Зима, Карпати, дощ...
Що плямами розкидався по схилах…
Початок січня, сям я, як на гріх,
З’явився, наче сніг той, посивілий.
Уперше взимку, вперше сам-один,
Раніше знав Карпати лиш зелені…
Серед карпатських снігових сивин
Я роки, мов крупу, стискаю в жмені.
Туманом вкриті гори. Голова
Моя неначе теж серед туману,
А дощ, немов молитву промовля,
Шепоче: «Все минеться…». Невблаганно
Спливають роки, наче ті річки,
Що б’ють своїми хвилями каміння.
Джерела, потім чисті потічки,
Коли ж, зненацька, хтось жбурне лушпиння,
Посеред шляху дерево впаде,
Десь у низині трапиться багнюка…
Тічуть річки, життя собі іде
І відлік часу стиха в тім’я стука.
Зимовий дощ, Карпати, битий шлях,
Без листя буки чорні та похмурі.
Ми всі йдемо крізь зиму по стежках,
Чекають нас дощі, відлиги, бурі…
Стоять Карпати – дзеркало душі,
У кожного – свої на серці грати…
Ще буде неба чистого блакить.
Чи з нами, чи без нас… То все… Карпати…
2/ 1/ 2018
«Міжгір’я – Хуст – Ужгород»
Свидетельство о публикации №118010407162