Сіє, віє у млині.

Так, послухав хлопчик діда,
І приніс у дім,
Пів відерця борошинок:
– Випіку і з’їм.

Добрі б були пиріжечки,
Може пампушки,
Як би борошно не встигло
Від маля втекти.

Дивиться в цеберко хлопчик,
І не уявляє,
Як же вітер з того тіста,
Страви випікає.

Запитаю  дідуся,
Як воно годиться,
Бо не знають знов батьки,
Звідки та водиця!