Вот!

Ох лев чорний да в печі
їсть засмажені вірші,
від Cафарі не в пальто,
і кричить - горю!
- А то!
А та пічка да в півнях,
ну а хатка в рушниках,
ну а хатка - спільний дім,
християнський рід весь в нім.
Гори, чорний, і палай,
дім наш спільний не чіпай,
Ти кричав, що сатана,
а в печі отій стіна.
А в печі вогонь пала,
а в печі летить стріла,
і та сила - по тобі,
так сконай в моЇй журбі!
І ось чорний та в димар,
і на ступці - вище хмар,
і волав, стогнав, кричав,
бо віз духа під хвіст дав!
Ось чуть теплий приземливсь,
у лісочок, де колись
працював весь дружній люд,
і не знав війни та бід.
Виповз з ступки на бочок,
пушку взяв,
та на крючок
взяв злодія Мухомор -
сильний, гладкий - будь здоров!
От, служи мені, злодій, -
Мухомор йому велів,
і пішли весь ліс крушить,
неповинний люд душить.
Граблять, сім’ям шлють цепи,
та не з золота - з ганьби,
бо прокляття люд їм слав,
цеп на лапи так і впав.
А до цепа-ланцюги
камінь, тобто - жемчуги,
знаю, знаю, але ж Русь!
і нікого не боюсь!
І на шию камінь впав,
й задні лапи теж дістав,
ось уже і одягнувсь,
але ж ба! не схаменувсь!
Бо не камінь то - гріхи,
а на шкурі не міхи,
весь прокляттями обріс
і даруночки поніс.
Лісна почта вже тріщить,
гад за гадом - аж кішить,
бо в посилках - не майно!
там завжди в війнах одно!
Бо люд дружно працював
і зарплат так мало мав,
лиш болячки та журбу,
от і вкрав той, що губу
не на своє розкатав,
хатки людські обібрав,
(так він думав)
і послав
сім’ям зміїв до отвал.
Зміі к чорному, мов ліс,
й потішається там біс.
Всі спасайтесь!
Всі біжіть!
чи до нас... чи ще кудись...
Тільки совість не зірвать!
Чорній силі подихать,
де Сафарі  під пальто,,
бо ти нас хотів кнутом,
де погибель нам ти слав,
сам собі в погибель став.