А серце рветься знов додому,
Туди,де батьківський поріг.
Де забуваєш про тривогу,
Луна дзвінкий дитячий сміх.
Лечу,неначе птах змарнілий
Напитись рідного тепла,
Щоб тільки тут набратись сили
І нізащо не відпускать.
Ступаю тихо на подвір' я
І озираюсь навкруги.
Якесь стривожене повір' я
Мені перешкоджає йти.
Пекучі сльози захлинають…
Я озираюсь навкруги.
Тут тільки вишні ції знають
Кого шукаю,де ж бо ти?
Нема. А так мене чекала,
Нема матусиних очей,
Якби ж раніше я це знала,
Не було б сонних тих ночей.
І як же тут без неї бути,
Коли не милий білий світ?
Калина нахилила віти,
Вже не звучить веселий сміх.
Несусь у сад вишневий швидко,
Кидаю погляди сумні.
Нема матусі. І не видно,
І вишні,й квіти вже не ті.
Як важко,сумно й одиноко,
Коли нема уже батьків…
Цінуйте мить,бо так жорстоко
Прийти і не застати їх.
Ностальгия
© Copyright: Мария Кирилова-Лукавецкая, 2018
Свидетельство о публикации №118011907996
Свидетельство о публикации №118011907996
Рецензии