Елегiя

Ходила відьма оболонком,
Забутим лугом тим пройшлась.
Знайшла бурштинок, і галчонком
У небо, в хмари, піднялась.

Забуту пісню проспівала,
Свою нудьгу переливала
У зрі, місяць в вишині,
Щоб чули люди на землі
...про її лихо...

“Щож ж ти, милий,
Залишив дівчину одну,
Козак відважний, горділивий,
Мене віддав на самоту,

Не спала що безсонні ночі,
Тебе в віконце виглядала,
Що продивила ясні очі
І сподівань поназаймала.

Куди ж ідеш ти, світ коханий?
Навіщо відьму покидаєш?
Невже є краще хто за мене?
Невже ти мене забуваєш?

Хіба не тебе любила,
Хіба не я тобі дарила
Життя? І серце золотеє
Об тебе, любий, я розбила...

Тобі стелила я духмяні
У головах, плакучі трави,
І усі зіроньки рум”яні
Я дарувала, і дубрави.

Хіба не ти мені поклявся
В любові, щирому коханні?
Тепер ти з мене насміявся,
Тому і стогну у воланні.

...у Бога за тебе молю...
...Тебе єдиного люблю...”

І проспівавши свою пісню
Ізклала крильця на собі...
.............................................
І в гори впала на землі...