Вес лля на глин! Або Полюшенк в похорон - як воля!

В е с і л л я   н а   г л и н і!   А б о   П о л ю ш е н к і в   п о х о р о н   
я к   в о л я   т а   у я в л е н н я!


(это произведение перенесено сюда "в оригинале" - т. е. - на украинском языке, на котором оно вчера было создано и помещено мною на украинском портале "Клуб поэзии":

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770530

Оно свежо и колоритно звучит на исходном языке - посему пока по-видимому не доведётся перевести его на русский. Позже - возможно!)


                Герберт Нойфельд / Herbert Neufeld

 

ДРАМА у 2-х ДІЯХ.

ДІЯ ПЕРША:

Полюшенка,
Ельф,
Голоси з публіки.
               

Г о л о с   і з   з а л у:               
                "Ви чули вже, як липа шелестить...
                у зимку ясною морозною добою?"



Е л ь ф (майже нечутно): 
               
                (Коханно, спиш?.. Ні?.. Ти, любонько, осьо,
                диви, не поспішай, покі мене немає в хаті...
             Може краще... покочегарь, будь ласка,
             летовіще на місці?!.. Благаю, до пори ти
                на морозі...
     не співай зачасто, бо ж не у Снігири тебе
             хрестили!? Чуєш, обіймаю неруйнівно й
                преніжно – не зовсім щоб моя, а вже своя,
                на «Ти» для мене назавжди – коханна,
     зелено-сіре-ока, співуча, тонко-мелодійна,
     соло-домінантна, сі сопранна доля, сила мила
             і як фасоля та й у тім, ще зовсім дуремоля,
                сила лада бісових пісень,  легка, балладна,
                лемкострунна, бра-бравіссіма красуня із
                хрестом-у-тина!!!)




---------------------------------------------------

М о н о л о г   П о л ю ш е н к і:


Портрет Антонича, годинник,
гарнадля на паркеті...
Оце і вся моя кімната,
заходьте коли-небуть!

Я приласкаю мого Ельфа,
Ах, я давно Вас ждала.
З тих пір, як мене обвінчати
з Кротом немилим мають.

Ось Вам уся трагедія моя –
як тільки... весна настане –
і квітенята крижані, що
долю мою знають, стануть...

слізьми у шлях останній,
мене відспівуючі, та уся
земля зігріта сонцем, що
вже квітами-перлинами

позакосичиться... – Я зникну
назавжди... Бо маю глибоко
іти під землю темну – поділяти
долю – із ново-нареченим та...

майбутнім мені «чоловіком»(?!)
Жахливим і сліпим – Кротом...
Отже... підземельну доленьку –
сиру, знесонячну, безквітну,

безкоханну, без... без-життяну!

Лиш, бездоганна, кажуть, наче
кротяча врода господарювати...

Ніби Кріт уцей, від будьякої –
незгоди, непогоди... завжди
щось припасе. І покі вдома він
у себе, то біш під землею – його

не можна зруйнувати!
Та що ж мені з того?.. 

Хай і розумний іще буде він, і
з логікою у ладах... Та хай також
надійний, вірний, роботящий,
негулящий?! Хай також собі уважний,

і заможний, і поважний... Нехай
собі і чесний, та хоч чеснотами
вшпіговний всіма, як цукряний
якійсь буряк високосортовий...

Хай увесь постане – Ніколаусом із
шоколаду... Життя суспільного із
ним... тих ніжностей кротячих...
Та чим скоріше там вже зашморг –

то напевно – краще!...

Й не допоможуть мені – ані сни про
сонце, ані мрії, ані казки книжкові,
не-книжкові, ані очикування... осьо
довголітнє – смерті "крото-чоловіка"

моєго... (казали ж – неруйнівний в
темнім царстві він своїм! А вбити я
його не зможу. То ж краще... на себе
покласти руки... напевно і зроблю...)

Єдиний вихід... коли б... ось Ви негайно
не прийшли б до мене та не врятували – 
любий мій, коханий, дорогий мій, Ельфе!!!

Ви прийдіть сьогодні! В мене вдома –
ось я сама та миші!
Я кожен вечір буду ждати,
Співаючи до тиші... 

А й ще: ніяковіти, ніяковити... ніяковитися...
це від самої лише тіні моїй надії... 
Тож – спішить до мене, друже мій
коханий!! Напевно Ви не пожалієте!..

Хто зна...



(Продовження буде)