I знову сниться Вендi дивний сон

І знову сниться Венді дивний сон:
Вона не жінка, й навіть не дівча,
У неї сяють зірки біля скронь,
А ще на спині крила є, хоча
Вона могла б літати і без них.
Потрібні крильця, щоб труснуть пилком
На когось, хто в зеленому вбранні...
На когось, хто її поцупив... Чом?

Чому, чому, чому, чому, скажи
На підвіконні, ніби на межі,
Ти знову прокидаєшся, сновида?
Чи полетиш, як за віконце вийдеш?

...Вже котру ніч їй сниться дивний сон,
Де губляться донька і чоловік,
А щось дзвінке, не склепивши повік,
У філігранних пуп’янках долонь...
Стискає в ніжних пальчиках ключа...
А ще у неї – пазурі, хоча
Вона могла б вбивати і без них.
Потрібні кігті – вікна відчинять...
А ще в її пазуриках тонких
Заплуталась його неслуха-тінь:
Її до п’ят пришиє Венді-Дзінь...

Що то вже Венді шиє близ вікна?
Пазурик-голка – місячна луна...
„І далі – до схід сонця...” Знову сон –
Останніх днів бентежливий прокльон...

...І знову Венді щось тривожно снить –
Вона вже не людина, просто звук,
Дзвіночок, що, мов іскорка, летить,
Й щось надважливе не пускає з рук:

Наперсток? Жолудь? Лісовий горіх?
...Захований в куточках вуст твоїх...
Затиснутий в судомі вуст твоїх –
Той поцілунок, що живив їх всіх:
І Tinker Bell, і Пітера, й Гака,
Й весь Neverland, що забуток спіткав...

...І врешті решт, сховавши сон в руці,
Надвечір Венді принесе доньці.
Струсне пилком, прошепотить: „Лети!
Твій час блукати з ними крізь світи...”


Листопад 2017