Чи своїми іду я стежками,
чи блукаю як пес в рипяхах,
Я у груші сестриці спитаю,
нас єдине коріння єднає,
Хоч вона вже й далеко в літах…
Ось і груша, і гілля розлоге
Хата, тин, із криниці вода,
І біляве дівча босоноге,
Мов видіння майнуло в очах…
Ранок в мокрих із гумми чоботях,
ген за садом похлюпотів..
А на вмитих росою воротах
Зачепився вінок з васильків.
І для мене отой подарунок
– серця біль, незабутня туга.
Як прощальний дитинства дарунок,
помах ніжно- рожевий крила.
Обніму васильки, приголублю,
прикрашатиму ними чоло.
Засміюсь як дитина, О боже!
Все ж було. Як давно все було!
Чи своїми іду я стежками,
Чи блукаю в світах та чужих,
Я у груші- сестриці спитаю,
Бо жага до життя нас єднає
І до радощів звичних земних.
1988
Роздуми...
© Copyright: Ален Мак, 2017
Свидетельство о публикации №117122905189
Свидетельство о публикации №117122905189
Рецензии