У темнiй хащi лiсу

У темній хащі лісу,
де світло не пройде,
бродив "хто- зна" із виду,
не товстий й не худий.
Як звали? - Скажем-лисом,
хоч був як чоловік,
та не спитайте часом,
який у нього вік.
Так ось, бродив, сварився,
чогось все озиравсь,
немов з гілля звалився
і так сюди добравсь.
Раніш, до цього часу,
він мав усе що мав,
та в початковім класі
пізнав те що пізнав.
Смикне когось за кіски,
та в сльози, він-у сміх,
коли щось в кого просить
не дали-наполіг,
за шкірки, та в болюче,
що більш всього болить,
й впивався злом тим злючим
щосили кожну мить.
Учився, не учився,
дзвоночок дзень -дзелень,
а він в штани вмочився,
бо по життю, мов пень.
Лиш зло, лише насмішки,
лиш зависть, лише лють,
наставить хитрі вушка:
а що та де почуть? 
Чи кляузу зіштопать,
чи наклеп чи щось десь,
задаром вкрасти - злопать,
і крикне в щасті - "Єс!"
От з "Єс!" - впєрьод по жізні!
От вже і комунізм,
по блату, щоб Вітчизні йому не послужить,
та в інститут, а  там же
потрібні, бач, знання,
й пішов він від учоби назад та навмання.
Здоровий та лінивий,
і хитрий і слизняк,
злохитросний, брехливий,
в культурі - аби як,
одне цей пан лінивець
цінив, коли вдягавсь,
 в рубаху, мов би в зливах,-
у рюхах, -  під пояс!
А рюхи ті настромить,
та аж на верх пальто,
сам - вуха насторожить:
чи не сміється хто?
А далі - як по маслу,
картину хоч пиши,
десь вичитав він гасло: Методики учи!
"Ну от, хай методики!
Багатим стану враз!
- так думав, і великий
дурак в науку вліз.
Китайські та японські,
та африканських відьм,
й радів - тріщали кості!-
та ж умний! Геть всі йдіть!
Візьме велику жабу,
та гладить живота,
щоб жаба та на губу
грошей лантух, а та
промовила; ти, турок!
Я жаба хоч куди!
Я - чиста, та між рибок,
рук не тягни сюди.
А хто мене знеславить,
знечестить захотів
та ідолом поставив
щоб світ мені служив,
хай знає - я творіння,
що з цим не подружусь,
не то в мене коріння,
й зі злом ще поборюсь!"
І тут піймав "обманчик"
великий славний Губ,
й носити став слюнявчик,
бо нижня губа вдруг
та на живіт упала,
задаром - все чуже,
ну а живіт - їй пара
на капці, і уже
товстий та недолужий
давай служить тим сам,
що водять недотепів
та по глухим лісам.
Ішов, ішов злохитрий,
настало сорок літ,
у хащі стрінув літо,
а тут лиш темінь від
всього життя, поступків,
всього, чому служив,
ще й получає гупків
від "б!, а далі - "сів".
А далі вже прогресом
під носом понесло,
й схотів жить, мов професор,
щоб все то, що знайшов,
на "б", на "ч", на "с", "л",
служило для того,
щоб став він знатним в лісі
серед хламу свого.
А тут, а тут  - картина!
Подивишся - о жах!
Життя - одна руїна,
і змії - змії й прах,
прах мертвий, мракобісся,
й подібне - в той клубок,
й зміїна та родина
з наклепу та пліток
зістарилась, й понині
жне сходи неборак,
а біс заліз на спину,
бо пішки не дурак.
А там -будяк та осот,
та він собі сказав:
хоч я і не доросток,
але ж слова зв"язав,
коли читав прокляття,
та "б" і "ч" служив,
поетом хочу стати я завтра,
й так зробив.
Зайшов в портал поезій,
чужі вірші таскав,
де слово переставить,
де - речення "зрубав",
й летіли одні скалки,
та в його гадський рід,
а в нього - палки й палки,
від африканських вуд.
Горить, пала та злючий,
і дума  собі сам:
ось виберу я жертву,
й віддам її "бі" й "сам".
І вибрав, маму вибрав,
що діток догляда,
і пише вірш  за віршем,
та завжди молода,
привітна та щаслива,
й сміється їй весь світ,
нарядна та весела
серед не легких літ.
Мов пташечка, в турботах,
та пісеньки співа,
а він - в колючих дротах,
що світ його скував.
Й послав Губ їй прокляття,
та грім тут загримів,
й горіло враже сміття,
і сам лев чорний тлів.
"Калдун!" - себе назвав так,
два слова - "кал" - "єдун!",
із древніх літ розплата,
і їсть то все один.
А мати ну як мати,
в борбі та у трудах,
й сміливо прямо в завтра,
та під небесний дах.
Але не це до теми,
а то, що чорний лев,
все виє - виє й злими,
дні стали з дня у день.
Його "відьомські" штучки
та по ньому - шарах!
І ось по темній гущі,
а сам же звір, не птах,
і ріже темна гуща,
куса та рве його,
ось - ось і скоро знищить,
ця мить вже настає.
Та Губ не зна любові,
не знає каяття,
й тепер не зна покою,
бо біс - та на шмаття,
й летять одні лиш паклі,
в його зміїний рід,
й кубло горить і шмарклі,
від африканських вуд.
Бо є та сила, друзі,
невидима очам,
що матері - подруга,
і що відкинув хам.
І зветься та подруга -
сердечна доброта,
а Губ, цей недолуга, горить,
й горить ота
сім"я, що мракобісся,
є правда золота!
Як послужив ти бісам,
від них свій ад пожав! Вот!