прод-я, ч. 3, 4

3

Тому будь-яке мислення, в т.ч. художнє і духовне мислення, при найбільшій заглибленості його, на са-мій глибині може знайти лише первісні художні обра-зи.
Найгустіші (найідеальніші).
Найгустіше слово, як казав Флоренський, — а він дійсно своєрідний Леонардо да Вінчі ХХ сторіччя, бо працював на синтезі стількох знань, починаючи від мови і далі, що інший ніхто не зробив стільки багато для Церкви Христової, для мистецтва, для церковного синтезу, для науки, для філософії, для діалектики.
Бог нікому нічого не нав’язує. Він нікому нічого не диктує: Він нікому нічого не ламає.
Бог не ламає творців, Він виховує їх десятки років, все життя.
Він просто Своїм натхненням, Присутністю, Своїм Світлом — є.
А в міру того, який утворено «кристал» для цього бачення (світло проводить цільність), поет записує те, що він бачить з Богом. Найглибші художні образи, які здатний побачити, слово — найгустіше!
Причому це слово називають і найбільшим словом, котре ніхто пізніше не може
— ні заперечити
— ні обійти
— ні осміяти.

Чому? Без шкоди для свого здоров’я, найперше ду-ховного, ніхто не може заперечити те, що отак прино-ситься, що, наприклад, приніс Шевченко... Це найгус-тіше слово, найпервісніші художні образи.Там з нього прямо виливалося, з внутрішнього серця, — написати з інтелекту таке неможливо.
Працюючи з Богом на такій великій довірі і відкри-тості, коли людині, як правило, біля 30-и років, коли вона дозріває до віку духовного, та все-таки ще багато має від навчань земних, що стосується природи слова, із сусідніх областей, мистецтв. Ці знання до 30-и років можуть приходити від шкіл, від найкращих людей, котрі були закриті за совєтської влади. Тож приходи-лось вивчати все всупереч існуючому, всупереч тому, що робилося явно і таємно.
Найголовніше те, що зі мною відбулося, а можливо й з іншими відбувалося, бо кожен поет по-своєму цін-ний і в певному спрямуванні подає мову дійсності не-повторним чином разом з Богом, котрий теж його на-вчає.
В якийсь момент прийшлось перенавчатися, щоб не втрапити в самоповторювання.
Для цього прийшлось поставити на перше місце молитву, і то дуже сильну.

З 1993 року молитва стала на перше місце, молитва стала попереду всієї творчості, як найкраще очищення і зосередження. Мене навчали через благодать Мати Божа і Дух Святий. Пізніше — вже Христос через спо-відь і причастя, більшу Присутність, через більшу лю-бов до мене і мою до Нього, навчав. Мати Божа займа-ється земним планом, Вона в Духові Святому навчала мене писати по-новому.
До того я вже звик лити зміст в досить вже звичні, успішні ментальні форми, точніше — в духовно-ментальні. Вони зовсім не такі, як в науці, але є ще багато від земності.
Ось — важливо завжди рішитися на нове. Людина через любов, єднання, через натхнення художніх тво-рів, написавши спочатку по-звичному, відчуває, що завдяки Богу — може написати тонше, багатше, густі-ше. Й поступово змінюється поет в тонший, духовні-ший бік, — виливає натхнення по-новому...
Тобто, в більш пластичних формах.
Вони ближче до любові, до музики, а музика — ос-нова поезії. А чим більш заходить на територію музи-ки — тим більш пластичною стає!!

Навіть коли була завершена в 1992 році драматична поема «Цар духу» (на 104 сторінках), вона все одно ще була, за всієї своєї цінності, під духовно-розумовим началом.
Я сам, знаючи і усвідомлюючи це, волав в цій по-емі:
«Не вистачає музики в мені!..»
Не вистачало любові — до всіх, багато було інтелек-ту!..

4

Дуже багато є людей, котрі не знають, не усвідом-люють, що вони є каліками. Вони не ті й не ті, ні тут — і ні там, не відкриваються, не приборкують інтелект і не йдуть в Церкву.
Але це чекає на всіх.

Ці речі відбувалися ще і раніше: поодинокі поети, такі як Поль Клодель, Томас Еліот, рішалися йти до Христа, в Церкву, в благодать, в служіння неухильне. У внутрішню свободу, котра в Христі, у внутрішню музикальність в любові до Христа, людей і світу. По-ступово відмовлялися від надміру «знань, та не тих , що потрібні». Міра інтелекту, яка, як необхідний за-лишок і як керований інструмент, не заважає внутрі-шній музиці. Музика — з любові Божої, вона найбільш бажана. Бог проявляється любов’ю і знаннями, тепло-тою Своєю і світлом.
І ось треба було зрілому і сформованому поету(!) рішитися піти — в любов Божу!! Це по суті — цілком в нове, у нові змісти — і в нові форми. Форми вищого мистецтва, в які Бог тихо навчав виливати вищі зміс-ти, які Він надихав Своєю Присутністю.

Це, можливо, мені найтруднішим було, тому що коли поет сформований, йому дуже нелегко переміни-тися на 180 градусів.

І тим більш, коли являє вже успішність в усьому, має багато книг своїх, є забезпеченість якась і спокій-ність, а Бог хоче, щоб ти знов у зовсім невідоме йшов. Поезія вся з невідомого.
Це неминуче: йти з першої природи, з его-фортеці з її пристрастями — до Джерела вічного Христа!
Тож треба йти за Богом і виливати натхнення, нові вищі змісти в тонші відповідні форми.

Кожний твір мистецтва відповідає законам мистец-тва, що однакові в усіх видах художньої образотворчо-сті.
Є відповідність змісту і форми. В ідеальному випад-ку форма стає змістом.
В грубу нижчу форму, що зв’язана з земністю, з зе-мними стражданнями, неможливо влити зміст із най-більшої висоти, що його може досягати ще людський дух. Досягнення найвищі в Баха, Моцарта, почасти Бетховена, Данте, в інших тих, котрих надихали Бог і Богоматір Марія.
Певний ряд реальностей можна передати відповід-ністю: формою, думкою (що кому ближче). В поезії новий вибух міститься поміж словами і поміж стро-фами, які є своєрідними синтагмами мови духовно-художньої.

Як і мова Святого Духу спільна для всіх, коли вона ще не приходить розділятися на мови поетів світового рівня, поетів національного рівня, поетів своїх ланд-шафтів. Відповідно: наскільки людина є продовжен-ням ладшафту — стільки і чує ландшафт; і аж до — людина-бог.
«Казав вам: богами єсть ви, а ви вмираєте кожен, як князі ваші».

Але  т о г о , що я згадував як безповітряний прос-тір, можна досягти лиш поміччю Божою.
Сама людина не може на Небо залізти. Навіть на землі вона не може без Отця світла, що подає світло з висоти: «світло, що з висоти сходить від Отця світла», — каже Церква. Людина не може нічого з добра сама: поет без натхнення не може написати жодного слова, а тим більше — в найглибших художніх образах.
Образи складаються зі звичайних слів, які всі зна-ють. Тільки треба  з в і д т и  так їх поєднати, щоб отримати художній образ, що має найбільшу густину.
І щоб сталося чудо — провідності, — яке дає Бог!
Коли почута форма, коли зміст і форма точно від-повідають одне одному (пошлюбування сталось), тоді для цього світу форм здобуток стає найвищою цінніс-тю. Поет — найвища діяльність, споглядання!

Якщо тема велика і значна, є розвиток у відповід-ній формі, неповторній, якої ніхто не зміг досягнути, особливо ж коли це велика форма (поема драматична чи поліфонічна, акафіст), то тоді форма (як би це сказати земними словами?..) — вона сяє. Форма проводить світло і любов!
Форма сама собою не є Бог, вона не має в собі світла і любові.
Разом з відповідним змістом для світу форм вона стає великою цінністю. Вона тут працює як, скажімо, стовпи у храмі,— на них все стоїть. Є гармонія в худо-жніх творах.
Люди їх бережуть, вони чують — цінність.

Форма сяє. Чому вона сяє? В ній художні  складові частини пропорційно розташовані, гармонійно і єди-но відповідним чином, утворюючи органічне художнє ціле. Ніде і ніщо не суперечить проведенню світла, як Бог дав. А Він все бачить, допомагає поетові чи компо-зиторові — всю річ розвивати.
Доказом практичним, який переконає вас в суті, є те, що мої редактори, що працюють зі мною з найра-ніших часів, а також мої друзі, брали участь в дове-денні творів до потрібної якості.

Коли людина об’єднується з художнім твором, кот-рий є живим енергетичним «організмом», вона взає-модіє з ним.
Якщо редактор і поет об’єднуються з конкретним художнім твором, і в ньому є якесь неточне слово (ін-коли навіть неточна буква дозволяє темним силам пролазити і пробувати заважати, аби не стало —ідеально), а неточне слово — це грубе порушення, приходиться знаходити образ на глибині і ставити точні слова на місці підмінника.
Звідки неточне слово? Поет, буває, неточне щось поставить під час творчого палання, йому найважли-віше вчепитись в Огонь і не випадати з горіння. Бо як Огонь загасне — він не буде поетом. За третім разом Вогонь може не повернутись.
Він палає нещадно, не жаліючи себе, не пам’ятаючи жодних філософій, нічого земного, бо на землі цього нема: це безум Божий.
Плани Божі — не людські плани (а — з ким ви знає-тесь?!). «Думки Мої — не людські думки».
Чим тут пишатись? Малими і зтемненими людсь-кими думками?

Неточне слово має бути виявленим моїми редакто-рами і друзями. Вогонь той спалює і оживляє! В моли-тві, в молитві всі ми. І коли я знаходжу в глибині єди-но точний образ художній і вписую — всім полегшен-ня приходить. Легшає від зцілення.
Неважливо, чи це чотиривірш, чи великий вірш, чи цикл (хоча він сприймається ніби як камерна річ, та «камерність» може буть в голові (!), а цикл може бути більшим за поему!).

(Далі буде)