Лірика – як музика віршів,
римами із неба ніжно лине
і сідає пухом тополиним
на вівтар зболілої душі.
О. Мачула, „Ліки для душі“
Прожиті роки Ваші не намарне,
бо ж мудрістю збагачений Ваш вік.
Тому поезія в вас справжня й дивогарна,
та й Ви, вважаю, справжній чоловік!
Ганна Верес (Демиденко)
До читача
Не знаю, як було в сиву давнину, а у останні десятиліття увійшло в традицію під час застілля четвертий тост піднімати за чоловіків, за їх чоловічі риси і здобутки, бажати їм здоров’я і успіхів. Ця збірка є своєрідним тостом за найближчих мені чоловіків – моїх синів.
Діти – наше майбутнє! Ці слова кожен із нас не раз чув у своєму житті, але їх смисл ми повністю усвідомлюємо тільки тоді, коли все ближче й ближче наближаємось до цього майбутнього, коли воно поступово переходить в сувору дійсність і вже стукає у двері нашого буття.
Не менш відомі слова „Діти – це найбільше наше багатство!“ З часом даний вираз набирає все нових і нових відтінків. Він може змінитись аж до діаметрально протилежного: „Наші діти – наше горе“. А все залежить від того, скільки часу і зусиль ми приділяли і приділяємо вихованню своїх чад.
Гадаю, що кожен батько чи мати гордяться своїми дітьми чи, принаймні, хотіли б це робити; кожен батько чи мати в тій чи іншій мірі хотіли б щось змінити в поведінці
;
чад на краще і всі без виключення бажають їм тільки добра, бо в іншому випадку – то вже не батьки.
Хоча ця збірка, яка охоплює невеликий період моєї творчості з квітня по грудень поточного року, безпосередньо і не стосується теми взаємовідносин поміж дітьми та батьками, але все ж немало творів, так чи інакше, торкаються цих вічних, наболілих питань. Можливо саме це в значній мірі і обумовило назву книги.
Збірку поезії „Пісня соколина“ я присвячую своїм синам-соколам: Олександру, Олексію і Андрію.
З повагою, О. Мачула
;
Розділ 1. Пісня соколина
Пісня соколина
Сини мої, мої соко;ли,
моя ви радість і печаль.
Моє ви волошкове поле,
моя надія, біль і жаль…
Моя ви доля триєди;на,
ви кожен з трьох – життя моє.
Моя ви пісня соколи;на,
усе, що в ньому в мене є!
Сини мої, мої соко;ли,
ви честю завжди дорожіть.
У кожного хай буде со;ло,
але братерство збережіть!
Розмова з сином
Синочку, рідний, здавна так ведеться,
є цінності моральні у житті.
Дарма нічого в світі не дається,
дай Бог, це допоможе в майбутті.
Затям, мій синку, є на світі гріх,
який здолати зможе тільки вірність.
Його ти не пускай і на поріг –
то віроломна і підступна підлість.
Ще, сину, назавжди запам’ятай,
чесноти більшої немає у людині,
ніж захищати дім і рідний край,
служити беззавітно Батьківщині.
;
Та не забудь, синочку, й поготів,
гортаючи свою життєву повість –
немає щастя більшого в бутті,
як білосніжна, кришталева совість.
Осінні дзвони
Уже багрянцем заквітчались пишні крони
осик, черешень, кленів, ясенів
і з ніжним переливом линуть дзвони,
відлунюючи пісню про синів.
Ой, сини-ясени, відлітають у вирій лелеки,
у осінній красі мию душу, немов у росі.
До зими восени ще порою здається далеко,
та частіше мені бракне ваших дзвінких голосів.
Ті дзвони дивні мою юність нагадали,
безсонні ночі і щасливі дні.
Це зрозуміє тільки той, кого кохали,
хто сам кохану бачив уві сні.
Ой, сини-ясени, сипле золотом жовтень статечно,
в оксамит одягає, лаштунки із бронзи кує.
Так, завжди восени стережуть нас роки недоречно,
двері все ж відчини – то невтішне багатство твоє.
Нехай з літами весни плинуть вічно,
не зазирає осінь у вікно
і незрадливо доля чоловіча
лягає на життєве полотно.
Ой, сини-ясени, ви для батька надія й опора,
прилітайте, як сніг, кожну зиму на отчий поріг.
Не чекайте весни, завітайте до отчого двору,
повертайтесь завжди ви додому з далеких доріг.
;
Дорога у вічність
Ось і осінь встала на порозі,
ніжне літо стрімко відцвіло
й павутину зморшок у обозі
на чоло в дарунок принесло.
Відлунали в небі теплі грози,
віддзвеніли трелі у гаях,
та тріскучі ще ген-ген морози,
ще відлуння чути солов’я.
Ще в дорогу закликають мрії
і пізнати є чого в житті,
ще не вмерла потайна надія,
що кохання стріну в майбутті.
Бо Любов, то почуття нетлінне.
Так, Любов – то відчуття святе.
Хоч життя й занадто швидкоплинне,
та любов у вічність нас веде!
Послухайте тишу
Ви чули подих тиші на світанку,
коли усе живе ще міцно спить?
Ще не проснулась річка-подолянка,
лиш на порозі перекат бринить.
Ви чули подих вітру в очереті,
коли він задрімав у комиші.
Проснувшись під вербою у наметі,
порушувати спокій не спішіть.
Послухайте п’янку липневу тишу
і тихий шерхіт прибережних трав,
як легіт ніжно ковилу колише…
Хай зачекають хоч півсотні справ!;
Я вірю
Від щирого серця, з душі, що розквітла,
народяться ніжність і радість у світі.
Від доброго слова утвориться світло,
хай люди теплом вашим будуть зігріті!
Даруйте тепло і щедрот не чекайте.
Робіть це з любов’ю, завжди пам’ятайте,
що варто у світі похмурому жити
для того, щоб радість і щастя дарити.
Ідіть до людей, не чекайте подяки
чи вигоди, там преференцій всіляких.
Даруйте любов їм, надію та віру
і стане наш світ веселішим. Я вірю!
Побажання
Доброго ранку вам, пані й панове,
доброго, люди, здоров’я!
Гарного настрою, сестри й братове,
з миром до вас і любов’ю!
Вдалої днини, мій славний народе,
щастя і світлої долі!
Радості, успіхів, зір хороводу,
мирного неба і поля!
Тихого вечора й ночі нетемної,
сни вам приємні хай сняться.
Пісні вам щирої й праці натхненної,
мрії хай ваші здійсняться!
;
Люди, живіте у мирі і злагоді,
та захищайте Вітчизну.
Бісів гоніте із тихої заводі,
щоб не справлять потім тризну.
Щедрого столу, віків вам без голоду,
хай пшениці колосяться.
Щоб ні жари, ні смертельного холоду
й війни вві сні лише сняться!
З Покровою
Я маю честь вітати козаків
з Покрови незабутнім, древнім святом!
Їх славні предки протягом віків
Вітчизну нашу захищали свято.
Я маю честь вітать захисників,
що на Донбасі Неньку боронили!
Простих троєцьких наших мужиків,
що ні життів, ні сили не жаліли.
Вітаю всіх своїх односельчан,
що у часи ці чесно працювали,
свій вистояли не один майдан
і спокою в своїм житті не знали.
Бажаю всім вам, рідні і близькі,
мої шановні друзі, односельці –
дороги хай широкі чи вузькі
ведуть лише добро у ваше серце.
Хай ваші душі сповняться теплом,
а ваші думи просвітліють, браття,
щоб ми зустрілись за одним столом
і всіх Покрова вкрила благодаттю!;
Осінній настрій
Люба осене, зранку холодним дощем
змий з душі увесь осад дощенту.
Закружляй в дивнім вальсі повільно, а ще
хай в кінці пролунає крещендо.
Ти поплач, моя мила, зі мною удвох
під низьким пошматованим небом.
Засинає усе, лише килимом мох
вистилає доріжку для тебе.
Ти поплач, пожурись і послухай „Курли“,
що з небес долинає все рідше.
Ниє серце і сум огортає, коли
клин лелечий врізається в тишу.
Відлітають з ключами і часточки нас
за моря, у країни далекі.
Та красуню-весну все рівно, прийде час,
принесуть на крилятах лелеки.
Гроза
Зібрались хмари, небо спохмурніло,
сховалось сонце в сірій куряві…
Як рано нічка розпустила крила
і легіт гонить хвилі по траві.
Дніпро-Славута сумно в море лине,
темнішає прозора бірюза
і вітер пух зриває тополиний –
все каже, що збирається гроза.
Все йде до того, що почнеться буря,
проллється ливень, а то й піде град.;
Насупився весь обрій у зажурі,
ось вдарить грім у тисячі гармат!
Засуха клята виснажила землю,
посохло збіжжя, гине урожай,
але гроза знесе зневіри греблю
й омиють свіжі води рідний край!
Прийде час
Настане час – гнітюча крига скресне
і прийде мить підбить плоди життя.
Перед собою треба бути чесним,
щоб душу не терзали каяття.
Я вірю, що і ми колись воскреснем,
бо справедливість – втілення буття.
Перед Творцем потрібно бути чесним,
без честі неможливе майбуття.
Ще не пора
У моїм південнім милім краї
осінь золота прийшла в гаї,
землю рідну щедро напуває,
під нові готує врожаї.
В ріки зазирає і озерця,
засіває луг рясним дощем,
смутком проникає в кожне серце
і туману накрива плащем.
Вже холодний вітер все частіше
розвіває зібгані стіжки,
стали верби над ставком сумніші
і затихли з трелями пташки.;
Сіре небо землю придавило,
розгулялась мряка у полях –
так природа набирає силу.
Хай спочине матінка-земля.
А зима уже не за горами
з блиском діамантів, серебра,
та чомусь їй відчиняти браму
осінь не спішить… Ще не пора.
Життєвий потяг
Життя, життя – немов великий потяг,
вперед воно безперестанно мчить.
Нам дошкуляють гуркіт, сирість, протяг,
а згодом і зупинок кожна мить.
На тих зупинках сходять пасажири –
то наші рідні, друзі, вороги…
Ідуть хто як: по віку і ранжиру,
комусь шмигнуть без черги до снаги.
Ті радощі і успіхи стрічають,
других же поглинає самота.
Одних відсутність геть не помічаєм,
а після інших – мертва пустота.
Все рідше входять нові подорожні
і вірних друзів зустрічаєм ми…
Стають кумири тьмяні і порожні,
все тяжче й менше сходимось людьми.
Можливо треба тактику міняти,
робити більше у житті добра,
прощати, в серці злоби не тримати…
Осіння вже й до нас прийшла пора.;
І не важливо, чоловік ти, жінка,
згадай з теплом свій рідний курс і клас.
Коли остання підійде зупинка –
це не відомо жодному із нас.
Долаючи життєві перегони,
роби побільше, брате, добрих справ,
щоб ти один, виходячи з вагона,
сміявся щиро, а народ – ридав.
Хотілося б встигнути
Вже років два, мов з ланцюга зірвався –
усього стільки вийшло з-під пера!
Боюсь чогось, від успіхів зазнався
чи на очах висить якась мара?..
Пишу вже зранку і в обід пишу,
не знаю дня я і не бачу ночі.
Боюсь лиш одного – не все скажу.
Не все, що вже давно сказати хочу.
Навіщо
Навіщо я пишу, для чого те?
Здались на біса образ, рима, розмір?!.
Задумуюсь буває, а проте,
поезія – це мій життєвий простір!
Вона мені уже – саме життя,
в якім душа то плаче, то співає.
Хоча в минуле і немає вороття,
та у віршах воно невпинно оживає.
;
Навіщо я пишу, для чого все?
Чому лиш нерви вам, собі лоскочу?
Добробуту воно не принесе,
та я пишу, коли сказати хочу!
Думки мої не так ламають двері,
як ляжуть у катренах на папері.
Моя планида
На виключність не зазіхаю й новизну,
усі слова вже сказані з віками,
та прагну поєднати давнину
з сучасної поезії рядками.
Первинний зміст, бо так вже повелось,
і лиш за суттю поспішає форма.
Як поєднати вправно удалось –
то насолода й поетична норма.
Пишу давно, для себе, для душі
і це робити став невипадково.
Щасливим буду, як мої вірші
в поезії промовлять своє слово.
Холостий постріл?
Люди, люди… Чому ви підвладні
так сумнівним, второваним чарам?
Чом навколішках лазити ладні,
щоби крихту отримати даром?!
Ницу чом, неприкриту брехню
ви берете за чисту монету,;
а відверту, пусту маячню
вибачаєте всім, крім поета?!
Люди, люди… Невже до сих пір
вас помилки нічому не учать?
Може відчаю повний цей твір
в ваші душі спустошені влучить!..
Розмова з Петром
Настав нарешті двадцять перший вік,
прогрес торує уперед дорогу.
Піднісся над Землею чоловік,
та все частіше згадуємо Бога…
Давно скінчилось рабство на землі,
та багатьох тримають у кайданах
зажерливість, гарцююча в сідлі,
і хтивість упереміжку з обманом.
Активно монстрам помагає страх,
підступність, підлість, лицемірство, чванство.
А жадібність добро стирає в прах,
та першу скрипку грає дике хамство.
Можливо час мій вже давно минув
чи може поспішив я народиться…
В хитросплетіннях долі не втонув,
але і на вершини не пробився.
У чому бачу сенс свого життя?
Навіщо ще живу, мій любий брате?
Я скористався шансом вороття,
щоб рабство те клятуще подолати!;
Не дарма
Думки катренами поринули ще вранці,
вони натхненно зустрічають новий день.
Охоче відпускаю своїх бранців,
хай ляжуть на папір вінком пісень.
Ввійшло у звичку вже – ні дня без строчки,
ні дня без вірша. Ніч же – для душі!
Думки самі шикуються в рядочки,
затим в куплети, потім у вірші…
Краса і радість щоб у них дзвеніли,
свою планиду довго ворожив.
Коли дадуть хоч грам вони вам сили,
то день цей недаремно я прожив!
І не важливо, осінь що надворі,
весна хай буде, літо чи зима…
Якщо комусь все ж допоміг у горі,
то й все життя прожив я не дарма!
На відстані думки
Ніч. Небом місяць човником пливе,
дорогу прокладає між хмаринок.
Затихнув вітер, спить усе живе,
зірки лише не мріють про спочинок.
Хмарки-лебідки линуть в невідомість,
нема в них дому, рідного гнізда.
Космічне світло ллється в підсвідомість,
як в душу пісня чорного дрозда.
;
У такт моргають кришталеві зорі,
що таємниці космосу несуть.
В світи вони так манять неозорі
і сяйвом від жури мене спасуть.
Справжнє щастя
Є люди – хоч до рани прикладай,
воно завжди улесливе й привітне.
Від нього компліментів водограй
і посмішка завжди на пиці квітне.
Таке цукеркою старою пригостить,
зі святом риторично привітає,
ще інколи мізерний борг простить,
та вигоду свою не забуває.
Усе в вас буде добре до тих пір,
як поклади розтануть ваші срібні.
Допоки ви король, хоча би Лір,
йому лиш доти й будете потрібні…
Коли ж ота потреба відпаде
через хворобу, пенсію чи інше –
воно, ущербне, миттю пропаде
і слова привітання не напише.
А є на світі інші диваки,
мовчать здебільшого чи інколи кивають.
У душу влазити вони не мастаки,
але добра такі не забувають.
Вони вас не підставлять, не здадуть,
хоч правду-матку скажуть прямо в вічі.;
Тернистий з вами разом пройдуть путь,
прохати не заставлять себе двічі.
Зустріти їх на світі – просто дар,
нас ними доля балує не часто.
З такими в воду можна й на пожар,
такого друга мати – справжнє щастя!
У кожного своя мить
А час іде, не знає він зупинку…
Бува летить, а то відпочиває,
але не знає втоми й на хвилинку.
Так день за днем, за роком рік минає.
Та прийде мить, як вогняний рубіж,
що перетне життя твого дорогу,
безжалісно розріже долі ніж
на дві частини – до і після нього.
Із тих часток складається життя.
Одна лиш мить, немов ковток повітря!
За нею вже немає вороття,
за нею часто лиш заключні титри…
Хоча й палають до небес мости,
та варто хрест свій гідно пронести!
Не варто перейматись
Не зупиняється життя на полустанках,
летить воно немов нічний експрес.
Міцної кави тільки випив зранку
і вже не загальмуєш той процес:;
Навчання, друзі, дім, сім’я, робота
і радощі, і навіть перші втрати.
І вітряки, немов у Дон-Кіхота,
і дійсністю потріпані всі лати.
Так шістдесят, як блискітки, мелькнули
і кращі роки рано відцвіли…
Зупинишся, поглянеш у минуле
і думаєш, що майже й не жили…
Не переймайся, юність не вернути,
та й старості не варто виглядать.
Зірви рішуче з себе часу пута,
забудь про вигляд, вік і навіть стать!
Чим вище, тим далі…
Кожен має свій вир і вершину,
є всякого яр і гора.
У одних усього в три аршина,
в інших – пік навіть чорна діра…
Кожен сам обирає дорогу,
що його поведе в майбуття.
А яка вона буде, лиш Богу
те відомо – таке в нас життя…
Та чим вище залазиш нагору,
тим загроза упасти росте
і невпинно густішає морок,
і все далі летіти у степ…
;
Дитяче свято
Святкуємо сьогодні гарне свято –
день юних квітів нашого життя.
Тут неважливо, мама ти чи тато,
надії то на світле майбуття.
Сьогодні ми вітаєм наше завтра –
маленьких, більших, навіть молодих.
Ніколи не погасне хай ця ватра,
ми все життя радітимем за них.
Нехай в віках те полум’я палає,
малеча краще хай живе за нас,
бо ліпшого в житті батьків немає,
як чути сміх дитячий повсякчас!
Роздуми в день батька
Святкують батька день сьогодні в світі –
одне з нових для українців свят.
Чим визначне воно? Можливо діти
в цей день вітати звикнуть своїх тат…
Було б це, мабуть, навіть справедливо,
оскільки свято мам у нас вже є,
та кожен батько, будучи щасливим,
не полишає думати своє.
Не вірте, що батькам байдужі діти,
дорослі навіть, що вже про малих…
Не втомляться їх успіхам радіти
і кожен день бентежитись за них.
Я не творю чергової доктрини
чи настанови донькам і синам,
та добре слово батьку від дитини
не менш приємно слухати за мам!;
Розділ 2. Палітра
Мій Інгул
Люблю дивитися, як стелиться туман
весняним ранком тихо над Інгулом,
як комишом густим поріс лиман,
бджолиним насолоджуватись гулом.
Улітку глянути на річку теж люблю,
коли малеча розтинає хвилі,
і вже зимовому на зміну кришталю
пейзаж приходить в ізумруднім стилі.
Люблю дивитися на річку восени,
коли за течією листя плине.
Згадаються лелеки, ясени…
і пісня над водою птахом лине.
Та особливо взимку любуватись
люблю на крижаний полон ріки
і, навіть в лютий холод, милуватись,
як в товщі льоду світяться зірки.
Люблю Інгул у кожну пору року,
уранці, ввечері, опівдні і вночі.
Ріка ця славна стала мила оку
красою берегів її парчі.
;
Весна-селянка
Весна іде! Повітря чисте.
Ясніє синню небосхил.
Зазеленіло перше листя –
природа додає нам сил!
Весна прийшла! В високім небі
хмаринки повагом пливуть,
немов кораблики. Їм треба
ще линути в далеку путь.
Весна спішить! Поля і ниви
уже чекають трударів,
а доля нелегка, примхлива,
їх піднімає на зорі.
Весна стоїть, вже скоро й літо,
а там невдовзі і жнива,
заколоситься буйно жито...
Дай Бог нам пишний коровай!
Колесо природи
Останній день весни прямує світом.
Останній день, та не останньої весни!
А завтра нас зустріне тепле літо,
хай буде урожай його рясний.
Останній день нас барвами хвилює –
апофеоз весняної пори!
Палітру ж завтра літо підфарбує
і поступово зблякнуть кольори.
;
А там і осінь вже не за горами,
ліси і доли прийде золотить.
Дощам та вітру знов відкриє браму
і неба посірішає блакить.
Зима поставить в цьому дійстві крапку,
бо королева сніжна – все ж вона.
Усіх одягне в шуби, шалі, шапки…
Та знову переможе всіх весна!
Останній день весни
Заходить сонце за високу гору,
щоб завтра вранці знову ген зійти
умитим росами лугів в ранкову пору
і землю споглядати з висоти.
Темнішає і вітерець стихає,
в гаю заводить пісню соловей.
Концерт вечірній птаха починає,
попереду ще трелей апогей.
Ляга на землю все темніше небо,
не хоче відпускати в даль весну.
Тепер її чекати рік вже треба
хмаринці, що вчепилась за сосну.
Як сестри чарівні стоять смерічки,
весну в природі проводжає все
і навіть плескіт хвиль гірської річки,
що свої води в літо вже несе.
;
Весняний настрій
Навесні голосні, як кришталь прозорі,
ми співаєм пісні про небесні зорі.
Про кохання й любов, про травневі роси,
про квітки-нагідки і про сінокоси.
Хай пісні ті ясні не накличуть грози,
не повернуть сумні в наші дні морози.
В ту далеку зиму і тріскучу хугу,
в непроглядну пітьму, сніговій і тугу.
Хай душа навесні квітне, мов калина,
і всміхнеться мені з юності дівчина.
Та усмішка твоя дістає до серця,
чути спів солов’я, знов лунає скерцо.
Півонії
Півонії розквітнули в городі,
запахло ніжністю й коханням навкруги.
Ці квіти – гімн весні, любові, вроді,
їм неживого підійняти до снаги.
Чарівно рожевіють із-за тину,
червоні й білі також до ладу.
Їм бракне рівні в цю весняну днину,
лиш ружі конкуренцію складуть.
Нарву букет, поставлю квіти в вазу,
думки полинуть ген до небокраю.
Ті пахощі в полон беруть відразу
й останній дзвоник в пам’яті лунає.
;
Подорож у літо
Я стежкою поміж ланів ішла,
вінком сплітала польові ромашки,
а десь згори мені співала пташка
і щедро радість з піснею несла.
Неспішно йшла серед густих хлібів,
ловила запах літа й короваю,
діставшись непомітно так до гаю,
що за ланами вдалині бринів.
Ступала пішки з міста до села,
дорогою букет збирала квітів,
мандруючи немов з весни у літо,
з собою гарний настрій всім несла.
Наслухалась природи я пісень
у перший незабутній літній день!
Нарешті літо
Вже матіола пахне ніжно,
навкруг буяють різноквіти
і цвіт акацій білосніжний –
до нас прийшло нарешті літо!
Бринять смарагдові отави,
жасмин духмянить, пахне м’ята,
а очі вабить світ яскравий –
то червень одягнувся в шати!
Нам вітер пісеньку співає,
гуркоче грім у царстві квітів.;
Бджолина музика лунає –
чебрець заводить в душу літо.
Сіяють лілії і мальви,
підкорює палітра ця.
Чарівно линуть звуки арфи
і радість сповнює серця!
Томаківські мотиви
Яскравим килимом укриті
усі навколишні поля
і постає в уяви митях
свята Томаківська земля.
Вже пшениці заколосились,
лани розквітнули й луги.
Дівчата в оксамит оділись?
То маки квітнуть навкруги!
Томаківка, моя єдина,
в моїм ти серці назавжди.
В тобі, маленька батьківщино,
моєї юності сліди.
Знову осінь
Розсипає осінь щедро позолоту
на гаї й діброви, на поля й луги;
роздає окрасу лісу і болоту,
балкам, косогорам… Це їй до снаги.
Відлітають птахи у далекий ірій,
покидають птиці свій гостинний дім,;
та не полишає їх незмінна віра,
що наступне літо стрінуть знов у нім.
Вже куються лати для дубів та кленів
бронзові і мідні, жовті і руді.
Сосни ж і ялини, як завжди, в зеленім
знов зустрінуть зиму вкотре у житті.
Хай зима лютує снігом і морозом,
хай гуляють полем хуга й заметіль,
та весну розбудять незборимі грози,
блискавиці грізні попадуть у ціль.
Танці осені
Закружляла осінь в дивовижнім вальсі,
замелькало листя жовто-золоте.
У ламбаді літо промайнуло й сальсі,
а тепер у моді па і фуете.
Залунало танго й літня танцівниця
в золотім наряді в коло увійшла,
та ялин і сосен зеленіє глиця –
осінь їм заміни так і не знайшла.
Липи з ясенами крутяться у польці,
віти їх мелькають, ніби вітряки,
виграють багрянцем на осіннім сонці,
щедро розсипають злото й мідяки.
У низькому небі появилась просинь,
промінцями світоч землю обійма.
Бал останній править танцівниця-осінь.
Залишилась кода, скоро вже й зима…;
Осіння рапсодія
Іменини святкує у вересні бабине літо,
ніби щастя шматочки дарує ще сонячні дні.
На уламках осик виграє нам рапсодію вітер
і клини журавлині сумливо пливуть в вишині.
В оксамит і парчу одягнулась зажурена осінь,
нарядила у бронзу діброви, луги і гаї.
Опустила верба до води золоті свої коси,
а калина в туманах купає принади свої.
Вітерець-музикант розганяє легку павутину
і несе у обіймах її в голубу далечінь,
бавить в небі прозорім ледь-ледь посірілі хмарини
та в осінню палітру невтомно підмішує синь.
Жовте листя лишає свої кучеряві домівки
і у вальсі на землю лягає, як ноти на стан.
Вирушає воно у останню життєву мандрівку
і усе накриває осіннього блюзу туман.
Мала батьківщина
(Із циклу „Сільські мотиви“)
Поміж чорнокленів в балці Ясиновій
золотиться листя вже пожовклих лип.
Там усе пропахло духом полиновим
й рясно жолудями дуб старий облип.
Там конвалій білих розквітало море
і дзвіночки рясно поміж них цвіли.
Там хрущі травневі і пташині хори,
там блакить безмежна й крила там росли!;
Вийду на вершину, подивлюсь на Обід,
промінцями сонце в хвилях виграє.
Серце відчуває щонайменший повід*
і душа з джерельця того силу п’є.
Це джерело чисте – ба;тьківщина рідна,
де колись родився і почав ходить.
Знову де бажання виникає плідно
жити і трудитись, мріяти й любить.
* Те саме, що і порух.
Вчителько моя!
Букварі і зошити, парти в три рядки,
крейда розпорошена, в класі малюки.
Привели до школи нас вперше у житті,
і полинув довгий час нових відчуттів.
У рядки шикуються палички криві
й літери чергуються в кожній голові.
Поміж парт учителька повагом іде,
дивиться малеча як лінії веде.
Непомітно четверть так, друга пропливла,
а на скроні вчительки сивина лягла.
Вже скінчили читанку, вивчили вірші,
протоптали стежечку в свіжім спориші.
За чотири роки хоч не знайшли руна,
матінкою другою стала нам вона.
Всім життя премудростям вчила залюбки
й у серцях лишилася наших на віки.
;
Томаківський край
Дніпром як на південь плисти,
зупинку зробити вам раю
на Хортиці, біля води,
у серці козацького краю.
Колись отак стали на ніч
козаки й побіля причалу
заклали Томаківську січ,
що землю дідів захищала.
То все запорізька земля,
то край наших предків, козаків.
Безмежні луги і поля
в багрянці – то маки, то маки!
Де річка-малючка біжить,
праворуч дніпрових порогів,
Томаківка чинно лежить
в безкраїх степах, край дороги.
Волами колись чумаки
за сіллю тут в Крим мандрували
і люди з тих пір на віки
село Чумаками назвали.
Мисливський ставок повний зір,
кафе із найменням „Козаки“
пригадую я до сих пір
і славу козацьку, і маки…
Як пісня дзвінка солов’я,
навіки у серці єдина –
Томаківка рідна моя,
маленька моя батьківщина!;
Кафе на перехресті трьох доріг
Як їхати на південь з Павлограда
і оминати славний Кривий Ріг,
на вас чекає все ж якась розрада –
кафе на перехресті трьох доріг.
Хоча це жарт, та дрібка правди в ньому.
Ви зупиніться, станьте на поріг
і враз себе відчуєте, як вдома, –
в кафе на перехресті трьох доріг.
Тут все добротно зроблено і чисто,
а над дверима свіжий оберіг –
вінок із польових квіток барвистих
в кафе на перехресті трьох доріг.
Господарі тут чемні і привітні,
а скатертини, ніби білий сніг.
Комфортно тут і молодим, і літнім,
в кафе на перехресті трьох доріг.
Вас пригостять усім, чим забажаєш,
і навіть подадуть смачний пиріг.
Тут тілом і душею спочиваєш,
в кафе на перехресті трьох доріг.
І де по світу вже роз’їжджаєш,
та в серці назавжди його зберіг.
Заїдеш при нагоді, точно знаєш,
в кафе на перехресті трьох доріг!
;
Дорожні замальовки
Сидить сорока на кущі
і на проїжджих нуль уваги.
Земля волає про дощі,
а навкруги травневі стяги…
Початок травня, на лугах
вже підіймається травичка,
пшениця й жито у полях
і просить все живе водички.
В часи травневі ці завжди
любити хочеться й співати.
Не дай нам, Господи, біди,
хай сина стріне кожна мати.
І наречена хай завжди
із війська хлопця дочекає,
під сонцем розцвітуть сади
і пісня радісна лунає.
* * *
Приємно берегом проїхатись мені,
розквітли вже васильки над Інгулом,
пташиний спів лунає в вишині,
наповнилось усе бджолиним гулом.
Люблю найбільше квіти польові.
Вони, як світло сонця, подих вітру –
блищать, мов самоцвіти, у траві!
Прийшла весна і знов вони розквітли.
;
Біжить вперед дорога польова,
лиш шурхіт шин і неземна свобода.
Іще далеко серпень і жнива,
та манить лісу свіжа прохолода.
Несе вологу і життя ріка,
пливуть хмарки поважно над Інгулом.
Така статечна, а під час стрімка,
у ній теперішнє, майбутнє і минуле.
Та сонечко простує вперто вгору
і промені на спицях виграють.
Народ виносить збіжжя із комори,
а я продовжую свою весняну путь.
Дощовий портрет
Я намалюю краплями портрет
на склі віконнім в пору дощову.
Він збереже думок моїх секрет,
яким останні роки я живу.
Я намалюю твій дівочий стан
і ніжні пустотливі твої руки,
і гострий погляд крізь густий туман,
і пісню серця з нотками розпуки.
Я намалюю жадібні вуста,
що завжди так бажали поцілунку.
Картину цю я бачу неспроста,
вона мені бринить надії трунком.
;
Без ластівки немає неба
Ластівка високе небо ріже,
розтинає крильцями блакить.
Серпокрилу цю пташину ніжно
просто неможливо не любить.
Небо без пташиного польоту
і серпастих ластів’ячих крил –
це авіалайнер без пілота
чи безкрає море без вітрил.
Літня колискова
Баю-бай, засни, мій синку,
тиша навкруги.
Баю-бай, вже сплять, дитинко,
річка й береги.
Птаство стихло стоголосе,
жайворонок спить.
Скоро в гості прийде осінь,
все позолотить.
Баю-бай, у чистім полі
вітерець гуля.
Гладить листя на тополі,
чути солов’я.
Баю-бай, в хмарках високих
місяць ліг спочить.
Затихають всюди кроки,
вся малеча спить.
Баю-бай, і котик-мурчик
влігся на печі.
Лиш за пічкою цвіркунчик
знай собі сюрчить.;
Баю-бай, засни, маленький,
вічки закривай.
Спи, мій котику сіренький,
баю, баю, бай…
Осіння ніч
Втомився день, нарешті й ніч прийшла.
У бронзі ліс повільно засинає,
вже Місяць першу зірку колисає –
чарівну казку осінь принесла.
Її останній легінь листопад
знімає з ясенів багряні шати.
Тепер деревам зимно буде спати,
їх в білі свити вдягне снігопад.
Стемніло все і десь удалині,
як світлячки, вже вікна засвітились,
та ненадовго, бо й вони втомились –
все стихло і розтануло в пітьмі.
Осіння ніч розправила крило,
гаптує палим листом покривало,
вкриває землю, де своє начало
узяв він, як зернятко проросло.
І знову в танці тім кружляє ніч
в гнітючій, невимовно-чорній тиші.
Чи хтось її портрет такий напише
під мерехтінням сотень тисяч свіч?!.
;
Матіола
Зронила сльозу вечорову
фіалка нічна у саду,
бо вітер співав колискову
на щастя її чи біду.
Хоч місяць всміхався привітно
і все навкруги осявав,
та вітер красуні тендітній
усе пелюстки обдував.
Немов ворожив її долю
той легіт, гульвіса-пустун.
Літав, веселився по полю
і пахощі сіяв між врун.
Фіалка в надії чекала
всю ніч на кохання тепло,
а вранці – раптово зів’яла,
ледь сонце на небо зійшло.
Нічний чай
Нічний у філіжанці чай,
а Місяць – часточка лимону.
Нехай хоч трішки охолоне,
не опалити б серце вкрай.
В нім думи плавають сумні
про сьогодення і минуле.
Вони в горнятку потонули
і причаїлися на дні.
;
У ньому присмак давнини,
шкільні, уже далекі, роки
і нелегкі життя уроки,
що добавляли сивини.
Нічний гарячий в чашці чай,
поволі вгору в’ється пара.
Туди, де світло ллють Стожари
і ще лунає дивограй.
Уперто відганяє сон
і душу бунтівну зігріє,
юнацькі розворушить мрії
зі спогадами в унісон.
Міцний зелений в чашці чай
смакує уночі з лимоном.
Той трунок визволить з полону,
та цукром лиш не зловживай.
Пізня осінь
Опала багряниця в дивнім лісі,
злетіло золото і бронза вже спливла.
Стоять дерева бідні, голі й лисі,
осіння казка в лету відійшла.
І вітру поміж віт таке роздолля,
у кронах він уже не застряє.
Усе тепер підвладне його волі,
ганяє низом листя, як своє.
Сумує на узліссі кущ калини,
хоч ще прикраси з нього й не зняли.;
Він птаство прихистить в зимову днину,
щоб потім його діти розцвіли.
Останні дні… Усе чекає зиму,
з її морозом-дідом і сніжком.
Всьому свій час. Ще буде срібно й зимно –
все звичним у природі ланцюжком.
Зимовий вальс
Вже за обрій відлетіла осінь золота,
лиш озимі зеленіють пшениці й жита.
Сонце ходить нижче й нижче, скоро Новий рік,
вже холодний вітер свище й хуга на поріг.
Лине музика морозу під сніжинок плин
і лунає в верболозах срібний передзвін.
Пухом землю вкрила ніжним матінка-зима,
ніби казка білосніжна, кращої нема.
Зимо-зимонько казкова, біло-голуба,
заспівай нам колискову, снігом вкрий хліба.
Зимо-зимонько чарівна, покажи єство
на Святого Миколая, Василя й Різдво!
Хай лютують сніговії, заметіль гуля,
та мене в мороз зігріє дорога земля.
Україно, мила Ненько, ми з тобою всі,
зиму зустрічай, рідненька, в неземній красі!
;
Падає листя
Як непомітно літа промайнули,
осінь-чаклунка прийшла на поріг.
Завтра – майбутнє, а вчора – минуле.
сумно стою в перехресті доріг.
Падає листя, падає листя,
все поглинає дощу пелена.
Осінь вже в місті, осінь вже в місті,
скроні гаптує мені сивина.
Тільки учора з любов’ю земною
стрілись, несміло ступивши у світ,
та вже сьогодні у нас за спиною
плетиво років із весен і літ.
Падає листя, падає листя,
все поглинає дощу пелена.
Осінь вже в місті, осінь вже в місті,
скроні гаптує мені сивина.
Лише дістались і знову в дорогу,
тільки спочили і знов-таки в путь.
Що буде завтра – відомо лиш Богу,
але учора уже не вернуть.
Падає листя, падає листя.
Вулиці вкрив непроглядний туман.
Осінь вже в місті, осінь вже в місті,
осінь холодна, та ще не зима.
Падає листя, осінь вже в місті,
осінь холодна, та все ж не зима!
;
Розділ 3. Надвечір’я
Плата за гріхи
Зникають друзі непомітно,
все рідше зустрічі, дзвінки.
Ми почуваємось самітно,
та що робити – невтямки…
Немає в цьому дійстві винних,
життя пришвидшує ходу.
В минуле дивимось невпинно,
та часто бачим пустоту.
Все менше сили вечорами,
все більше хочеться гулять.
Бентежать нас життєві драми,
як інші солодко вже сплять.
Вже багатьох ми забуваєм
і так же забувають нас.
Ми друзів на свята вітаєм,
та знов самі лиш пройде час.
Можливо те цілком нормально
і так трапляється у всіх,
а може, як не тривіально,
то просто плата за наш гріх.
Все більше й більше розумієм –
в житті нам мало що ділить.
Все більше ми чого умієм,
та сил немає все зробить.;
Зникають друзі поступово,
лиш найвірніші не здадуть,
бо їх шляхи не випадково
все ж перетнули нашу путь.
Поки живі, все можна справить,
щось усвідомити, простить,
не мстити люто, не лукавить,
надію виплекать, зростить.
Поки живем – спинитись можна,
на вірний повернути шлях,
та від безодні неспроможна
спасти нас доля навіть в снах.
Пробачити когось не встигли
й самі прощення попросить.
Комусь не вистачило світла,
щоб зберегти кохання мить.
Хтось крок зробив у вічну тишу,
не встиг промовити: „Прости“.
Життя частіше повість пише,
де замість літер вже хрести.
Тьмянішають з роками фото,
де ми веселі й молоді.
Нас побут поглина, робота,
ми просто тонемо в житті.
Вже поглядів не помічаєм,
бо лише плями від облич,
і все частіше від печалі
у церві ставим сотні свіч.
;
За те, що вчасно не сказали,
або сказали щось не те.
Що сумніви весь час терзали,
за все мілке в житті й пусте.
Ми просимо у тих прощення,
хто нас давно уже простив,
й картаємо себе дощенту,
як дивимось на їх хрести…
Розіп’ятий часом
В сім’ї малюк родився непримітній,
на ноги став, учився розмовлять.
Черствий окраєць, переважно житній,
жував, читав, щось пробував писать…
Прийшла весна і жив він, як учили,
в родині, школі, виші – у труді.
Не називав нізащо чорне білим
в дитинстві ні у роки молоді.
Та звідки тільки брались в нього сили,
коли махав кайлом все, обіруч.
Життя його тяжке і загрубіле
хрипіло низько, як басовий ключ.
А час меткий летів, немов на крилах,
минуло літо стрімко, хоч кричи…
В свинцевім небі осінь розгубила
вже журавлині й гусячі ключі.
Хоч не одне із себе скинув ласо
і до сивин планиді не коривсь,
розіп’ятий він невблаганним часом
на перехресті долі залишивсь…
;
На грані
Ми часто живемо на грані:
любові, нервів, почуттів,
стрічаємо світанки ранні
й кохання захід у житті.
Ми топчем ряст, немов існуєм…
Існуємо – не живемо!
Життя безцінне тане всує,
а ми вперед все спішимо.
По лезу ковзаємо бритви
чи балансуємо під час,
але шаленої гонитви
витримує не кожен з нас.
Все ж зупинись перед обривом,
хоч на останній стань межі –
не балансуй на грані зриву,
хай як не манять міражі!
Осінній вітер
Дощем холодним сіє за вікном
розсудлива зело, статечна осінь.
Ще вчора літо ніжило теплом,
сьогодні ж вітер чеше вербам коси.
Гортає сторінки мого життя,
перебирає думи свіжий вітер
та студить запізнілі каяття,
рядки здуває непотрібних літер…
;
У сірім небі плетиво хмарин
він сумно гонить у краї далекі,
а поміж ними загубився клин –
несуть у вирій біль свою лелеки.
Зриває потьмянілі пелюстки
з останніх, вже змарнілих, пізньоцвітів
й несе усе між очерет хисткий,
немов у небуття, осінній вітер.
Люблю
Люблю сидіти вечорами в самоті
біля вікна відкритого до саду,
пригадувати роки молоді
і все приємне, що уже позаду…
Люблю шептатись з вітром-мудрецем,
знавцем-філософом просторів неозорих,
а по обіді гомоніти із дощем,
плащем коли він накриває все прозорим.
Люблю чаклунку-осінь зустрічать,
що ранками пливе у багряниці,
дивитись на її чарівну стать
і думати, що це мені все сниться.
Люблю вірші писати про любов,
що серце огортає веселково.
Не втомлююсь любити знов і знов
і, мов дитина, бавитися словом…
;
Швидкоплинність часу
Тихенька хода у часів і легка,
що й шерхоту зовсім не чути.
Як шестерні крутить незрима рука,
не всім удається збагнути.
Секунди, хвилини крізь пальці течуть,
затим набігають години.
Так дні, місяці вони й роки зітчуть.
Дивись – вже й немає людини…
А стрілка невпинно по колу біжить,
немовби рисак по арені.
Тож часом потрібно усім дорожить,
його не марнуйте даремно!
Шлях крізь осінь
Входжу неквапливо в пізню осінь,
вже тобі назустріч йду крізь вітер.
Зимні роси миють ноги босі,
все лихе із пам’яті я витер.
Вже іду до тебе я крізь роки,
крізь туман, негоду, буревії…
Дзвонами лунають мої кроки,
юності лише замовкли мрії.
Вже останнє листя опадає
й хороводить у повітрі чистім.
Я іду до тебе виднокраєм,
як тоді, карпатським падолистом.;
І несе мене стрімка уява –
аж до Синевиру водоспадом!
В думах знову дівчина русява…
Я іду крізь осінь листопадом.
Усе було
Усе було… Й хорошого удосталь:
на Кінбурнській косі весь пляж для двох,
Карпатське небо, корабельні сосни
і Синевир як нас вітав обох!..
Так добре нам було удвох, на диво!
Губились в перелісках, поміж трав…
Давай це зробимо повільно і красиво, –
пригадуєш, як я тобі сказав?
А Чорне море як котило хвилі,
духмяніло навкруг все чебрецем!
Тепер обоє горді й посивілі
ми лише пригадати можем це…
Реалії
У різні боки розвела нас доля,
у кожного давно життя своє.
Ми вільні, ніби вітер в чистім полі,
та спільне щось усе ж між нами є…
Хоча не разом ми вже довгі роки,
а з пам’яті не стерти все одно
бурхливих сцен невивчені уроки
і радощів яскраве полотно.;
Хай бредемо життям ми поодинці,
у різних напрямах планетою йдемо,
та незабутні долі ті гостинці
у душах і понині таїмо.
Нас невідомо завтра що чекає
і як не склалося б мінливе майбуття,
та пам’ять неодмінно нагадає –
не викреслити щастя із життя.
Безмовне „Прости“
З дерев останнє опадало листя
і килимом лягало біля ніг.
Калина ще в гранатовім намисті,
та завтра може все накрити сніг.
Ми випадково стрілися у парку,
на мить схрестили погляди свої,
бо кожен має „тріумфальну арку“ –
ти все одна і я вже без сім’ї…
Образи у серцях хоча й не носим,
кохання все ж не повернуть назад.
Прийшла в життя нарешті й наше осінь,
нас запросив у гості листопад.
На вкритій золотом і бронзою алеї,
де клени зсохлим листом шелестять,
вже не побачив я своєї Лорелеї
і не спромігся й пару слів сказать.
Бо спазми болю горло вмить здавили,
палаючі згадалися мости…
Хоч слова мовити тоді не мав я сили,
та подумки сказав усе ж: „Прости!..“;
Бажання
Безвісти зникнути хочеться
з місця, де злоба й цинізм,
щоб більш не бачити збоченців,
щоб зберегти оптимізм.
Безвісти зникнути хочеться
з місця, де вмерла любов,
де лише зрада клубочиться
й труїть безжалісно кров.
Безвісти зникнути хочеться
з місця, де мруть почуття
й ниткою доля торочиться,
де в каяттях – небуття…
Передчуття зими
Удвох бредемо вечором осіннім,
стікає мерхлим листопад дощем.
Чекав тебе, як Божого спасіння,
лиш душу роз’ятрив собі ущерть.
В твоїх очах ні крапельки кохання,
вони холодні, мов осінній дощ.
Ти першим взором вбила сподівання,
мені не допоможуть й сотні прощ…
Нас вихор підганяє в невідомість,
як перекотиполе по степу.
Скінчається, не розпочавшись, повість,
вже вітер сіє льодяну крупу.
;
Життя негода люта отруїла,
мов королева сніжна й ти сама.
Сьогодні осінь трунком ще поїла,
а завтра – заморозить нас зима.
Ой, у гаю
Ой, у гаю заспіваю та й на повні груди,
про знегоди пригадаю, щоб не чули люди.
Про свої жалі-тривоги, про палке кохання,
про сумні шляхи-дороги і про сподівання.
Ой, у гаю заблукаю між ялин зелених,
де між ними виглядають пожовтілі клени.
Мої скроні рання осінь сивиною вкрила,
а берізки довгокосі в золото оділа.
Ой, у гаю серце крає невесела пісня,
під розлогий дуб спадає цьогорічне листя.
Поряд віти опустила струнконога вишня,
її пісня засмутила про любов колишню.
Слабкість на прощання
Ми кращі роки разом провели,
вивчавши спільно не одну науку,
весь час в однім гуртожитку жили,
але чомусь не взяв тебе за руку…
Студентські роки схлинули рікою,
лиш стихли звуки чарівного балу –
усі пішли вздовж лінії прибою,
в життя ступивши з випускної зали.;
Украв тебе, як розу з квітника,
що пелюстки так ніжно розпустила.
Взяла в полон краса твоя п’янка
і втриматися вже було несила.
Схопив на руки, враз поніс у ніч,
таку манливу, гарну, загадкову…
Аж раптом запалали сотні свіч,
коли сказала ти прості три слова.
Тебе я хочу, – прошептала ти
і хвиля пристрасті мене всього накрила,
і музика лунала з висоти,
і я кохав тебе так палко, неуміло…
Так побував з тобою у раю,
а потім до зорі сиділи разом.
Південну слабкість ту свою й твою
у снах не раз пригадував із часом.
Станцюй мені
Станцюй, красуне, радості танок,
хай непросте життя на мить забуду.
Косу товсту, заплетену в вінок,
я вже довіку пам’ятати буду.
Станцюй, богине, пестощів танок,
візьми за руку й відведи до раю.
В житті немало бачив я жінок,
та кращої повік не пригадаю.
Станцюй, любове, величі танок
і поведи за обрій-видноколо.;
Полинь зі мною в небо, до зірок,
в блаженстві закружляємо довкола.
Станцюй, Осірісе, і вічності танок
тому, хто підійшов уже до краю,
та одягни терновий свій вінок –
він душу холодить і серце крає.
Квітка польова
Розквітла якось чічка польова,
що неземною вабила красою.
Раділа сонцю мавка степова
та смакувала свіжою росою.
Вдивлялася у небо голубе,
схилялася від вітру в різні боки,
в вінку барвистім бачила себе,
та враз зачула обережні кроки…
То парубок у полі мандрував,
природою милуючись степною.
Він квітку уподобав і зірвав,
щоб вдома любуватися красою.
Привіз і до своєї вніс світлиці,
ледь стримуючи серденька порив,
зняв кришталеву вазу із полиці
й води туди джерельної налив.
Щоб замінити степове підсоння
та квітці забезпечити комфорт –
юнак розчистив спішно підвіконня
і вазу помістив на ешафот.
;
Красуня спрагло дивиться в віконце,
розгледіти в надії рідний степ,
та скло їй затуляє миле сонце
й нагадує світлиця темний склеп.
І квітка вже до вечора змарніла,
схиливши вниз голівоньку свою –
ось так її палка любов згубила,
бо видалася пеклом в тім раю…
Із життя троянд
Раз садівник троянду посадив
в своїм саду, на самім чільнім місці.
Навколо неї день і ніч ходив,
носив їй воду в кришталевій мисці.
Завітну мрію він плекав роки,
яскравішу від сонячного світла –
зануритись у ніжні пелюстки
троянди, що у всій красі розквітла!
Вдихати пахощі у вересневий час,
насолодитись виглядом чарівним…
Старий останніх сил своїх запас
поклав, щоб викохати молоду царівну.
І довгожданий час таки настав,
розквітла неповторна, ніжна квітка.
Ні дня, ні ночі садівник не спав,
все поливав і поглядав на хвіртку…
Але одним, немовби судним, днем
таки забрався в сад підступний злодій.
Серед лілей, жоржин і хризантем
зірвав той чічку при усім народі…;
Трояндою недовго молодик
побавився, душею був убогий –
забрів невдовзі у новий квітник
й зів’ялу ружу викинув під ноги.
Розмова з листопадом
Добридень, друже листопаде!
Ти знову в гості завітав?
Господарем ідеш по саду,
де квітень коси заплітав
порічкам, грушам, айвам, сливам…
Де жовтень глодом частував,
де кожен з нас бував щасливим,
як папороті квіти рвав.
Безжально листя все зриваєш
з горіхів, яблунь й не лишень.
Невже нікого не кохаєш
чи не прийшов любові день?
Невже у тебе, строгий брате,
хоч трохи серце не болить?
А може й ти так любиш владу,
що не чекаєш ні на мить?!.
Будень
Цей день без вечора, як липи без верхівок
чи дим їдкий багаття без вогню,
як спогади нездійснених мандрівок
і згадка про незорану стерню…
Нічим не виділявся він із решти,
перед очима знов глуха стіна;
і тиснуть ноги невагомі мешти,
а душу накриває пелена.
Здаватись кращими – така вже ваша карма
чи може кара, хто вас розбере,
та час навіщо ж марнувати „шармом“
чекання край відчинених дверей?!.
Прості тут поряд і незвичні речі,
як різні диво-примхи у людей.
Накинувши стрий платок на плечі,
пильнуєш вечір край незамкнених дверей…
Осінній блюз
Журлива осінь знову пропливає,
як в синім небі журавлиний клин.
Ховається він десь за небокраєм,
лиш сумно лине малиновий дзвін.
Сльозить дощем і тихо пада листя,
жоржини гублять свій останній цвіт.
Калина вся в червоному намисті,
мов дівка, увібралась в оксамит.
Бреду один без стежки, без дороги,
між сосен, білолистів та осик.
Кричить душа про болі і тривоги,
а голосу не чути, геть осип.
Перед очима сірості личина
і зовсім сиро стало на душі.
Тягар років все більше за плечима,
та, слава Богу, пишуться вірші.;
Іди за мною
Візьми свій хрест і йди за мною,
я поведу тебе за хмари.
Полинемо удвох з тобою
туди, де пломенять Стожари.
Я поведу тебе на небо,
у царство зоряного світла.
Відкрию істину для тебе,
щоб ти у всій красі розквітла.
Я поведу тебе у вічність,
ми пройдемо крізь невагомість.
Побачиш всесвіту величність
і опануєш підсвідомість.
Візьми свій хрест і йди за мною,
немов за хлібом йдуть голодні.
Лиши все тлінне за спиною,
я виведу тебе з безодні!
Балерина
Вона ногами не торкалася землі
і пурхала пташиною по сцені.
Її чарівні очі у імлі,
як дві зорі, світилися зелені.
Чутливі руки і осиний стан,
та сповнене теплом велике серце
завжди вели через життя туман
й допомагали у щоденнім герці.
;
На першім місці па і фуете,
часу не вистачало для обранця.
Відкинула й думки вона про те
і цілковито віддалася танцю…
Пам’ять
Давно залишив ти свій сад,
пішов давно в краї далекі.
Не раз минався листопад
і в небо линули лелеки.
Давно не бачили тебе
ні у твоїм селі, ні в місті.
Та пам’ять серце ще шкребе,
як осінь землю криє листом.
Ще пам’ятає тротуар
на дотик смак твоїх підборів,
бляшанку із-під „Carte Noire“
ще вітер пестить на заборі.
Ще постать сива і сумна,
із бородою по коліна,
сновидцем інколи з вікна,
зорить повітряно-нетлінно.
Над головою ще висить
низького неба сіра книга,
бентежить серце й холодить
мутна, як дим, морозна крига.
Давно покинув дім ти свій
у пошуках одвічних істин,
та гордий дух і образ твій
завжди витатиме над містом.;
Не спокушайте долю
Дивуюсь недалекості людській,
що кличе до двобою навіть долю,
мов у житті не вистачає болю…
Вона сама вас визве на двобій.
Причетним стати прагне хто уперто
до всіх тривог і неминучих втрат,
тому скажу я коротко й відверто –
Не спокушай її терпіння, брат!
Але дивись байдужості у вічі,
Христос перед тобою, Мухамед…
Поки горять душі твоєї свічі –
живи, борись, уперто йди вперед!
Ера Люцифера?
Весь світ від Альфи до Омеги
лиш мій! – волає Люцифер, –
Мені байдужі обереги,
то лише відголос химер.
Людські мені підвладні душі,
підвладні також їх серця.
З народження мені всі служать
і аж до самого кінця!
Паную я над білим світом
все більше й більше з року в рік.
З моєї волі сонце світить
і двадцять перший – це мій вік!
;
Почув цю байку десять років
тому – я б лише усміхнувсь,
та після всіх життя уроків
вже посміхатися боюсь…
Діалоги з мільярдером
Лишилось що тобі з тих двох мільярдів?
Ще місяць рік чи більше будеш битись?
Поважний шлях чи стежка в сотню ярдів
тебе чекає? Пізно вже любитись…
Такі лунали інколи питання
у нелегкому повсякденнім герці.
Посеред ночі, навіть спозарання,
запитував бувало мозок в серця.
У відповідь сердешне посміхалось,
немов йому приємне щось наснилось.
Усе життя воно не зупинялось
і тільки вперто билось, билось, билось…
Вечір
Сидів над урвищем, спустивши ноги вниз.
Багряна куля схилу добігала,
а поряд догорав тріскучий хмиз,
що ще колись з коханою зібрали.
Полинула давно за небокрай,
туди, де йде світило спочивати.
Мені додому теж пора… Гай-гай!
Стомився в самотині вікувати.;
Самого вже давно покинув страх
попасти на гостину до Аїда.
На стоптаних чоботях пил і прах,
а в торбі кусень хліба й „Енеїда“.
Стемніє, як багаття догорить,
і землю непроглядна ніч укриє…
Останні думи линули в блакить,
де бовваніли нездійсненні мрії…
Життєві угоди
Цибулина і хліба окраєць
у торбині, що через плаче.
Світ за очі, в поля, ніби заєць,
коли серце від болю пече…
У лугах свою віру шукаю,
йду до істини поміж дібров.
Я від неба щедрот не чекаю
і не вірю у вічну любов.
Має все свій кінець і початок,
має наслідок кожна з причин,
та від кількості „мокрих“ печаток
не залежить життя правочин…
;
Розділ 4. Думи мої
Думи мої
Думи мої сіроманці, думи-волоцюги,
чом прийшли ви знову вранці, мовби для наруги?
Вам приємно посміятись із гіркої долі,
ще й минулим забавлятись, ніби вітер в полі?
Думи мої непокірні, як ви вже набридли…
Коли більше не сказати – просто остогидли!
Як з характером своїм я вас терплю допіру?
Ви ж вбиваєте нещадно у мені всю віру!..
Думи мої подорожні, думи-мандрівниці,
чом без дозволу повзете знову до світлиці?
Чом сновидами нічними сієте ви чари?
Думи мої чарівниці, думоньки-примари…
Нічні роздуми
Я слухав ніч і ті її слова,
що жоден день не може бути вічним.
Ще теплилась надія ледь жива,
та все одно, бо день скінчиться ніччю.
Все має свій початок, свій кінець
і тільки всесвіт істин тих не знає.
Так влаштував, так вирішив Творець,
а ми лиш книгу вічності гортаєм.
У кожного у ній своя глава,
та обраним дістатись може й розділ.;
Хоч всякий має в ній свої права,
але обов’язків позбутися непросто.
Я слухав ніч і зрозуміть спішив,
до ранку часу обмаль залишилось.
Невже весь день я лиш людей смішив,
а сталось зовсім інше ніж хотілось?!.
У полоні ілюзій
У полоні, ілюзій полоні,
ми живемо, про дійсність забули.
Нас полонять не маки червоні,
а думки про далеке минуле.
Нас нівечить гірке сьогодення,
до життя відбиває охоту,
позбавляє святого натхнення
і занурює в біль та скорботу.
У полоні, фантазій полоні,
про кохання уже забуваєм,
все тримаєм синицю в долонях
й журавля в вишині споглядаєм.
Роздуми в день дурня
Поглянув на банкноту в „тищу“ гривень
й відчув у серці невимовний смуток –
хоча на ній не двоголовий півень,
але не бачив більш зухвалих шуток.
Згадав князів з гетьманами, Франка,
Грушевського, великого Тараса,;
Сковороду, Вітчизни співака,
і Лесю Українку, як окрасу.
Степан Бандера зараз наш герой
і символ Батьківщини сьогодення.
Хоча не князь, не Галицький король,
та добре всім відоме його ймення.
Але чому ж не лізе в горло хліб
і присмак, ніби в тебе щось украли?..
Бо нас, як перелічених осіб,
людці удвічі знов девальвували...
Історія нічому нас не учить?
А вас історія цікавить людства?
Хто Біблію хоч трішечки читав,
той приклад пам’ятає зла й паскудства –
як учень свого вчителя продав.
Десятків трьох срібляників хватило
йому, щоб злодіяння те вчинить.
І серце довго в Юди не боліло,
Христос навіть сльозу не встиг зронить.
Однак тепер масштаби зовсім інші –
прогрес мотором замінив ослів
й ціна на зраду стала значно більша,
бо апетити дуже підросли.
Дивлюся з болем я на Україну,
яку іуди тягнуть до хреста,
що більше все нагадує руїну,
й пригадую історію Христа…;
У наші дні панує лицемірство
і свої гнізда часто зрада в’є.
Знов постає тисячолітнє дійство,
це оптимізму нам не додає.
Глибоко фальші проросло коріння,
боюся не уникнути біди,
бо у наш час Іудине насіння,
на превеликий жаль, дало рясні плоди…
Почуття міри
Одним повітрям дише цар і челядь,
одну зорю багач зрить і бідняк,
а гори перлів й золота до стелі
для мертвого – не краще за мідяк.
Нелегко осягнуть людську природу,
непросто оцінить людське життя,
та справжню втіху все ж і насолоду
приносить людям міри почуття.
Треба зовсім мало
Колись таки настане день і час –
без нас продовжить всесвіт існувати.
І Сонце теж вставатиме без нас,
без нас воно научиться згасати.
І тільки мертва тиша в кожну мить
перебуватиме завжди у парі з нами…
Так повсякчас впродовж тисячоліть
життя людське текло під небесами.;
Щоб хтось з живих же на святій Землі
з теплом про когось міг із нас згадати –
усі, великі люди чи малі,
добру повинні вірно слугувати.
Щоб нас живі забути не могли,
в своїм житті нам треба зовсім мало –
щоб ми комусь потрібними були
і нас комусь із них не вистачало.
Любов і страх
Любов і страх – поняття несумісні.
Вони у серці разом не живуть,
які б церкви, вселенські чи помісні,
цю намагались спростувати суть.
Одну лиш мить в своїм житті я знаю,
коли любов і страх хвилюють кров –
то підійти до самого до краю,
це страх Твою утратити любов.
Чому так?
Чому я на батьків своїх землі
не маю змоги бути господа;рем?
Чому повинен скніти у імлі,
ховатися і гнути спину даром?!
Чому заброди на усіх щаблях
узурпували вирішальне слово?
Чому у місті, на своїх полях,
уже давно не чуєм рідну мову?!;
Можливо бракне справжніх нам ідей
чи опустили передчасно руки?
У владу обираємо людей,
а потім виявляється – тварюки!..
Десятки й сотні отаких чому
мій мозок бідолашний розривають,
та подолати як таку пітьму –
лиш українці все ж напевно знають!..
Перехрестя
А за вікном нічого, окрім мли,
а у душі нічого, окрім пустки.
Барвисті мальви вчора ще цвіли,
та вже сьогодні лише туги згустки.
Упало небо на життя поріг,
а чисті зорі темрява накрила.
Дивлюсь на перехрестя трьох доріг
і безпорадно опустились крила.
Позаду – чорна зрада і пітьма,
направо – балахонів білі шати,
оптимістичного наліво теж катма
і ні в кого поради запитати…
Нема про поміч в кого попросить,
та й варто чи волать про допомогу…
Як втратив у житті червону нить –
ніхто не допоможе, окрім Бога.
;
За ким буде перемога?
Без наслідків не можна для здоров’я
насилувати власні почуття,
прислужувати з шаною й любов’ю
насильнику і кату все життя.
Як зносить те система нервів наша?
Чом бідній не вривається терпець?
Коли ним переповниться вже чаша
і врешті-решт настане всім кінець?!
Кінець чому усе ж настане першим –
катам, насильникам чи може майбуттю?
Ми зло скараємо і геноцид завершим
чи нашому прийде кінець життю?!.
Справжня дружба не вмирає
Життя міняється, на жаль, не в кращий бік,
багато друзів перейшли в розряд знайомих.
Десятки років був звичайним чоловік,
та з’ясувалося – не всі ще в нього вдома…
Чи може розум ненароком заблукав,
чи розлютила його друга поведінка,
та півстолітню дружбу вмить порвав,
як не сподобалась йому якась картинка.
Навіщо по життю ходити кругом
й, відтак, особа що собою та являє,
коли під час розмови в чаті з другом
свою частину переписки видаляє?!.
;
Якщо зненацька давня дружба зникла,
то не найбільше ще в житті, повірте, зло,
бо справжня б дружба з часом не поникла б,
те означає, що її і не було…
Як взагалі немає друзів у людини –
вона не просто прожила життя своє.
Та значно гірше може бути лиш єдине –
коли вона упевнена, що є!..
Ми не раби
Я не сприймаю у людині рабську суть,
кого б не стосувалася покора.
Бог рабовласником ніяк не може буть,
щоб не писали Біблія чи Тора!
Якщо по образу й подобі все ж своїх
створив Господь людей, окрасу світу,
то навіть думати таке – великий гріх,
бо не раби ми, свого батька діти!
Не може апріорі рабська сутність
людину будь-яку хоч скільки б не гнітити.
Лише любов і віра в самобутність
в житті нам рабство допоможе побідити.
Зазнає рабство неодмінно краху! –
тверди;ти не стомлюся знов і знов.
Покора рабська – відголосок страху
і тільки за любов’ю йде любов!
;
Чому?
Чому у свято несвятковий настрій?
Чому у грудях гімни не звучать?
Чому троянди замінили айстри?
Чому серця здебільшого мовчать?
Чому народ розповзся по шпаринах?
Десятки й сотні отаких чому…
Невже вода тече в наших судинах,
що замість світла обираєм тьму?!.
Тарасови запитання
Думи мої, думи мої – лихо мені з вами,
ви приходите частенько уночі зі снами.
Бачу в снах земних частіше Кобзареву кручу
і Тарасові питання, хай простить, озвучу:
Діти мої, українці, вже немає сили
споглядати, як ведете Неньку до могили!
Чом гризетесь, як собаки, кожної години
чи покинули шукати у собі людину?!
Чом до влади ви обрали підлих і продажних,
чи майбутнє України вам уже не важно?!
Чи все рівно вам, як діти будуть ваші жити,
що прийдеться їм сердешним скніти і тужити?!
Чому ж браття-українці за ці довгі літа,
виконать не спромоглися мого „Заповіту“?
Чому носите кайдани із чужої мови,
чи русинів не нащадки, скіфів гонорових?!
;
Чи уже вас не лякає доля гайдамацька
і скінчила в ваших жилах кров текти козацька?
Чом надієтесь, блаженні, й досі на чужинців
і чекаєте даремно ви від них гостинців?
Чом танцюєте під дудку зайдів без зупину,
глитаїв, яким байдужа доля України?!
Чом народ у власні руки все ж не візьме владу
й Конституції своєї не здійснить укладу?!
Запитання, запитання вільну душу крають,
тільки відповідей чомусь до сих пір немає…
Вже немає в мені сили на все це дивитись,
так і хочеться воскреснуть та в Дніпрі й втопитись.
І вражою злою кров’ю перед тим умитись!
Храм Природи
(Кінбурнські роздуми)
Де води рік Дніпра і Бугу,
та моря Чорного блакить,
лежить землі вузенька смуга,
яка в південну даль біжить.
То кінбурнський шматок природи,
відкритий сонцю і вітрам.
По тій косі колись народи
дорогу торували в храм.
Той храм святий, без стін і мурів,
під куполом із тисяч зір,
для купідонів і амурів,
зі струн душевних замість лір.;
Той храм величний – ліки серцю,
бальзам цілющий для душі.
Допомагає він у герці
й шикує думи у вірші.
Чоловічий потиск
Говорять, що за потиском руки
людський характер можна прочитати.
Не всіх людей, а лиш чоловіків.
Жіноцтво – справа інша, що й казати.
Особа щира міцно, зазвичай,
і другу, й незнайомцю тисне руку.
Таку людину вмри, а виручай,
вона розділить з вами радість, муку.
Багато руку стримано дають,
їх потиск, скажем, так собі, нейтральний.
Він ніби каже – ось моя вам суть,
не дуже щирий, та і не брутальний.
А дехто власну руку вам дає
так велично, немовби скарб дарує.
Себе він любить, лише „я“ своє,
для нього інших в світі не існує.
У чоловічім потиску руки
душа, мов визирає з-за лаштунків.
Не поважаю тих чоловіків,
що руку подають, як для цілунку.
;
Варварівський міст
Два береги з’єднав собою міст,
зібрав до купи дві частини міста.
Який же майстру треба мати хист,
щоб збудувать шедевр такого змісту!
Чи не єдиний в унікальності своїй,
серед братів він просто неповторний.
Яскраве втілення польоту смілих мрій,
до єдності порив непереборний.
Таким величне завжди до снаги,
бо іншої мети вони не знають.
Життя буремного далекі береги
вони собою самовіддано єднають.
Перефарбованим друзям
Ні, дружок, ти – ворожок,
вперто дуєш в свій ріжок,
продаєш свою країну
за чужинський пиріжок!
Ти говориш про злодюг,
крадуть що усе навкруг,
довели народ до ручки…
Я тобі у цьому друг.
Твердиш ти, що зло війна,
не потрібна нам вона,
не покінчимо ми з нею –
і країні геть хана!
;
Згоден я з тобою й тут,
бо страждає бідний люд,
він кладе життя за Неньку,
що іуди продають.
Ти говориш, що віки
брали ляхи нас в штики,
турки, німці мордували
ще й монгольські байстрюки.
Що сказати?.. Правда теж,
лють не відала їх меж,
та не вся, бо скаженіли
понад всіх – свої. Еге ж!
Так, гнобили нас „брати“,
гідні правнуки Орди,
більш за всіх від них ми саме
натерпілися біди.
Разом з ляхами вони,
вірні діти сатани,
із повстанців шкіру дерли…
Не брати вони, пани!
Чи забули в чому річ?
Знищив хто козацьку січ,
Калнишевського в кайданах
хто згноїв без сонця й свіч?!
Хто під дзвін червоних шпор
влаштував голодомор?
Збіжжя хто у українців
повитрушував з комор?!
;
Хто в нас Крим украв зараз,
запалив Лугань, Донбас?
Хто зелені коридори
порозстрілював не раз?!
Я не бачу тут братів,
навіть і якби хотів,
злодіяння ті безмежні
видають у них катів!
Чув не раз такі „сю-сю“.
З ким миритись братусю?!
Як сюсюкати, то можна
й Україну здати всю!
Ні, дружок, ти – ворожок,
вперто дуєш в свій ріжок,
продаєш мою Вітчизну
за чужинський пиріжок!
Сніжні люди
Не відкривайтесь людям, зробленим зі снігу,
не вірте тим, хто має серце льодяне.
Повік не розтопити у їх душах кригу,
хай все життя в них біля вогнища мине.
Не віддавайте їм своє тепло намарно,
серця холодні їх не можна оживить.
Хоч як вони у вірності клянуться гарно,
але морозом з них постійно струменить.
Усе життя вони привикли тільки брати,
хоча на перший погляд добрі і прості.;
У них, крім холоду, немає що віддати,
вони – сніговики, у нашому житті.
Хоча ліпити і приємно бабу сніжну
чи на санчатах шпарко з’їхати згори,
все ж прагнемо тепла. Ту пору дивовижну
ми також любимо, та тільки до пори!..
Воно близько
Трапляються на світі різні люди,
бракує їм то слави, то тепла…
В таких осіб вдоволення не буде,
най папороть для нього розцвіла!
Ніколи і ні в чім їм не вгодити.
Завжди не те, чомусь не там, не так…
То промайнуло надто швидко літо,
то осінь недостатньо золота…
Причіпками і шматтям негативу
його душа наповнена ущерть.
Намилити комусь спішить він гриву,
життя для них – суцільна круговерть…
А своє „фе“ воно іще з порога
жбурне в обличчя, ще й не ворогам,
бо для таких усе не слава Богу,
всередині у них зануда й хам.
Насправді, щастя є і зовсім близько,
воно десь тут, на відстані руки.
Розгледіти його у бруду бризках
дано не кожному одітому в шовки.;
Воно у вірних друзях, наших дітях,
у мирі й стуці серця в кожну мить,
що пощастило жити в білім світі,
творити, сподіватись і любить!
Хто старе згадає…
Ні, я брахманом, друже, ніколи не буду,
бо навіщо мені неземний абсолют.
Що для мене, простої людини, твій Буда?
Ще один ланцюжок із кайданок і пут?
Не лякає юродивість, друже блаженний,
бо давно звик вже правді дивитись в лице.
Сам життя все прожив я, немов навіжений,
а язик – ворог мій, хай налився б свинцем.
Та не треба гнівить лицемірством лиш Бога,
бо у кожного з нас уже правда своя.
Ти провів мене гостем тоді до порога,
не забуду твій хліб і слова твої я.
Триголовий змій
Нам радості не завжди вистачає,
ми чуємо завжди нестачу щастя.
Але чому таке в житті буває,
чатують звідки ті на нас напасті?
Виною цьому є одна потвора,
страшний, презлючий триголовий змій.
Він джерело всіх наших бід і горя,
заклятий ворог світлих дум та мрій.;
Що перша голова тої тварюки –
постійне за минулим співчуття.
Друга ж довбешка підлої зміюки –
тривога за непевне майбуття.
Та третя навіть гірша попередніх,
вона зрідні чванливості й гордині, –
невдячність за просте чи посереднє,
що маємо в своїм житті ми нині.
Живі батьки, брати, здорові діти –
чому не привід дякувать Творцю!
Що зранку в мирнім небі сонце світить,
що ти живий і бачиш казку цю.
Топтати землю здатен ще ногами
і чути досить добре голос свій…
Як справишся з отими ворогами –
сконає з ними й триголовий змій!
Дорога життя
Життя людське – всього лише дорога
у край сумний, де ангели живуть.
Тернистий шлях від матері до Бога,
у когось довгий чи короткий путь.
Людина в світ з’являється безсила,
і перший крик – це плач її, не сміх.
А те, чи виростають в неї крила,
залежить, перш за все, від нас самих.
Дай Боже людям віри і надії,
любові, мудрості і витримки добав.
Здійснити змогу мав щоб кожен мрії,
а допоміг їм сили й волі сплав.
Від нас залежить ширина ж дороги
і те, яке на ній постелим покриття.
Чекає що на нас – відомо лише Богу,
але і ми куєм своє буття.
В останню мить
Нас убиває все ж не тільки куля,
не лише ніж чи ви;бухлий снаряд.
Ганебне слово завжди серце муля,
то смертоносна зброя, справжній яд.
Людей вбиває слава і байдужість,
ідуть з життя від горя і образ.
Вбиває підлість часто й недолугість,
від страху помирали і не раз…
Нам заздрощі не раз стискали шию
і боягузи укорочують життя.
Дурна ще слава віє суховієм
і майже позбавляє майбуття.
А скільки нерозділене кохання
у білім світі натворило бід?!.
І не важливо, перше чи останнє,
його не заросте у серці слід.
Це пам’ятайте, я прошу вас, люди!
Задумайтесь до „пострілу“ за мить,
що може шансу іншого й не буде
і смерть чиюсь ще можна зупинить!;
По совісті чи справедливо?
Нам кажуть жить по совісті і честі,
та на біду вони у кожного свої.
Один настриг з отари возик шерсті,
другий – збирає крихти для сім’ї.
Один за рік подвоїв свої статки
і до офшор сховав новий мільйон.
А інший чесно заплатив податки
і получив на груди медальйон.
Той їсть ікру та жиром запливає,
проблема в нього зайвої ваги.
Сухар цей прісним чаєм запиває
й голодним дати скибку до снаги.
Так в чому ж тут, шановні, особливість?
Чом совість з честю в кожного свої?
Допоки верх не візьме справедливість –
не наведемо ладу у сім’ї.
Тема для роздумів
Два мільярди ударів – середнє життя!
Два мільярди ударів – вся сутність буття?
Задля чого, людино, прийшла ти у світ
і як довго пролине життєвий політ?
Монотонно і дрібно ти чуєш – тук-тук,
свого серця невпинний, уривчастий звук.
Що той дріб означає для кожного з нас? –
це питання постане, коли прийде час!
;
Поміркуй же, блаженний, для чого живем.
Щоб удобрити лише сухий чорнозем?
Щоби пельку набити й жагу втамувать?!
Тут даремно кивати на вік чи на стать…
Покумекай, корисний, в чім сутність твоя,
чи не надто кохаєш, дружок, своє „Я“.
Всіх зрівняє земля, як злочинців тюрма,
а кишень в дерев’яних костюмах катма…
У хвилини відчаю
Життя безжально трощить на шматки,
ти робиш за помилкою помилку?
Перед тобою знову вітряки,
не знаєш, як дожить до понеділка?!.
Я вірю, що колись настане час,
обніме хтось тебе і відчай схлине,
усі шматочки разом водночас
зберуться знову у одне єдине!
І знову заспівають солов’ї,
а за плечима вмить проб’ються крила.
Всі біди враз розвіються твої
й наповнить вітер подрані вітрила!
В собі як зможеш відчай побороть,
а також силу страху подолати, –
зіллються в купу власні дух і плоть.
Їм не завадять вже ніякі втрати!
;
З днем народження
З днем народження, сину! Як, рідний, живеш?
Чи здоровий в далекій чужині?
Віроломство сусідів не відало меж.
Щось змінилось на краще в них нині?
То чому ж у наш час сотні тисяч людей
спину гнуть на нещирого брата
і невже у самих не хватає ідей,
що ми трудимся на супостата?..
Чом багата ресурсами наша земля
виганяє дітей на чужину?
Чом сильніше на шию нам тисне петля?..
З днем народження, бідний мій сину!..
Зимові реалії
Спустошує холодний вітер слів,
пронизують порожні наскрізь гасла.
Зима надворі, мозок зльодянів,
він захолов у голові, як масло.
Думки мої, мов змерзлі горобці,
докупи збились у кущі терновім.
Чому нас манять знову манівці?
Чом так ми нерозсудливі до слова?!.
Бо тяжко жити зовсім без надій,
то й віримо месіям і предтечам?
На край наш суне новий сніговій,
а нас чекають сум і колотнеча…
;
Розділ 5. Мелодії кохання
Кохання мить
Ми не вмираєм, помирає час.
Триклятий час безперестанно гине,
а ми живем і це лиш тішить нас.
Час відлітає пухом тополиним…
Ми любим один одного без прощ
на цьому дивовижнім білім світі.
Безсмертні ми, як серця стук чи дощ.
Ми вічні, ніби зір незримий вітер.
Коли ти просинаєшся – весна,
як засинаєш, вже настала осінь,
а поміж ними літо і зима
мелькають, як в отаві ноги босі.
Ми любимо безмежно й тим живем,
хай наші почуття ці будуть вічні!
Вигадуємо дні і сотні тем,
роки ж втрачаємо, даруєм потойбіччю.
Та жодних справ до того в нас нема.
Мить радощів – ціна життю усьому!
Вона для нас як вічність вже сама,
в коханні ми не відаємо втоми.
В очах твоїх – мерехкотіння зір,
зірковий пил струмує в нескінченність.
Дряхліють боги й падають у вир,
та губи юні як благословенність.;
Лиш ти і я у всесвіті, удвох.
Один лиш поклик і на нього відгук!
Захоплення те бачив тільки Бог,
сердець він наших чув любові вигук…
Любіть!
Яке прекрасне почуття любов!
Воно не постаріє й не зів’яне.
Воно бентежить душу полум’яно
і серце пестить чи шматує в кров…
Любов палка не гасне і не тліє,
горить, палає, піниться вогнем.
Вона блаженство і сердечний щем –
остудить в спеку, в холоди зігріє!
Любіть, любіть, кохайте навзаєм,
безмежно, чисто, жадібно і ніжно!
Як вишня в квітні казку білосніжну
для насолоди нам і радості дає.
Незакінчений лист
Як довго я пишу тобі листа
про почуття невтішні і глибокі.
Зізнання ці тривають неспроста
не день, не два, не рік… Десятки років!
Пишу тобі про мрію золоту,
про довгі, темні і холодні ночі,
про нашу вишню, щовесни в цвіту,
і про твої глибокі, карі очі…;
Про нашу першу неземну любов,
про наші чисті почуття, невинні…
Читаю, мну і починаю знов,
та не доходжу геть до половини.
Знов подумки черговий аркуш рву,
як не знайду єдино точне слово.
Так день за днем, за роком рік живу,
спочатку починаю знову й знову…
І все життя пишу прості слова
про ту любов свою палку, єдину…
Десятки років все вона жива
й зі мною разом в небеса полине.
Німі свідки
Хтось залишив ромашок на лавці
невеликий красивий букет.
Може квіти ті ніс він коханці
й разом з ними ще свіжий сонет.
В нім сплелися слова полум’яні,
як зірниця любові зійшла.
Квіти ті ніс хлопчина коханій,
а дівчина чомусь не прийшла…
Чи прийшла, а затим посварились
і розтанула десь у пітьмі.
Згаряча назавжди розлучились
і лишилися свідки німі.
Пелюстки вже покрились росою,
їх казкова краса відцвіла.
Плачуть квіти гіркою сльозою,
що кохання згоріло дотла.;
Занадто не спішіть
За правилами грати у наш час –
незвичним стало якось вже для нас.
Усе частіше хлопці, та й дівки,
стараються гайнути навпрошки…
Знівелювавсь любові геть закон,
зміліло вже кохання, його тон.
Все більше й більше в наш непевний вік
в коханні зиск шукає чоловік.
І це стосується давно обох статей,
про те написано вже тисячі статей.
Себе всі люблять, але віддають
за гроші й злато. В цьому зради суть.
Пірнають з головою все ж одні,
а інші залишають їх в багні.
Ті бідолахи йдуть на саме дно,
своє ім’я коли згадати не дано.
Недолюбити? Може то й на краще,
щоб не залізти у кохання хащі,
де любить один слухати кантати
і дозволяє лиш себе кохати…
Зима – найкращий час тому коханню.
Весна в нім щось, можливо, змінить, рання,
але надія на цю зміну невелика,
бо вже в людині зовсім мало чоловіка…
Послухайте пораду, сестро, брате, –
ви не спішіть абикого кохати.
Кохання справжнє вас напевно відшукає,
а доти хай любов відпочиває.;
Бо є чого багато в білім світі,
що можна самовіддано любити:
книжки і музика, поезія й картини,
комахи, птахи,звірі чи рослини…
Вони не зрадять вас чи не здадуть
й до вірної любові приведуть!
Принцеси Марса
Прекрасні личко і чарівний стан,
шовкові коси, плечі з оксамиту,
зірниці-очі і п’янкі вуста –
так майже кожен бачить Аеліту.
Красиві ноги – це іще не все,
статура гарна – менша половина
того, що кожна мавка нам несе,
бо без душі вона ще не людина.
Щоб відшукати ту одну-єдину,
не варто нині аж на Марс летіти.
Свою шукайте поряд половину,
бо й на Землі існують Аеліти.
Я хочу
Як хочеться знов тебе бачити
і знову твій голос почути,
щоб долі примхливій завдячити
і впитися запахом рути.
Не вмів у свій час цінувати
кохання палкого величчя,;
та хочу усе ж цілувати
твоє вередливе обличчя.
Я хочу тебе обійняти
за плечі дівочі чуттєві,
на руки, як в бутність, підняти,
забувши всі спори життєві.
Тебе хочу знову зустріти,
до губ доторкатись щоночі,
від чар твоїх так же дуріти
я хочу, я хочу, я хочу…
Розпач
Брів навмання, абикуди...
Невже він із тобою поряд?!.
Перед очима лик біди,
важкий її, нещирий, погляд.
Холодний. Майже обпікав
зболіле серце, як льодина.
Безжально душу шматував,
низав все тіло до судини.
Враз зупинився в тишині,
на хвильку мабуть, може вічність.
Два силуети у вікні,
а поряд – тиша й потойбічність…
Чвалав подалі від біди
без сліз, без серця, навіть тіла.
Втрачав всю душу назавжди,
щоб та вже більше не боліла…;
Знайти свою зорю
Спалахують і гаснуть вже віки
на небі, в морі, у людських серцях,
блищать у дзеркалі ріки зірки
й сузір’я Лева, Діви та Стрільця…
Пливе над головою дивний Лебідь
і розсипає міріади срібла.
Зорина спалахнула в темнім небі –
це значить, що комусь вона потрібна!
Вночі поглянь на обрій зазорілий,
можливо знайдеш там свою зорю,
із серця викинь все уже зотліле
і крок ступи у галактичну прю!
На краю кохання
Ну, ось і все скінчилося. Прощай!
Ми розійшлись, як в морі кораблі.
Прийшов поневірянням нашим край.
Твій слід розтанув поглядом в імлі.
Серця навік заклякли у пітьмі,
багаттю не під силу їх зігріти.
Немає краю лютій тій зимі,
зів’яли нашого кохання квіти.
Ти не повернешся і не чекаю я.
Прийшов кінець і це ми добре знаєм.
Ми не шепочем один одного ім’я,
бо вже обоє більше не кохаєм.
;
Занадто пізно
На жаль любов як данину сприймають,
звикають швидко у коханні жити –
її відсутність лише помічають,
коли перестають уже любити…
Ти клятву вірності порушила давно
й дороги наші різко розійшлися.
Мені таких достатньо і в кіно,
бо Хатіко в житті перевелися.
Занадто пізно щось уже міняти,
минуле не потрібно ворушити.
Вівця облудна виросла з ягняти
і нічого на долю тут грішити.
Віра все переможе
Ой, тяжко-тяжко і душа болить,
коли людині підтинають крила.
Вона, сердешна, тане в кожну мить,
під вітром навіть падають вітрила…
Їй все здається, що прийшов кінець
і квітка щастя більше не розквітне,
а на чоло сама собі вінець
терновий одягає непомітно.
Здається їй, що вмерло все навкруг,
весна-красна стрічає падолистом,
бо кинув, як здавалось, вірний друг,
жалі і болі жаско груди тиснуть.
;
І проти неї майже цілий світ,
самотність серце сумом огортає.
А час летить, пройшло немало літ,
пішло кохання, іншого немає…
Буває й так, та віра хай живе,
що свіжий вітер підійме вітрила,
нове кохання раптом припливе,
і згодом відростуть ще кращі крила!
Любов, любов…
Немає в імені моїм ні ритму, ані крику.
У ньому міститься один прозорий, чистий звук.
А ще Всевишній в нім сховав любов мою велику
і цноту – музику душі, і серця ніжний стук.
Змінились фарби навкруги, поголубіло небо.
В твоїх обіймах тану я і пульс частіше б’є.
Тебе любити до снаги сильніш за саму себе,
красою захищає вже мене й ім’я твоє.
Лечу крізь всесвіт, безліч зір і силюсь не зіткнутись,
щоб надновою спалахнуть не видалось умить,
в трильйонах атомів палких дочасно не забутись,
а в голові, як сотні лун, ім’я твоє звучить.
Мандрую дивосвітом тим щоденно і щоночі,
тримаю курс на майбуття уже з недавніх пір.
Мені допомагають в цім твої ласкаві очі,
що осяють тернистий шлях ще яскравіше зір.
;
Не варто
Помо;вчимо, люба. Не бачились до;вго ми.
Так ле;гше у сутінках ви;датись скромними.
Забудеться все, що згадати не хо;четься.
Обра;зи твої неприємно лоско;чуться.
Помо;вчимо, мила. Ми довго не ба;чились.
Серця; вже відвикли постійно соба;читись.
Ні я;сних очей, ні привітного оклику –
лиш пу;стка в душі, навіть жо;дного до;тику.
Навіщо слова;, ніби листя, що падає.
Воно ще красиве, та серце не ра;дує.
Не треба і сліз, випадко;во ми стрілися.
Окремо серця; наші в ро;ки ці би;лися.
Помо;вчимо, ніжна колись і кохана.
Нехай ці хвилини пройду;ть без обману.
Не варто вмика;ти тепер уже світло.
Хай в душах у нас залиши;ться лиш світле.
У кожного вона своя
У кожного любов завжди своя,
та вічним почуття це не буває.
Вона, як ніжна пісня солов’я –
також початок і кінець свій має.
Буває спалахне умить вогонь
і полум’ям ущерть наповнить серце.
Те птахою заб’ється між долонь
коханого у вогняному герці.
;
А іноді буває навпаки –
у першу зустріч будь-яких емоцій
і почуття десь жевріє роки,
а потім спалахне від тебе в кроці.
Як довго існуватиме любов –
залежить це від кожного із пари.
Хай – доки в жилах не застигне кров
і з неба вам світитимуть Стожари!
Забудь
Ти в пеклі побула зі мною,
тепер забудь сюди дорогу.
Хай Гетсиманський сад стіною
закриє стежку до порогу.
Хай він пропустить лише тих,
хто вірність в серці зберігає.
Удавані любов і сміх
мене вже більше не терзають.
Я допоміг тобі іти,
моя любов була опора.
Вона дозволила зійти
тобі на недосяжну гору.
Та краще так, аніж ніяк,
любов від віку не залежить.
Можливо то був долі знак,
та це мене вже не бентежить.
;
Осінні метаморфози
Багряним листом падаєш в долоні,
теплом не грієш, навіваєш сум.
Тримаєш у своїм тяжкім полоні,
доводиш до болючих, чорних дум.
Спаду ясним промінням на світанні,
як чутко будеш спати тихим сном.
Сплету вінок з пісень свого кохання –
руладами хай линуть під вікном.
Колись була, як дівчинка, наївна,
така у всьому світі лиш одна –
немов веселка, як весна чарівна.
Чому ж тепер сумна і мовчазна?
Твій сум розвію, відгоню тривоги,
хоч вітер завиває в вишині.
Любитиму всім серцем, до знемоги,
забудемось в казковім дивосні!
На те вона й любов
Іду в думках лугами обережно,
притихнув гай після весняних гроз.
Душа моя, немов поля безмежні,
вдихає жадно запах верболоз.
Затих і я, літа зробили справу,
та все одно минуле не кляну.
Мов діамант, закований в оправу,
я споглядаю на любов земну.
;
Десь щебетом дзвінким вона озветься,
мені ущерть наповнить груди знов.
І звідки тільки враз вона береться?..
Не знаю, та на те вона й любов!
Умом її повік не зрозуміти,
її нізащо не прорахувать.
Вона накриє, як черемху цвітом,
і не подивиться на вік чи вашу стать.
Іду я берегом ріки життя стрімкої,
ступаю подумки поміж високих трав.
Вдихаю аромат п’янкий любові
з терпким смаком нескошених отав.
Найкраща в світі Оля
Надворі літо, мов вино черлене,
що в келиху на сонці виграє,
і чомусь лине потайки до мене
здалека, з юності, усе лице твоє.
Сором’язлива й лагідна усмішка,
із моря віє прохолодний бриз,
вся по-дитячому якась наївна трішки
і зачіска – дань моді чи каприз…
Твої бездонні і розумні очі,
що зводили тоді мене з ума,
стрункий, хай не тендітний, стан дівочий…
Ну, мавка чи русалонька сама!
Укрили „снігом“ землю всю тополі,
висів в зеніті волейбольний м’яч…
Ой, Оленько, найкраща в світі Олю!
Не віднайти тебе, хоч сядь і плач…;
Повір мені
Ти вкоротила собі крила
і викинула на смітник,
але ж душа не відлетіла
і світ навколишній не зник.
І серце стукотить дівоче,
немов пташина тріпотить.
Воно ж іще любити хоче.
Повір – ще прийде світла мить!
Ще заживуть криваві рани
і твій єдиний ще прийде.
Розвіються густі тумани,
у серце музика ввійде!
Ранкове
Любов розтанула, як сніг…
Якби ж я міг
тебе кохати день і ніч
під тріскіт свіч.
Тебе любити ніч і день…
Не до пісень
мені. Ночами сняться сни
з тої весни,
що нам подарувала цвіт
на сотнях віт.
Розтанула рясна пітьма –
тебе нема.
Та чи й була ти взагалі
в густій імлі?..;
Твоя душа
Твоя душа така проста і чиста,
ще й по-дитячому окрилено-легка.
Вона, немов та райдуга барвиста –
така ж прозора, як вода струмка.
Твоя душа – це птаха у польоті,
як жайвір, що у небі майорить.
Як ластівка, по крові, навіть плоті,
що неба стрімко розріза блакить.
Твоїй душі – ніщо сталеві ґрати!
Наповнившись первинністю ідей,
вона ще буде двері відкривати
для вірних, доброзичливих людей.
Твоя зоря
Ясним зоря палає днем
у небі голубім.
Світило те святим вогнем
завжди горить в тобі.
Сіяє світлом теплоти,
надії і добра.
Куди не глянеш – всюди ти,
прийшла твоя пора.
В душі твоїй сховався світ
гармонії і мрій.
Тебе шукав я стільки літ
в снігах, серед завій.
Та наша все ж прийшла весна,
розтанув сніг і лід.
;
Мені тебе дала вона,
розквіт каштанів цвіт.
Любов заповнила усе
у нашому житті.
Ріка кохання нас несе
в блаженства забутті.
Удвох здолаємо в судьбі
ми гори і моря.
Нехай завжди горить в тобі
безмежності зоря!
Ще доля буде усміхатись
Світ збожеволів, хтивістю просяк.
Цнотливість продається, як і врода…
Той гідність приміряє вже про всяк,
а інший все збирає нагороди.
Душа знецінена, у серце влили яд,
втонули в болотах високі мрії.
Життя перетворилось в маскарад,
в тобі вбачають часто лиш повію…
Та не зневірюйся, у відчай не впадай,
не всі ще думають отак, тим більше діють.
Коли існуєш ти – коханню ще не край,
хай не покинуть тебе віра і надія.
Зумій же гордість з честю пронести
життям своїм нікчемам тим на заздрість.
Любов свою, я знаю, стрінеш ти
і доля усміхнеться вже на радість!
;
Віра, надія, любов
Буває все: скінчилося кохання,
померла дорога тобі людина,
образив хтось, замучили вагання –
тяжка настала у житті година.
Та вірити й надіятись потрібно,
іти вперед, а не лягти й тужити.
Хай сніг і вітер, серце б’ється дрібно...
А як без сподівань в цім світі жити?!
Так, без надії неможливо жити!
Без віри в білім світі не прожити!
В душі розквітнуть ще любові квіти!
Квітка
Квітку я побачив, що зросла в саду,
подумки неначе все до тебе йду.
Бачу твої очі, губи-пелюстки,
ніжний стан дівочий, ніжний і хисткий.
Квітко, моя квітко, як тебе люблю.
Ти, моя лебідко, не зів’янь, молю!
Квітко, моя мила, ти завжди цвіти.
Боже, мені крила дай, щоб був, де ти!
Вклав у насінину Він життя порив,
щоби у жоржині я тебе відкрив.
Істину пізнання, мов душі красу,
і своє кохання я тобі несу.
;
Музика душі
Ой, прісним видавався б світ,
якби не стрілися з тобою.
Давно б уже життєвий пліт
обвився зелені журбою.
Тяжкі б мене гнітили сни,
весь час літала б я по колу.
Чекала б до сих пір весни
і озиралася довкола.
Не випадково погляд твій
перехопили мої очі.
Тепер витаю серед мрій
і серце пташкою тріпоче.
Лунає музика в душі,
навкруг мелодіями лине
і ні за які бариші
вона мене вже не покине!
Ненамальований портрет
Якби мені колись портрет добра
намалювати раптом хтось замовив,
я б не вагався довго і обрав
ту зустріч нашу вечором зимовим.
Я б не роздумував і запросив тебе
з моєї юності, просту і соромливу.
Бо пам’ять серце до сих пір шкребе,
коли згадаю твою душу незрадливу.
;
Твої сумні і ледь лукаві очі,
що випромінювали лагідне тепло.
Усмішку щиру, ніжний стан дівочий…
Ой, скільки все ж води з тих пір спливло!
Та в решті-решт оте твоє тепло,
що юне серце взимку покорило,
тебе забути й досі не дало
і душу вже не раз, не два зігріло.
Якби мені колись портрет добра
намалювати раптом довелося,
я б написав, не відриваючи пера,
усе, що у житті ще не збулося…
Осінні побачення
Посміхнусь листопаду, забуду про дощ і негоду,
прогуляюся парком, закутавшись в тепле пальто.
Не люблю ще з дитинства похмуру і мокру погоду,
та не хочеться знову сидіти в порожнім авто.
Зупинюся під кленом, в кінці прохідної алеї,
де з тобою стрічались в часи ті далекі не раз.
Пригадаю троянди, гвоздики, ромашки, лілеї,
як тобі дарував і твій стан обіймав повсякчас.
Хай скимить падолист і сумує за променем сонця,
хай чекає зима на казковий до міста прихід,
бо немає, на жаль, від гірких помилок охоронця –
тож, гуляючи парком, дивлюсь тобі сумно услід.
Та чому дотепер зупиняєшся ти біля клена,
щосуботи чекаєш когось, як тоді восени?;
Час лежить під ногами у тебе, мов листя черлене,
і ночами постійно приходиш до мене… у сни.
Все не можу збагнути, чому до сих пір приїжджаю
я до іншого міста у пору осінню оцю.
Подивлюся на тебе і юність з минулим згадаю,
знов радію туману, дощу, холодам, багрецю…
Спогади про перше кохання
Червону троянду в осіннім саду
ще вітер холодний колише.
Неспішно вузькою стежиною йду
туди, де кохання залишив.
Туди, де гостинно шумлять вартові
завжди в Ясиновій діброві.
Не раз і не два де сиділи в траві,
колись о порі вечоровій.
Пісні нам співали дзвінкі солов’ї
і роки зозуля кувала.
Ти слухала мовчки зізнання мої,
та очі тебе видавали.
Палали ті лагідні очі вогнем,
світились, як вранішні зорі.
Тепер на душі залишився лиш щем
і спогади з присмаком моря.
Пішла ти у вічність, голубко моя,
зорею вже світиш на небі.
І слухаю пісню сумну солов’я
давно я, кохана, без тебе…;
Хміль кохання
Оченята – немовби волошки,
брови крилами чайки злетіли.
Коси з льону, у руку завтовшки,
зав’язала в хустину ти білу.
Губи бантиком, кольору ружі,
випромінюють ніжну усмішку.
Моє серце уже не байдуже,
та боюся зізнатися, грішно.
Білі руки і личко рум’яне,
в сукні вишитій стан твій дівочий –
від палкого кохання я п’яний
і тверезим ставати не хочу!
Любов і ревнощі
Хто ревнощів не звідав у житті,
той в дійсності все ж не пізнав любові.
Любов і ревнощі – то серця жар і лід.
Любов і ревнощі – як щастя і біда.
Любов і ревнощі – в них суперечок слід.
Любов і ревнощі – то полум’я й вода.
Вони, як брат з сестрою, близнюки,
розвіють смуток, проженуть печаль,
в полеміку занурять залюбки,
та згоди не дійти їм все ж, на жаль…
;
Знесуть до зір вони і кинуть у безодню,
засмутять вереснем і звеселять розмаєм.
Учора радощі, та сльози вже сьогодні,
але без ревнощів любові – не буває!
Мелодії кохання
Мелодії кохання не згасають
у тих, хто свято вірує в любов!
Їм ангели на арфах рондо грають.
Та музика чарує знов і знов.
Мелодії кохання линуть світом,
беруть в полон і душі, і серця.
Їм не важливо, що весна, що літо…
Немає навіть взимку їм кінця!
Я зичу всім порядним, добрим людям, –
Хай через все життя вас проведуть
мелодії кохання, світлим буде
ваш, інколи тернистий, довгий путь!
Хай би що
Місяць зазирає у криницю,
проникає в саму глибину.
Як мені, йому також не спиться,
він якусь шукає таїну.
Причаївся хто у тій криниці,
чом у пізню пору цю не сплять?
Пустка, лиш у дзеркалі водиці
зіроньки грайливо мерехтять.;
Темна хмара місяць заступила,
впала хутко ніч, як чорний кіт.
У свічадо все ж одна зорина
зазирає навіть через пліт.
І ніяка ніч їй не завада,
навіть чорна хмара не страшить,
бо немає з почуттями злади
у кохання полум’яну мить.
Несподіваний вальс
Впав на скроні випадково вересневий сніг,
заспівати колискову я тобі не встиг.
Враз у танці закружляла матінка-зима,
постелила покривала, та тебе нема.
Вже ударили морози на мою біду,
хоч під снігом зеленіє листя ще в саду.
Вітер віти рве-шматує, холод звідусіль,
вовком у душі лютує хуга-заметіль.
Закінчилась раптом осінь, світ закам’янів,
розтріпало вербам коси, стих пташиний спів.
Річка в панцері льодовім зупинила плин,
ти стоїш в вінку терновім під колючий дзвін.
Впав на скроні достроково вересневий сніг,
бо ступив я випадково не на той поріг.
Моє серце закували холоди й зима,
всюди білі покривала, але й ти сама…
;
Розділ 6. Неоголошена війна
Епоха зла
Наш світ – руїна. Все летить у прірву!
Розірвано намисто днів і слів…
Вже й перли істин падають у ви;рву –
люци;фер видно добре зголоднів.
Наш сад пору;бано, зів’яли буйні крони,
а під ногами тліє прах надій…
Народ плюндру;ють графи і барони,
тиран на троні, крамар, лицедій.
Руйнуються міста людсько;ї віри
і манускри;пти мудрості димля;ть.
Чатують в небі ворони й вампіри
на плоть людську, байдуже вік і стать.
Уже гірча;ть у роті й зовсім ну;дять
верве;чки з обіця;нок-молито;в.
Керує кат, закони ве;ршить, су;дить
і не страши;ться Всесвіту основ.
Нас у полон хапа;ють темні сили,
над світом душ панує чорна мла.
Цивілізації вони не раз губи;ли,
бракує лю;дям світла вже й тепла.
Світ нетривки;й, звучать останні ноти! –
проро;чить старець, лірник і скрипаль.
Чи ж тільки я в сумні ці дні скорбо;ти
жахли;ву казку слухаю, на жаль?..
Молись. Епоха зла прийшла доча;сно.
Уже зоріє твій армагеддо;н.
Лиш боляче буває й вельми жа;сно,
як зневажа;ють світови;й закон.;
Вся справа в нас самих
Ніхто й нізащо нас не переможе,
як животіти не захочемо в ярмі.
Забрати честь повік ніхто не зможе,
якщо її ми не утратимо самі.
Зі слів не варто городить рогатки,
бо вчинки скажуть красномовніше за нас.
Якими будуть пам’ятати нас нащадки,
покаже об’єктивно тільки час.
Свічка пам’яті
Сьогодні день скорбо;ти. В темну по;ру
у пам’ять мовчки свічку запалю;.
Числе;нних жертв того голодомо;ру
злічить не можна. З присмаком жалю;
горить свіча;. Поволі віск стіка;є
і застигає прямо на столі,
а туга з болем серця не лишають
за мій народ, що гинув у імлі.
В найбільшого імлі голодомору,
що „вождь народів“ підло влаштував.
Продовженням червоного терору
він в тридцять третім українцям став.
За сотні тисяч, склали що мільйони,
до строку що пішли у небуття.
Звіріли в тридцять другім продзагони…
За непоко;ру пла;та – все життя!
;
За те, що працювали не для слави
і вміли це робити краще всіх,
мільйони українців кат кривавий
прирік на смерть! Великих і малих…
Перед очима знову пу;хлі діти,
що просять кри;хту хліба у батьків,
а ті самі не знають, що робити,
їм голод розум теж опорожни;в…
Тим часом збіжжя в за;сіки ховали,
на кораблі грузили у порта;х,
щоб непокірні голоду пізна;ли,
щоб в їхніх душах поселився страх.
До волі вбити тягу щоб навіки,
і трударя; прибрати із полів,
партійна шайка – Сталін, його кліка,
в Сибір, на плаху, гнали куркулів.
А світова спільно;та чом мовча;ла
і тихо їла український хліб?
Невже чекала нашого ще й са;ла,
як молотили український сніп?!.
Чому сиділи, як сіренькі миші,
мені незрозуміло й дотепе;р.
Чом в Лігу націй в цілковитій ти;ші
в наступний рік включили СРСР?!.
Горить свіча всю ніч, аж до світа;ння,
сльозами капає униз гарячий віск.
Щоб відповіді дать на ті пита;ння –
шукайте поряд вигоду і зиск!
;
Неоголошена війна
Четвертий рік війна йде в Україні,
четверту осінь гине бідний люд.
Донецький край лежить в страшній руїні,
а юди Батьківщину продають…
Ні, не свою, а нашу Батьківщину –
своє добро сховали за моря.
Вона для них не рідна й не єдина,
своя їм сяє здалеку зоря…
Хоч слухають вони нас, та не чують –
диявол жовтий в них людей убив.
Біда у тім, що Україною керують
ті, хто її ніколи не любив!..
Війна іде в людських умах і душах,
вона гримить в кишенях і серцях.
Вже море закипає, що там суша!..
Невже історія сягне свого кінця?!.
Відродження не розстріляти!
Україно, рідна Ненько, як тобі живеться?
Чому, люба, так дрібненько твоє серце б’ється?
Чому, птахо моя мила, крила опустила
і в зажурі низько-низько голову схилила?
Як живеш, моя країно, в двадцять першім віці?
Як же сталось, що тобою правлять урки ниці?
Чом в епоху технологій так нарід бідує,
й за тяжким своїм минулим потайки сумує?
;
Чом сутужно так живеться нищому народу
і куди поділась в люду тяга до свободи?
Чому туга розгулялась від Карпат до Криму
й де козаччини поділась воля незборима?
Не минулося даремно Україні рідній,
бо сусіди нам псували зазвичай обідні.
Ні кинджалів не жаліли „браття“, ні отрути,
ще на пам’яті Батурин, не забути й Крути.
В вісімнацятім державність вбити намагались,
в тридцять третім задушити голодом старались.
Край покласти українській прагнули епосі,
як відродження згубили в дальнім Сандармосі.
Довго буде ще звучати та кривава тризна,
не прийде до тями швидко дорога Вітчизна.
Не здавайся, Україно, ненько моя люба!
Просинайся, об’єднайся, український люде!
Пам’яті героїв небесних сотень
За честь, за гідність, за свободу і життя
вони пліч-о-пліч стали в сотні, в цілу рать.
І до минулого немає вороття,
бо на чолі у них вже вічності печать.
Вони ідуть, Вітчизни віра і любов,
а на обличчях їх надія і печаль.
Холоне часто в жилах ще гаряча кров,
та все вирішує їх воля, ніби сталь.
Щоб жила Україна,
нам не страшно вмирать.
Нашу Неньку єдину
ми ідем захищать.;
Хай живе Україна,
час прийшов обирать!
З нами Бог і його благодать!
Вони ідуть за Батьківщину, свій народ
і грають посмішки в героїв на вустах.
Щоб рідну землю захистити від заброд,
вони невпевненість здолали, біль і страх.
В степах донецьких і Луганщини полях,
в містах і селах, у столиці і в Криму
вони торують у майбутнє Неньці шлях
і наближають ворогам її тюрму.
Щоб жила Україна,
нам не страшно вмирать.
Нашу Неньку єдину
ми йдемо захищать.
Хай живе Україна,
час прийшов визволять!
З нами Бог і його благодать!
За честь і гідність, за свободу і життя
вони пліч-о-пліч стали в сотні й цілу рать.
І до минулого не буде вороття,
бо на чоло лягла їм вічності печать.
Нехай у пам’яті народній на віки
їх імена ніяка сила не зітре.
За ними встануть нові сотні і полки,
і України слава й воля не помре!
Щоб жила Україна
треба нам обирать.
Нашу Неньку єдину
дружно всім захищать.;
Хай живе Україна
час прийшов воювать.
З нами Бог і його благодать!
Останні зусилля
Ходімо, мій брате, до раю,
бо в пеклі з тобою були.
Обоє з гостинного краю
до цього не знали хули.
Покинемо, друже, це пекло,
що влада назвала АТО.
Пішли вже, допоки не смеркло,
немає ж попутних авто…
Немає – радій, слава Богу,
сьогодні ми тільки удвох.
Для нас простелилась дорога
на небо, там спокій і Бог.
Не будуть вже більше снаряди
нам тишу й тіла шматувать.
Там інший, там вищий порядок,
там Божа завжди благодать.
Що? Ногу тобі відірвало?
Не можеш, мій брате, іти?
Терпи, подолаєм завали
і будем поволі повзти.
Вгризатись зубами в каміння,
в самого лиш кукса з руки…
Козацьке у нас бо коріння,
козаки діди в нас, батьки!;
Зате уяви, як на небі
блаженно ми будемо жить!
Ти там? Зачекай, я до тебе!
Ще крок, ще зусилля, ще мить…
Молитва за захисників
Боже, вбережи захисників
нашої стражденної країни.
Від навали нелюдів полків
захисти, Всесильний, Батьківщину!
Боже, дай їм сили і укрий
від негоди, куль, російських „градів“…
Святводою рани їм умий
й спопели усіх рашистських гадів.
Боже, дай їм мудрості і сил,
хлопцям, що боронять Україну.
Жителі всіх наших міст і сіл
моляться за вас і Батьківщину!
Треті роковини війни
У нас нема війни, та зведення із фронту
лунають з телевізорів щодня.
Сепаратисти просто так, для „понту“,
прицільно б’ють з гармат? Не навмання!
У нас нема війни, та майже кожну днину
загиблих і поранених везуть.
Чом нісенітниці вже треті роковини
тоді нам про якесь АТО верзуть?;
У нас нема війни, шановне керівництво,
навіщо ж про летальну зброю ґвалт?
Щоб руйнування маскувать під будівництво
і тимчасовості АТО придати кшталт?
Війна в нас справжня третій рік триває,
в ній зацікавлені також свої архонти.
Життя й здоров’я вона кращих забирає,
бо б’ються патріоти на два фронти!..
У полоні
У полоні, донецькім полоні,
наші хлопці від болю мовчать.
Підло чешуть падлюки долоні,
але гідності їм не стоптать.
Дулом тицяють хлопцям у скроні,
та не можуть їх волю зламать!
Наші хлопці в російськім полоні,
їхні душі беззвучно кричать.
Їх катують і білі, й червоні,
та не можуть ніяк доконать.
Шаленіють собаки червоні –
тож потрібно нам хлопців спасать!
У полоні ворожім полоні,
наш народ, бідні люди, всі ми.
Нас тримають кати на припоні,
депутати, магнати, куми…
Нас бариги ведуть, ніби коні,
до безправ’я, тюрми і суми!;
Москаль мені не брат
Ви в мокшанських болотах скитались,
Київ тисячу ж років стояв.
А державність, хоч як не старались,
хан Батий вам з Орди дарував.
Я в десятім коліні козак,
в мене предки женці й ковалі.
Росіянин мені не земляк,
не брати ви мені, москалі!
Піднялися, на ноги зіп’ялись
і колиску мерщій шматувать.
Сотні років русинів старались
ви у рабство московське загнать.
Я двадцятім коліні козак
з роду гордих майстрів Мачулів.
Хай накриє ординців гроза,
не брати ви мені, москалі!
Україну ви завжди ділили.
Було мало своєї землі?
Ляхів з турками вічно хвалили,
ще й литовських чужих королів.
Я тридцятім коліні козак,
хай Московія втоне у злі.
Білорус мені брат і поляк,
але тільки не ви – москалі!
А розмови про мир і братерство
ви розбили об Крим і Донбас.
То лиш гасла, в житті ж – мародерство,
сотні років не знали б ми вас.;
Я й у сотім коліні козак
і господар на рідній землі.
Українство – то карма, то знак!
Не брати ви мені, москалі!
Пора просинатись
Як довго спали ми гуртом,
минуло, браття, чверть століття.
Планида вже своїм перстом
вказала нам на повноліття.
Скінчилися солодкі сни,
вже стало ясно – досить скніти.
Просніться, доньки та сини,
і Матір-неньку захистіте!
Я вірю, що прийде година
й ми гордо скажем всьому світу, –
З колін устала Україна,
а з нею й ми, Вітчизни діти!
Вовча навала
Прийшли вовки в овечих шкурах
і догризають мій народ.
Всі, як один, в нових каптурах
та з обіцянок хоровод.
Їм треба час, вважайте гроші,
щоб нас ввести в нове життя.
Насправді ж ці „пани хороші“
своє будують майбуття.;
Четвертий рік живем війною,
що нарекли вони АТО.
Життям дітей своїх ціною
справляєм їм нові авто.
Постійно в нас „росте“ зарплата,
та статки падають щодня.
Це, люди, вам прийшла розплата,
що обирали навмання.
Відкрий, народе, спраглі очі
і вийми затички із вух.
Не дайте, люди, темній ночі
свій полонити зір і слух!
Вже скоро
Вже скоро, скоро прийде, „брате“,
заслужена за всі часи розплата
за спалені будинки наші й хати,
за понівечені тіла, життя, серця…
Не буде люті праведній кінця
й не оминуть тобі тернового вінця –
горіти в пеклі тобі вічно, кате!
Аміна
Підступно із кущів, з нічної тьми,
пустив хтось чергу довгу з автомата.
Тендітна жінка з ангела крильми
упала замертво – такий доробок ката.
Своїм життям, наповненим ущерть,
вона пройшла лише до половини.;
Її дорогу перетнула смерть
і враз не стало гідної людини.
Вона, як українська Жанна д’Арк,
не раз й не два старій дивилась в вічі
і не один отримав кулю в карк.
На жаль тепер по ній палають свічі…
Побільше б нам Окуєвих Амін
та, як у неї, віри в свої сили –
війни б давно ми зупинили плин
і ворогів наголову розбили!
Полиновий дзвін
Пливе над степом полиновий дзвін,
в повітрі запах ладану витає.
Десятиліття не стихає він,
Вкраїну ні на мить не полишає.
Донині пам’ять мозок люто рве,
голодні діти все перед очима…
Мов лемешем чіпляє за живе
та неприродна, нелюдська картина!
Свята земля дідів моїх, батьків,
благословенний Велесовий краю,
тебе кати вже протягом віків
з моїм народом разом розпинають.
Народе мій, чому засумував?
Згадай свої звитяги незабутні!
Невже навіки буйні крила склав
й своїх дітей не виведеш в майбутнє?!;
Скільки ще?
Потрібно скільки ще Майданів відстояти,
ще скільки треба пережити лютих зим,
живим щоб з фронту дочекалась сина мати,
який стискає автомата магазин?!.
Повсюди лозунги і заклики чи лайка,
мелькають маски, декорації. Фальцет
щотижня в Раді, знову й знову свіжа байка,
і свій лукавий підраховує процент.
У матерів, дружин, дітей загиблих
не втихнув біль, не висихають сльози.
Та це лиш осінь, далі діло гибле –
зима невдовзі, скоро вже морози.
Мовчить простий народ, ридає Україна,
зализує страшні рубці від свіжих ран.
Та думка в крамаря всього одна-єдина –
не допустити путч! Ой, вибачте, Майдан…
Четверті роковини
Чотири роки промайнули шви;дко
з тих пір, як люди вийшли на майдан.
Що сталося? Чом змін нових не ви;дко?
Чом нами править інший ни;ций клан?
Питань багато… Лиш одні питання,
а відповідей до сих пір нема;!
Не справдились народні сподіва;ння
і влада все мовчить, немов німа;.
;
Мовчить, мовчить, та кошти спра;вно „ти;рить“,
уже тріщать офшори від бабла;.
Чотири роки у донбаськім тирі
вбиває наших хлопців кабала!..
Безвіз народу кинули, як кістку,
і пенсії на сотку підняли.
Пенсіонерів більшість чом ту звістку
немов образу власну сприйняли?!
Корупція ресурси доїда;є,
на черзі український чорнозем,
і вже чомусь народ не окриляє,
що вірною дорогою… повзе;м.
Лунають знову вибухи в Росії
В Росії знову вибухи лунають,
вбивають люд у пітерськім метро.
Але напевне ще ніхто не знає,
ввіткнув хто ніж „расєйцам“ під ребро.
Всі коментують, думають, гадають,
у чім причина, звідки підлий слід.
Чи візитівок Яроша немає?
Чи це зробив якийсь ісламський „кріт“?
Ідуть дебати, як вестимуть „слідство“ –
терористичний, побутовий акт.
На західне кивають теж сусідство,
народ хитають хором, вправно, в такт.
Вони дурні й минулого не знають
чи тупо всі працюють під заказ?;
Кінець тисячоліття хай згадають,
тротилу хто не скуштував в той раз.
Як пси жилі будинки підривали,
немовби на навчанні десь в полях,
все клали вибухівку у підвали –
наверх „месії“ розчищали шлях.
На вулиці вже вийшли росіяни,
щоб висловити владі свій протест.
Як сміли ці царівни-несміяни,
піддати сумніву „месіїн“ маніфест?!
Ще й жару додали в вогонь поляки,
диспетчерів звинивши, росіян.
Це довело людців до переляку –
мілкий затрясся вождь і його клан.
До виборів лишилось менше року,
потрібно вже негайно щось робить.
Як пригадаєте історії уроки –
побачите, хто за усім стоїть!
Не блага вість
(У світі знову гинуть діти)
Маленькі діти знову гинуть в світі,
вбиває Асад підло свій народ!
За хмарами, у самім верховітті,
„Російські витязі“ пустились в хоровод.
Вони вже звикли з дітьми воювати
й ховатися за спини матерів.
Беззахисних неважко убивати,
то істинне обличчя упирів.;
Хімічна зброя знов вернулась в моду,
отрута більше забира життів.
Невже байдуже це російському народу,
а світовій спільноті й поготів?!.
Чи ж довго ще ми будемо терпіти
Крим, Сирію, вже третій рік Донбас?
Як довго будуть гинуть бідні діти?
Невже це зовсім не бентежить нас?!
Народи світу – скільки ж іще можна
стерпіти Босній, Сомалі, Руанд?..
Чи край покласти зовсім неспроможні
розбою терористів, їхніх банд?!
В глухій обороні
Верховна Рада знову у кільці,
тривогу б’є „оскаженіла хунта“,
зусюди позганяли молодців –
народного вона боїться бунту!
Паркани, спецпризначенці кругом
і „копи“ в повній викладці чатують.
Спецтехніка, спецзасоби… Дурдом
цей треба вже скінчати. Підрахуєм,
а скільки ж їх зібрали в тім кільці
обранців від народу захищати.
І скільки можна вже в кінці-кінців
ту недоторканість щоразу так „знімати“?!
Допоки грабуватимуть людей,
киваючи на складнощі і норми?;
Ця влада нас тримає за дітей,
кричить про неіснуючі реформи!
Якщо вже ці безкомплексні наймити
попрали демократію, свободу,
то скільки ж треба зла було зробити –
боятись щоб панічно так народу?!.
;
Розділ 7. Полиновий смак
Ярмо для філантропів
Українці, українці, милі людолюби,
та любов ваша безмежна вас таки погубить!
Гуманісти-демократи, треба ж знати межі –
ви катів своїх на спині винесли з пожежі.
Цих мерзотників-шубравців занесли до хати
і залишили в світлиці їх відпочивати.
Кормим, поїм, розважаєм, глаголим на їхнім,
бо образить боїмося хамів тих, в елітнім.
А вони аж скаженіють, усе нахабніше
душать, тузять нас, мордують й свого не полишать.
Вже й багаття запалили собі на забаву,
зазіхають неупинно на волю і славу!
Ми ж господу оставляєм, відступаєм в сіни,
нам чомусь не помагають вже і рідні стіни…
Толерантні ми, їй Богу, справжні європейці,
нашу мову кольорову держим в кацавейці…
Вже готові навіть сіни рідні залишити,
щоб заброд не турбувати, лиш би не гнівити.
А вони борги нам множать, судами лякають,
збудували огорожі, нарід розпинають.
Ми вже згодні до сараю навіть перебратись,
під повіткою дрімати, по двору скитатись.
Гуманісти, демократи, повні філантропи,
так залишитесь без хати посеред Європи!
;
Українці, мої любі, рідні людолюби,
та любов вас християнська, я боюсь, і згубить!
Демократи-гуманісти, треба ж знати межі,
щоб не дати згинуть Неньці від ярма, в пожежі.
Нестримний потяг
Є в грішнім світі категорія людей,
які свій зиск у всьому хочуть мати.
Такими кожного із них родила мати,
ростять такими і вони своїх дітей.
В сімнадцятім такі царизм звалили,
щоб світлий будувати комунізм,
царя з родиною всією підло вбили,
звернувши все на час і ленінізм.
Доноси у тридцятих штампували,
морили голодом нескорених братів,
у спини цвіту нації стріляли…
З таких режим рекрутував катів.
Такі в спецтрійках день і ніч трудились,
народних щоб скарати ворогів,
а потім на дружинах їх женились
й шукали нових, світлих берегів.
Такі у комсомольці й комуністи
пролазили уперто і завзято.
З них прокурорів, суддів, КДБістів
вожді ліпили до восьмидесятих.
Такі Союзу підписали вирок,
комуністичний знявши свій костюм.;
Ідеї царські тягнуть вже з задвірок,
в пройдисвітів їх знову повний трюм.
Слизота ця поп’є з народу крові,
не скоро згасне тих перевертнів зоря,
бо знову пнуться, ще й в художнім слові,
у родичі самого… Кобзаря!
Братам по вірі
Чи заповідей Божих не читали,
чи може то якийся катаклізм,
що віднедавна на озброєння узяли
вони марксизм забутий й ленінізм?!.
Торгують оптом вірою і вроздріб,
убивцям підлим відпускаючи гріхи,
та сіють поміж нами дикий розбрат,
брехні і смути розсіваючи міхи.
Безжалісно цькують на батька сина,
освячують знаряддя для війни.
Що сиротою ж лишиться дитина,
їм не болить, не їхні то сини!..
Байдужі їм убиті і каліки,
жінок багато – вродяться іще.
Що не прожив хтось половини віку,
їх совість „християнська“ не пече.
Яка там совість, звідки їй узятись
у виродків із шостої палати.
Скоріше, браття, треба позбавлятись
попів московського патріархату!;
Бендер чи Бандера?
Вставайте, графе, ранок уже скоро,
вже з підземелля кличуть нас давно, –
дзвінкі слова Остапа-командора
не раз лунали з книги і в кіно.
Пройшли часи, не ті тепер Остапи,
мільйон – дитячі забавки для них.
Тепер крадуть міл’ярдами сатрапи
і це, повірте люди, вже не сміх.
Нам залишилось мало, чесне слово,
до підземелля, тобто кабали.
У ті часи такого й Ільф з Петровим
вві сні страшнім доперти не могли.
Хто переможе – Бендер чи Бандера?
Та перемога змінить весь наш світ,
бо визначить, яка наступить ера
і скільки Неньці ще лишиться літ!..
Новоспечена рідня
Він Карамазовим племінник чи то брат
і орден має вищий, юридичний.
Парламентаріям усього світу сват
і друг всіх президентів, закадичний.
Він доктор, академік, меценат –
еліта своєрідна, вища раса…
Мені байдужий весь той плагіат,
та родоводу не чіпай Тараса!
;
Воно
Воно в своїх очах величне,
бундючність з нього так і пре.
Для нього їсти – справа звична,
все чавка, смокче, топче, жре…
Йому все мало, очі б їли,
коли руками не сягне.
Таке наїло вже барило,
що землю під ногами гне.
Воно повчає всіх без міри,
все зауважує, корить…
В непогрішимість власну вірить
не полишає ні на мить.
У кожного в житті нерідко
своє стрічається воно.
Таких торкатись навіть бридко,
воно було і є лайно.
Включайте розум
Подумайте, шановні громадяни,
кого у владу знову обирати,
коли кампанія чергова стане,
щоб лікті замість хліба не кусати.
Народні, урядовці, інша шобла
у владу рвуться лише задля того,
щоб відкормити власне одоробло.
Нічого не бояться, навіть Бога!
;
Набити пельку, торби і кишені,
побільше у народу умикнути,
а потім, прихвативши ще й у жмені,
вже за бугор зі статками гайнути.
На виборах мене найбільше тішать
розмови про шалену інтуїцію
людей, що навіть курку смішать,
щоб вдовольнити лиш свої амбіції.
В державі буде уряд знов новий,
не варто працювати навіть з лупою,
а інтуїція – то здатність голови,
як ум відпочиває, чути дупою.
Маневри на кордоні
Прорив кордону стався нещодавно –
то Грузії ввірвавсь екс-президент…
Не вбивця і не злодій він державний,
чи розвідки якоїсь резидент.
Всі на вухах: поліція і преса,
а прикордонники – то ті вже просто жах!
Прем’єр розводить нові політеси,
гарант синіє просто на очах!..
Країна вся живе лише тим дійством,
немає в Раді і Кабміні інших тем.
Кипить етер цим варварським злодійством,
всі обговорюють проблему із проблем!
Прикиньте, люди, все кому це треба,
для чого знадобивсь ажіотаж,;
у кого в цій проблемі є потреба,
хто створює той штучний антураж.
Це ж скільки хисту тільки треба мати
й бездумного тиранства виявлять,
очільником щоб в область призначати,
а потім громадянства позбавлять!..
Та то вершина айсберга, лиш квіти,
чи від осіннього багаття сизий дим.
Дивіться в корінь, – скажуть навіть діти!
Що ж в дійсності ховається за тим?
Подумайте, якщо не на похмілля
чи не звалились тільки-но з приступок,
навіщо стільки часу і зусилля
забрав якийсь мілкий адмінпроступок?!
Напрочуд просто все – увагу нашу
відволікають. Так, розводять нас
і тягнуть у свою бездонну чашу,
бо стільки ж можна вкрасти за цей час!
Гниль
Життя – театр. Чи ж до такої міри?!
В його кулісах вже протерлись діри.
Черговий фейк знімає „сашавілкул“
і з ним його регіональна спілка.
До пам’ятника він кладе букета
у позі невимовного естета.
Все зрежисовано, розставлено по полках,
та все ж герой танцює, мов на голках.;
Для всіх каналів роблять кілька дублів,
ютубів, однокласників і гуглів,
а потім ненаситний кліщ-естетик
з собою забирає все ж букетик!..
Отак життя в нас підміняють грою,
навіщо квіти неживим героям?!.
Він кілька квіток зекономив всує,
своїй дружині мабуть подарує…
Які ж ущербні ці гнилі істоти,
що звуть себе велично – патріоти!
У душах же гуляє-свище протяг,
якого й дорогий не скриє одяг.
Їжте самі
Змінений, свіжий, покращений,
жовтий, блакитний, рябий,
з липи оливою мащений,
апофеоз ваших мрій!
Тільки купіть і забудете
болі, нудоту, понос,
завжди бадьорими будете,
як монолітний колос!..
Пнеться реклама, старається,
чути оте звідусіль,
глиняні ж ноги лишаються
завжди за кадром, то сіль!
Ницим хвалителям темників
зичу нараз від усіх –
щоб тих троянських хвалеників
сповна наїлись своїх!;
Антирекорд
Ця влада імпотентна для народу,
але для себе зовсім навпаки.
Життя в країні через пень-колоду –
чиновники ж всі ніби хом’яки.
Країну всю заплутали у сіті
всіляких схем, відкатів, клоунади…
Ми обігнали вже усіх у світі
по рівню корумпованості влади!
Як довго українська ще земля
терпітиме злодюг і кровососів?
Допоки наші ниви і поля
кормитимуть чужих і своїх босів?
І так тут ці прибульці обжились,
що між собою ділять владу, квоти…
Були ми самостійними колись –
тепер нам курви піють вже й про цноту!..
Духовне виродження
Упали вже й моральності стандарти,
духовність жебракує рідним краєм;
все менше честь і совість чогось варті,
поняття непідкупності зникає.
Зачерствіла вже більша половина,
все тяжче й тяжче співчутливим жити;
практично непідкупна лиш людина,
яку не захотіли підкупити...
;
Не хочуть
Яка у світі мова найскладніша? –
гадаю думу над черговим „вбросом“.
І не для того, щоб писати вірші –
поговорити просто з „недоросом“.
Санскрит, китайська, ідиш чи англійська?..
Бо скільки в білім світі різних мов.
А виявляється, що наша, українська!
Що не кажи, тут просто „нєту слов“…
Яких нам тільки й не було уроків,
що там калина й щебет солов’їв –
кацапомовні вже десятки років
ніяк не можуть вивчити її!?.
Хто хоче – все тим до снаги,
із небажань куються ланцюги!
Негідники перемогли?
Повстання гідності таки перемогло –
негідники дорвалися до влади.
За що ж народу стільки полягло?
Щоб слухати щодня одні тиради?
Все про реформи – ті, яких нема,
чи про стабільність в злиднях бовваніти.
Покращання чекали, та дарма,
не дочекаються його і наші діти.
Стабільно падає добробут у людей,
не менш стабільно піднімають ціни.;
Народ тримають урки за свиней
і кормлять брудом з продовольчої корзини.
Нарешті кинули обіцяний „безвіз“,
немов собакам зголоднілим кістку.
Кому потрібний віз той без коліс,
коли у більшості нема що класти в миску?!.
Знов парить мізки нам свій „кінь в пальто“,
„кривавий пастор“ вивертає лати –
вже не підходить їм формат АТО,
бо супостата так повік не подолати!..
Їм повноваження і кошти подавай,
не вистачає Пеці знову влади.
Як завше, обіцяє люду рай
й сепаратистам миттю дати раду!
Так доки будуть ті негідники на нас
свої кишені й пельки набивати?
Невже не прийде довгожданий час,
коли у владу будем чесних обирати?!
Пересичення чи недолугість?
Весь світ сьогодні одягає вишиванку,
йому ж сомбреро й сарі подавай.
Це що, чергова звичка, забаганка,
чи переситились своїм, дідівським, вкрай?
Не так давно самих себе ж боялись,
хто б знав, що нас чатує знов війна!
На рідній мові розмовлять стидались –
тепер гіркі плоди смакуємо сповна!;
Дивіться люди, знову б не загратись
і не отримати новий голодомор.
Ще треба з Кримом і Донбасом розібратись,
та жалісливців вже лунає хор.
Одним набридли рідні вишиванки,
а інших нудить вже від шаровар.
Кричать „Амінь“ панове і панянки,
бо лицемірство зараз вже товар.
Сказав і свого слова не порушу,
хоча подібні й не до серця чвари.
Погляньте пильно кожен собі в душу –
народ ми вільний чи овець отара?!
Кавуни від сатани
Увагу усієї України
старались прикувать до дивини –
як на дні баржі через всю країну
везли… чотири фури кавунів!
Не загрузили баржі й половину,
лукавий щоки ж вправно надима!
Гора родила макову зернину…
Багато крику – діла ж геть нема.
І про ціну тих ягід безталанних
було б вже краще зовсім помовчать –
не стане і по сотні грам киянам,
прийдеться чимось іншим добавлять…
Не дешево вартують кавуни,
коли пливуть вони від сатани!;
Найбагатші жебраки
Що не кажи, країна в нас заможна,
роками збіжжя ми збираєм тони!
Однак не думали, що в президента можна
із золота побачити… батони!
Найкращі пощастило надра мати,
коштовностей в глибинах цілі гори –
янтарні судді й навіть депутати,
і діамантово-алмазні прокурори!
Ми найбагатші, – вам промовить кожний, –
Багатств природніх справжня в нас оаза!
Та уявити мало хто спроможний
похід до золотого унітаза…
Усе це розриває мізки вщент
в сукупності і кожна із пригод.
В нас найбагатший у Європі президент,
та тільки найзлиденніший народ!..
Збоку видніше?
Чим менше може у наш час людина,
тим більш значимою здаватися воліє.
Таких сьогодні майже половина
і майже в кожнім ця спокуса тліє.
Все менше хочуть юні вперто вчитись,
їм все й відразу сповна подавай…
Та як би цій мотузочці не витись,
настане рано їй чи пізно край.;
Як хочеться, щоб все ж настав раніше
і лицемірне те скінчилось дійство.
Хтось мовить: „Збоку завжди все видніше“,
та в прірву б не звалилося суспільство!
Запитання рашистам
Ви рядите своїх малят у форму
й у руки їм даєте автомата!..
Коли для вас ця мода нині норма,
хотів би я спитати маму з татом:
Чому усі заходитесь тужити,
якщо та поведінка не лукава,
як дітям дійсно прийде час служити
й за вас це ж саме робить вже держава?!
Несподівана війна
Над містом пропливає ранок,
його міняє літній день.
Був непримітним цей світанок,
та раптом тут якийсь „олень“
вперіщив чергу з автомата…
Йому у відповідь – стрільба,
десь розірвалася граната,
а потім ще і ще одна…
Лунають вибухи і залпи,
надривно строчить автомат.
Хтось з пістолета із-за рампи,
веде стрільбу на перехват.
Враз завертілось, закружляло,
у місто вмить прийшла війна,
прилеглі житлові квартали;
накрила хвилею вона!
Машини виють і собаки,
народ вискакує з квартир,
вже діти плачуть з переляку…
Хто ж того дійства командир?
Хто головний у тім ресурсі,
чому мовчать в часи війни,
чому поліція не в курсі?..
Хто спланував те? Хто вони?!
Хто неподобство оте скоїв?
Як повестися, що робить?
Повинен знать народ „героїв“,
щоб їх сповна нагородить!
Знову кабала?!
Мій народ віки; гнобили по;ловці, хоза;ри,
збиткувалися не менше турки і татари.
Полоне;них тисяча;ми гнали на чужину,
люд невільний продавали в далекі країни.
Натерпілися по вінця рабства і неволі,
зобиджали моїх предків, як билину в полі.
Відійшли давно в минуле кабала;, кріп;ацтво,
після них часи настали благоденства, братства.
І „брати“ із се;бе лізли, чи ж не біса діти,
щоб за шкіру вдосталь сала родичам зали;ти.
В Соловка;х рідню морили, в Магадан зганяли,
за Полярним колом браття цілину орали…
Та і ті часи минули, здобули свободу.
Ну, нарешті заживе;ться рідному народу!;
Землю станем обробляти і хліба; ростити,
у добробуті і мирі бу;дем дружно жити.
Та не ста;лось, як гадалось, знов прийшли хозари,
поділили всю країну на товчки; й базари.
Захопили владу дружно, зверху і до ни;зу,
опустили Україну в непроглядну кризу.
Третій рік війна палає у Донбаськім краї,
чужі во;ші й свої гни;ди Неньку розпина;ють.
Множать тварі власні статки на людському горі
і ховають їх в офшори за чотири моря.
Мій народ мандрує знову у чужі країни,
вже покинуло Вітчизну майже половина.
Знову з дому у неволю го;нять нас масо;ни,
тільки роблять це хитріше – „Праця за кордоном!“
Ой, народе безтала;нний, трударю; мій ни;щий,
скільки ж можна існувати, мов на попелищі?!
Повертатися пора вже у свою країну –
захистить, розбудувати власну Батьківщину!
Демократія по-українськи
Вона – це сотні душ відважних на Майдані,
на фронті тисячі палаючих сердець
й мільйони виборців, що мовби у тумані
панянці скромній наближають тій кінець.
Бо знову й знову обирають тих у владу,
кому плювать на Україну в кожну мить,
хто патріотів лицемірно в тюрми садить
й не втомлюється виборців доїть!;
Порочний круг
Немає рівноваги на терезах буття –
униз, а хтось доверху, такий закон життя?
Я чую це щоразу від крадіїв, хапуг,
та треба розривати вже той порочний круг.
Бо скільки на Донбасі ще будем воювать?
Потрібно рівновагу із боєм добувать!
Коли морози вдарять і гряне снігопад,
таким не допоможе й гарячий шоколад.
Місто судної осені
У Богом забутім краю,
де й сонце щодня набурмосене,
ховає натуру свою
містечко одвічної осені.
Маскує старі сіряки
під фраки шикарні чи смокінги
й чужі видає мідяки
за власні фінансові подвиги.
Містечко старих образів,
з мармиз богомазом написаних,
як хвилі минулих часів,
у затхлих болотах колисаних.
То місто колючих дощів
і вітру холодного, лютого.
Суспільство дірявих плащів
і старця в кайдани закутого.;
Там падають гроші щодня,
як листя порою осінньою,
й управа бреде навмання
пустелею в одязі зимньому.
Там жебрають швець і гончар,
обоє босоніж, без глечиків.
Уже за пожаром пожар
втомились гасити пожежники.
Там хижо лунає орган
у храмі затятих церковників
і гулко мовчить барабан
під співи освячених „коників“.
Немає там літа й весни,
осінньою вкрите все хусткою.
Тяжкі сняться жителям сни
і круки кружляють над пусткою.
Те місто завмерло чи спить?
Жахіття можливо наснилися?..
Потрібно уже щось робить,
щоб судна та осінь скінчилася.
Віра окриляє чи убиває?
Питання віри му;чило віки;
осіб, народи й цілі покоління.
Повідав би усім вам залюбки;,
якби дізнався, де її коріння.
Давайте разом спробуємо в тім
відверто й послідовно розібратись.;
Історія – часів минулих плин,
а в нім нелегко істини дістатись.
Щоб усвідомить краще час палки;й –
середньовіччя; варто пригадати,
як хрестоносців немалі полки
ходили гріб Господній захищати.
Тевто;ни й тампліє;ри-шукачі
азійському несли уперто ми;ру
на вістрях своїх ко;пій і мечів
маловідому християнську віру.
Невже той гріб цінніший за життя
хоча б одної грішної людини?
Лиши;лося їх стільки майбуття;
тої лихо;ї, лю;тої години…
А скільки їх стражде;нних полягло
у Африці й на інших континентах,
коли ту віру християн зело
несли конкістадо;ри в позуме;нтах…
Та і своїх не жа;лували браття,
в вогонь старанно підливали масла –
святої інквізиції багаття
століттями у пору ту не гасло.
Не краще стало в пізні більш часи;,
з початком вже двадцятого століття
побили більшовицькі підлі пси
узагалі рекорд тисячоліття.
Лиш встигли встановити владу рад
й відразу ж, прямо з самого порога,;
в комуністичний з вірою уклад
вбивали тих, хто щиро вірив в Бога!..
Морили голодом, гноїли в таборах
чужих, своїх і просто іновірців.
Життя перетворили в су;щий жах,
чого чекати ще від тих ординців?!.
Але найбільш цікавить мене все ж,
чи є у підлості і зла якась хоч міра,
чом насаджалась усіма; без меж
у всі часи сліпа; і ра;бська віра?!
І як прожить без віри в наші дні
в порядність, справедливість чи у вірність?..
Любов і та подейкує мені,
що я не вірю щиро в її вічність…
Він так її і не обняв
Він палко так її і не обняв,
і не сказав „Кохаю“ прямо в очі,
бо й про кохання ще тоді не знав,
не те що пестувати стан дівочий.
Її він не притиснув до грудей
і не сказав „Люблю, моя лебідко“,
бо скільки їх таких, малих дітей,
голодомор спіймав у хижу сітку…
Той владомор, як пес на поводку
в руці скаженого уже від крові ката,
забрав усіх: і сина, і доньку,
і стариків, і навіть маму з татом…;
Косила смерть великих і малих,
гуртом вмирали люди й поодинці.
Прищавий вождь відкрив Пандори міх
і все тому лише, що українці!
Зимові реалії
Спустошує холодний вітер слів,
пронизують порожні наскрізь гасла.
Зима надворі, мозок зльодянів
і захололо в голові вже й масло.
Думки мої, мов змерзлі горобці,
докупи збились у кущі терновім.
Чому нас манять знову манівці?
Чому ми нерозсудливі до слова?!.
Бо тяжко жити зовсім без надій,
то й віримо месіям і предтечам?
На край наш суне новий сніговій,
а нас чекають сум і колотнеча…
Кохайте краще злих
Кохайте злих – в них менше фальші,
ніж в лицемірних добряках.
Хоча їх душі і не в замші,
але й не ходять в сіряках.
Кохайте краще злих, ніж підлих –
вони не зрадять, не здадуть.
І буде менше мрій загиблих,
і до петлі не доведуть…
За все прийдеться заплатити
Украдене – не принесе вам щастя.
Цю істину, хоч як тут не крути,
не спростувати навіть і причастям.
За підлість доведеться заплатить.
Платити доведеться не грошима,
не золотом, не сріблом. Та затям,
хоч впевнені, що всі непогрішимі,
платити доведеться вам – життям.
Життям своїм, своїх дітей і внуків,
уникнути не вдасться кабали.
І душі не відчують неба звуків,
свої ви душі бісу продали.
Всіх крамарів давно чекає пекло,
прокляттями устелено їх шлях.
А що чекати тим, хто крав запекло,
у кого стільки крові на руках?!.
Ті руки згодом тягнуться до неба
з проханнями „помилуй“ і „спаси“,
але за все сповна платити треба.
Смоли вам, а не Божої роси!
;
Розділ 8. Мачулівські усмішки
Коротка байка
Зарікалася свиня
огород не рити,
ще не хрюкать навмання,
гидить не в корито,
не маститися в послід…
і подібні байки,
бо побачила, що дід
став гострити швайку.
Часто так нещирий люд
розпускає слину,
коли смажений когут
вже дзьобає в спину.
Тактичний хід
Вчора з кумом утворили
ми свою боївку,
а сьогодні обладнали
у гаю криївку.
В зворі викопали яму,
наносили хмизу,
затягли туди дивана
і харчів валізу.
Не забули про набої
та стару гвинтівку.
Залишилося останнє –
підшукати дівку!;
Щоб варила нам наїди
й бинтувала рани,
коли хтось після обіду
упаде з дивана.
Прала в тиждень раз білизну,
бігала по пресу,
сірники та пиво з сіллю
в місто, до експресу.
Інформація, відверто,
з кумом нам поможе
і дружин своїх упертих
разом переможем!
Середня вага нардепа
Скільки важити повинен в Раді депутат? –
поцікавився недавно у Степана брат.
Той потилицю почухав, – Кілограм, два, три…
Брат йому, – Упав ти з дуба? З самої гори?!
– Ти дослухай, любий брате, не перебивай.
Дай закінчити, Кіндрате, це ж іще не край,
бо вважай у Раді нині лише вороги.
Як не віриш – попіл в урні ставляй на ваги!
Скучив
(Коломийський сонет)
Закувала зозуленька у суботу зранку,
лише й встигла відхилити на вікні фіранку.
Та не встигла вчепурити свою пишну вроду,
бо вернувся мій миленький з дальнього походу.;
Він поїхав із сусідом в місто на весілля,
повернути обіцявся не раніш неділі.
А мені одній удома ночувать несила –
ось тому я агронома в гості й запросила.
Повечеряли смачненько, добре напилися.
Ну, а потім на канапі спати уляглися.
Хто ж чекав, що те весілля скінчиться війною,
і що милий на похмілля скучить за жоною…
А іще, що при народі відшмага на здачу,
тож тепер я в огороді сиджу й гірко плачу.
Марш рибалок
Копаєм черв’яків і парим кашу,
картоплю варим і макуху трем,
бо завтра вихідний на радість нашу
і на рибалку дружно ми ідем.
На мотиля наметиляв
я піввідерця карасів,
допоки крутиться земля –
рибалки ми один і всі.
Вудилища старанно ревізуєм,
в запас беремо грузи і гачки,
та скептиків насмішок геть не чуєм,
пускаємо повз вуха їх шпички.
На мотиля наметиляв
зо три десятки карасів,
допоки вертиться земля –
ми рибаки усіх часів.
Лиш тільки-тільки небо засіріє,
ми, як солдати, знову на ногах,;
і не рибалка той з нас, хто не мріє
тримать найбільшу рибу у руках.
На мотиля наметиляв
я півкорзини карасів,
допоки крутиться земля –
рибалки ми один, як всі.
Вигадливіших в світі не зустріти,
мисливцям навіть фору ми дамо.
Нам очерет немовби рідні стіни,
там юшку варим, там і живемо.
На мотиля наметиляв
зо три десятки карасів,
допоки вертиться земля –
ми будем голі й без трусів.
В нас якостей нема нехарактерних,
романтики ми щирі й моряки,
і не існує в світі більш упертих,
ніж ми – прості рибалки й рибаки.
На мотиля наметиляв
я цілу низку карасів,
допоки крутиться земля –
рибалки ми один і всі.
Страшний сон рибалки
(Сумна казка про золоту рибку)
Порибалити на вудку
вийшов на мосту
і спіймав на каші грудку
рибку золоту.
Довго-довго придивлявся,
може то мара,;
а коли переконався –
кинув до відра.
В голові думки рояться
й руки аж тремтять:
три бажання, три бажання,
щоб не прогадать!..
Перша думка – то маєток,
поверхів на п’ять,
щоб було де жити, пити,
смачно їсти й спать.
Друга думка – то машина,
„Ровер“ чи „Порше“,
щоб возити половину
й дівку десь „шер-ше“…
Ну, й нарешті третя – яхта,
рибку щоб ловить,
плавати, як польська шляхта,
не пішком ходить.
В роздумах добрів додому,
увійшов у двір,
вже й хотів оголосити
рибці приговір…
На поріг відро поставив
й миттю в туалет,
із легкою щоб душею,
як казав поет.
Повернувся до порога,
а відро пусте.
Тож дружині запитання
задаю просте, –
Де ж поділа ти, кохана,
рибку золоту?
А вона очима блима, –
Віддала коту…;
В чім мораль? Усім відомо,
вже який тут сміх –
Не ловіть маленьких рибок,
хоч і золотих!
Суцільні проблеми
Усім відомо – істина в вині.
Коньяк – це благородство і шляхетність.
З горілкою пригоди лиш одні,
фальсифікати піднімають смертність.
В воді мікробів стільки, аж кишать!
Уважно вибирати треба дуже,
бо й самогонщики нерідко вже грішать.
То що сьогодні пити будем, друже?!
Томаківські коломийки
Ой, Тамаро, ти Тамаро, Тамаро Дудкова!
Чом насупила, як хмари, свої чорні брови?
Чом примружила хитренько свої карі очі
й зустрічатися не хочеш зі мною щоночі.
Ой, Василю, Василечку, ти такий гарячий –
не пройшло іще й неділі, як мене ти бачив.
Як частіше бачить хочеш, то мерщій женися,
та коли грошей не маєш – тільки посміхнися.
Я щоденно на роботі, зранку й понад вечір,
не хватає мені тільки жінку ще на плечі…
А зустрітися так хочу, люба, із тобою,
що молю, – Прийди, кохана, в хатку під вербою!;
Хоч ти хлопець і примітний, маєш гарну вроду,
та не знаю через річку я мілкого броду.
Якщо хочеш, Василечку, частіше стрічатись
збудуй місток кришталевий, марно сперечатись.
Хоч я хлопець молоденький й до дівок охочий,
та не можу все ж забути твої карі очі.
Карі очі, чорні брови мене полонили,
файні ніжки й стан дівочий зведуть до могили…
Збудуй місток кришталевий, перильця зі срібла,
щоб при місячному сяйві вистачало світла.
Замість хатки під вербою ще й палац до неба,
як збудуєш, Василечку, – вже піду за тебе.
Ой, ти доле, моя доле, мабуть не женюся,
як гуляти так не вийдеш – в річці утоплюся!..
Точний діагноз
– Лікарю, у мене грип?
– Грип, шановний пане.
– Не свинячий в нього тип?!
– Саме так, Іване.
– Ви упевнені у тім,
може то помилка?
– Переконаний я в цім
навіть без горілки.
– То „дурня“, не може бути,
літра ж випили на трьох…
Не морозить, серце чути,
і не нудить, милуй Бог.;
Відхиливши враз фіранку,
лікар мовив – Не „дурня“,
бо швидку в чотири ранку
викликає лиш свиня!..
Ще не факт
– Твій чоловік за молодими біга, –
говорить жінка подрузі своїй.
Та усміхнувшись і плечима здвинув,
на те відповіла спокійно їй:
– Як навіжений за авто літає
мій цуцик жвавий, молодий пітбуль.
Та, навіть, як за колесо спіймає –
то ще не факт, що сяде вже й за руль!
Гороб’яча пісня
В зеленім лісі, на пригірку,
де колом річка завертає,
жили собі в глибоких нірках
дві немалі пташині зграї.
Стрижі спочатку оселились,
у глині вирили домівки,
а потім горобці прибились,
і кожному хватало дірки.
В один із днів, яких багато,
лиха підкралася біда –
горобчика побіля хати
куниця вкрала молода.
;
Однак не встигла пташку з’їсти,
бо те помітили стрижі –
вони гуртом завзято, вмісті,
крутити стали віражі.
Дзьобали ворога відважно,
а кігті рвали без кінця,
і в решті-решт не епатажно
спасли малого горобця.
Відволокли до себе в нірку,
старались рани залічить,
харчі носили у комірку
і залишивсь горобчик жить.
В сім’ю сусідську швидко влився,
став схожим на метких стрижів,
із вдячності у них навчився
крутити в небі віражі.
Пройшло с тих пір часу немало,
стрижів як рідних він сприймав,
та нелегка пора настала –
в сусідів почалась війна.
За їжу сталась суперечка,
бо знахабнілі горобці,
клювали влад і недоречно
усе на цім і тім кінці.
У тому горобець конфлікті
відкрито участі не взяв,
бо в дійсність вгруз по самі лікті –
сім’ю із дітьми вже він мав.
;
Йому б підтримувати ближніх,
життя ж його спасли стрижі,
та пам’ятав рідню колишню
і не стрічав її „в ножі“.
Отак боролись в ньому совість
і гідність з честю пополам.
Скінчається моя вже повість,
та що хотів сказати вам:
Горобчик все частіш цвірінькав
ще й гордо крильця розставляв.
Вже на стрижів спідлоба зиркав
і рід пархатий прославляв!
Верх в спорі з гідністю взяв рід.
Як не крути, герой наш – жид…
Біткойніада в Україні
Біткойнів вже битком набито
в сумках, торбинах, гаманцях,
доходить черга й до корита…
Нема потреби в папірцях?!.
Криптовалюта б’є рекорди –
ось ріст, падіння, знову ріст…
Звучать прихильників акорди,
всі вихваляють в гриву й хвіст!
В фаворі електронні гроші,
цим „чудом“ майже кожен снить!
Та чим вони такі хороші –
ніхто не може пояснить…;
Мені лише одне неясно,
якщо вони такі хороші –
чом за уявне те „багатсво“
беруть усе ж реальні гроші?!
Солодке золото
В наш час уже й харчі стають сміттям…
Здавалось би такого не буває,
та де там! Просто біль, нудьга і страм,
вже казна-що твориться в ріднім краї.
Одне з багатств країни – буряки.
З них цукор, пастила, цукерки, дріжджі…
Не так давно вони, як маяки –
у лідерах із соняхом та збіжжям!
Такі собі чубаті козаки,
що головами в чорнозем вростали,
в колони шикувались та рядки
й під сонцем цукру збірниками стали.
Їх радо зустрічав цукрозавод,
а гичку їли свині та корови.
Мелясу ж для рогатих круглий год
із жомом додавали до полови.
Усе ішло у діло, зазвичай,
в час будівництва ще соціалізму.
Тепер довідався, на слові вибачай,
що жом – сміття й веде до катаклізму…
Все те придумали кмітливі ловкачі
під гаслами „Природу захистити!“ –;
солодке золото, сільських тварин харчі,
у біогаз мерщій перетворити.
Робити нічого, до ручки дожились,
корови й свині у наш час все більша рідкість.
Та й буряки не ті вже, що колись,
суттєво нині зменшилась їх кількість.
Все більше заграничне, ходове,
у етикетки показні закуте.
Але в наш час те, нібито нове –
то все старе й даремно позабуте.
Мадам „Хи-хи“
Бувають в світі люди-лантухи,
всередині що лише із трухи,
і сиплються із них ті порохи
лукавим посміхом: хи-хи все та хи-хи…
Для них цікаві лиш одні верхи,
а на низи вони завжди – хи-хи.
Немає значення – дорослі, дітлахи,
твердять своєї все: хи-хи й хи-хи…
Такі в житті не бачили сохи
і помічають лиш чужі гріхи,
самі ж повивертають кожухи,
а потім у рукав: хи-хи, хи-хи…
Гадають, що навкруг всі лопухи,
яким негодою позносило дахи,
ну, а вони, звичайно ж, пастухи.
Аж розпирає їх, корисних, від пихи!;
Крилаті горло давлять їм птахи,
то й ліплять пір’я, ніби реп’яхи,
щоб власні розлетілися страхи,
а поза очі – все одно хи-хи…
Я знав одну, не кращу від блохи,
яка мастилась в дорогі духи.
За всі звичайні й неземні жахи
її й прозвали так – мадам „Хи-хи“.
Дорогі подарунки
Нас манять із прилавків подарунки:
в одному два, а то так – три й чотири!
Всі в золотих, яскравих візерунках
чатують, ніби скриті рекетири.
Не кожен може мимо них пройти,
багато хто на той розвід ведеться.
Та зупинись і дух переведи –
чи не дешевше те купити обійдеться?!
Не розгубився
Якщо мене ти будеш зобижати, –
говорить чоловікові дружина, –
піду на курси стервів, будеш знати –
гикнеш, що не купив мені машину!..
А чоловік претензії дослухав
і, лагідно погладивши плече,
розважливо потилицю почухав
та й мовив тихо: „Так, викладачем…“
;
Оце дала!
Чоловік спішив з роботи
й зачепився за сучок.
Враз за пилкою швиденько
поскакав за припічок.
– Де пила?! – кричить з порога
до дружини, що лягла.
– Зовсім не пила, їй Богу,
й взагалі „не при ділах“!
– Де пила?! – питаю вдруге,
– Що ти „гониш“? Пригадай!
– У сусіда, твого друга, –
жінка мужу (й дума – край).
– А дала йому навіщо?
Що за мода? Крадькома!
– Не давала, – вже тихіше,
(а про себе – ой, дарма).
– Як, кохана, не давала,
як у нього все ж пила?!
– Довго я тебе чекала…
й лиш разок йому дала!..
Кума допоможе
Дружина вже дістала чоловіка, –
Капусту квасити мені допоможи!
А той їй телефоном ледве „спіка“, –
Кума хай допоможе, їй скажи…
Проспався добре, смачно потягнувся,
сьорбнув розсолу, нічого робить –
піднявся, одягнувся, навіть взувся,
і сам уже дружині став дзвонить:;
– Ти де поділась, чи зламала ногу?
Капуста як і як твої діла?!
– Вже три години квасим, слава Богу,
та до капусти справа – не дійшла!..
Пихатий горобець
В однім гайку вродилось гороб’я.
Воно було таке худе і кволе,
що навіть немала його сім’я
за ним ходила назирці довкола.
Само маля літати не могло,
спочатку ледве-ледве що ходило.
Так день за днем росло собі, жило,
від хижаків спасли його насилу.
Від’їлось трохи, пір’я наросло,
із часом у колодочки убилось,
а далі навіть стало на крило,
хоч довго ще затим літати вчилось.
Набралось хисту, бо таке ж метке,
то там, то тут поцупить насінину.
Кубельце звило, тепле і м’яке,
та все тягло до нього без спочину.
Навчилось де, коли, кому лизнуть,
цвірінькнути чи піднести шматочок,
а інколи, де треба, й зісковзнуть…
Вже завело сім’ю, синів і дочок.
І склалось з часом непомітно так,
що піднялося по життя драбині.;
Горобчик наш далеко не простак,
на крила поглядати став орлині.
І ціль завітна горобцеві та
усе сильніше душу зігрівала.
З’явилась нова у житті мета,
замало стало рідного кагала.
Інтриги він безперестанно плів,
ловчив, навчився гарно говорити.
і обіцянками пташиний рід скорив –
електорат вдалося одурити.
Урешті-решт добилася та гнида,
в непевний час полізши напролом –
безрідного улесливого жида
обрали головним таки орлом!..
А далі понеслось все шкереберть,
„орлу“ затісно стало в рідній стрісі,
кишені він свої набивши вщерть –
скарби ховати став у іншім лісі.
Фінансово там зовсім інший лад,
відмінні від свого гайка порядки –
крав максимально в ріднім лісі гад,
а мінімальні там платив податки!
Ось так в наш гай прийшли скрутні часи,
всім заправляють брехуни і хами.
Птахи ж летять частіш в чужі ліси,
бо горобці панують над орлами…
;
З сарказмом
Сарказм мій досягнув такого рівня –
не знаю сам, жартую ще чи ні!
Так, часто бачив смаленого півня,
не раз прийшлось побути й у багні.
В свій час мене дістали критикани,
прискіпливості їх немає меж.
В чужі ж бо кожен хоче влізти сани,
на дурника у рай ковзнути – теж.
Не раз я чув, як говорили всує
і всупереч усталеним канонам, –
Він навіть твори класиків цитує
із викликом, відверто-хамським тоном!
По одежині, звісно, зустрічають,
та я лише одне хотів сказати
тим, кого мої форми зачіпляють, –
У зміст, шановні, вслухуйтесь цитати!
Хронологія застілля
Звання нас не злякає й пост,
за зустріч завжди перший тост.
На вулиці хай дощ чи хуга,
та другий тост завжди за друга.
Із побажань сплетем вінок
і вип’єм третій за жінок!
Якщо ти духом не каліка –
четвертий тост за чоловіка.
;
Тостуючі усіх мастей
уп’яте п’ють вже за дітей.
Міцні фізично й чемні гості
господарів вітають в шостім.
Вже по традиціям віків
згадають в сьомім за батьків.
Та як поважчає „броня“,
то час вже пити й „на коня“.
А там згадаються ворота,
курган, стремена, повороти…
Пора козаку молодому
і ми подибаєм додому.
Поспішила
Так несподівано учора зрання
ти запросив мене на кавування,
що я, перебуваючи в журбі,
поспішно враз відмовила тобі.
У самотині я тепер чаюю
і про свою відмову ту жалкую…
Чому не прийшла?
Прокотився місяць небом, зіронька зайшла.
Цілу ніч чекав на тебе! Чом ти не прийшла?
Аж до ранку придивлявся, танув від журби.
Та усе ж не дочекався там, біля верби…
Може сталось що з тобою в цю травневу ніч?
Серце злилося журбою! Люба, в чому річ?;
Ліг, укрився з головою, бо не годен спать...
Прийде нічка й під вербою буду знов чекать!
Я уже було наділа вишиту сорочку
ще й намисто начепила, аж у три рядочки!
Та не встигла і ногою ступити із хати –
на побачення з тобою не пустила мати.
Макогоном частувала, потім взяла тичку,
що з тобою простояла я минулу нічку.
Вже коли вдягла сандалі – знову мене била
і кохатися надалі геть заборонила!
А іще сказала мати, стрінусь як з тобою –
буду жити замість хати в лузі, під вербою…
Стаж не мине
Стаж у поезії – то вже велика справа!
Він вам вагу чи впевненість дає?
Чи може то понтонна переправа
із дійсності в якесь життя своє?
Поет чи поетеса ви зі стажем,
а тим, хто перший написав куплет
куди подітись зі своїм ажіотажем?
А може він майбутнього поет?!.
В поезії не в стажі вирішальне,
сказав би навіть я – не головне.
Пишіть душею, ніби в час вінчання,
а стаж вас, любі друзі, не мине.
;
Ой, ти, Галю…
Ой, не світи, Місяченьку, не світи нікому,
коли йтиме козаченько від мене додому.
Коли буде повертатись до дітей, дружини,
щоби люди не дізнались, що був у Галини.
Ой, не світи, Місяченьку, ти у темну нічку,
я ж своєму миленькому подарую свічку.
Щоб та свічка в темну нічку горіла-палала,
бо солодшого за нього я іще не знала.
Ой, не світи, Місяченьку, сховайся за хмари,
в темну нічку краще діють чорні мої чари.
Вони манять і дурманять, збивають з дороги,
у власного ж чоловіка усе ростуть роги…
Ой не світи, Місяченьку, – все йому шепочу
бо я жінка молоденька, ще кохатись хочу.
Депресія в чорнім квадраті*
Затихли з безголосся солов’ї.
Вони від протягу в гаю осипли,
ще і дощем холодним зранку сипле.
Десь каркнув ворон голосом охриплим,
таким блідим, як почуття твої.
Побляклі ті, змарнілі почуття
зухвалий по калюжах носить вітер.
Він їх шматує, ніби голі віти,
лишається згадати лиш про літо
й шмигнуть під ковдру, мов у небуття.
;
Коханню вороття уже нема
й наступний день не поміняє суті.
Як Муромець, стою я на розпутті
й не тільки у птахів всі зв’язки скуті.
Шукав любов, та мабуть все ж дарма…
* Дружній шарж на твір Аліни Кім „Депресивне“
Спогади нобелівського лауреата
Робити будем все, що схочеш ти! –
мала на вухо шепотіла ніжно.
Він мріяв про незвідані світи,
вона ж – зняла кофтину білосніжну…
Підкорював він в думці простір, час;
вона – все поряд у журбі сиділа…
Пізніше він ще згадував не раз –
А все-таки, чого ж вона хотіла?!.
В нападі емоцій
Кошлатить вітер кучері дівочі,
грайливо кожне пасмо обвиває.
Меткий пустун давно сказати хоче,
що хлоп один ту дівчину кохає.
Що денно і ночами марить нею,
зімкнуть повіки вже йому несила.
Глибокі очі кольору лілеї
й дівоча врода хлопа полонили.
Чому ж мовчить той легінь чорнобровий,
немов води набравши щедро в рота?;
Чом вечорами він рубає дрова
і у надії ходить за ворота?
Можливо все тому, що час мивнувся
і неприступна та йому вершина,
бо в нападі емоцій він забувся,
що вдома троє діток і дружина…
Віршик для дорослих
Накурився їжачок голочок
й завалився дурачок на бочок.
Другий день лежить, немов йовбачок,
все міркує – знов де взять косячок.
Біля нього пробігав слимачок,
цвіркунові чарівний ніс смичок.
Перескочив він чимдуж патичок
і „колючці“ показав язичок.
Здивувався не на жарт їжачок,
довго думав – де подівсь слимачок.
А коли ліхтар ввімкнув світлячок,
у туман подибав наш їжачок.
Бородата байка
В давнину жила в Диканьці кралечка Оксана,
покохала вона палко навіть не султана.
Уподобала та дівка, ви вже мабуть чули,
козаченька молодого на ім’я Вакула.
Та пиха; панянці юній дуже заважала –
черевички, що цариця носить, забажа;ла.;
Перевірити хотіла наміри козачі,
а тепер у самотині гірко-гірко плаче.
За взуттям козак поїхав в гості до столиці
і ноги його немає в дівочій світлиці.
Може інша заспівала юнаку осанну
і забув Вакула-красень про свою Оксану…
Хоч уже й не молоденький, як отой Вакула,
та полковник все ж козацький – дід Сашко, Мачула.
Козарлюзі все ж не личить про любов молити,
а тим паче з забаганки – бороду голити.
За своє життя він бачив не одну царицю –
тож по мешти не попреться навіть у столицю!
Жахливий сон медсестри
Дупа зліва, дупа справа,
вже в літах і моложава.
Як гарбуз і ніби дошка,
чи немов десертна ложка.
Волохата й зовсім лиса,
мов поляна серед лісу.
Дупа, дупа! Раз, два, три…
Сон страшний у медсестри!
Плагіат!?
Волає майстер: „Люди, плагіат!
Картину в мене безсоромно вкрали –
схід сонця над рікою змалювали,
та ще й майстерніше
зробив це супостат…“;
Письменник вторить: „Браття, плагіат!
Роман у мене віроломно вкрали –
в житті кохання перше описали,
та ще й правдивіше,
і навіть без цитат…“
Кричить поет: „Рятуйте, плагіат!
Шедевр підступно в мене блазні вкрали –
зі слів моїх вже інші рими склали,
ще й милозвучніші
і кращі у стократ“.
Та не погоджусь, щоб там не волали,
бо точку зору маю в тім свою
і хочу донести її загалу –
я плагіату геть не визнаю.
Пишіть, колеги, так, щоб пізнавали
і насолоду всі від того мали,
а місце знайдеться
у пеклі чи в раю!
;
Розділ 9. Галерея
Відповідь І. Сєвєряніну
Я розумію відчай твій і гнів,
як хіть перед жіноцтвом хизуватись,
коли й полеглим у страшній війні
убивцями ти радиш називатись.
Тут все залежить, як, коли, кого
життя безцінного навіки позбавляє,
а ще причини і обставини того,
хто і навіщо інших убиває.
Скажімо, люди, можна осудить
солдат, які життя свого ціною
спасли Європу (вдумайтесь на мить),
з фашизмом ставши в Світову до бою?!
А скільки серед них було жінок,
які в руках тримали автомати…
Для захисту життя прийшов бо строк,
вбивали й не морились помирати.
А що робить з насильником і катом,
який дитину зґвалтував і вбив?!
Тут не потрібно навіть буть солдатом…
Своєї доньки вбивцю ти б любив?!
Ну, і нарешті візьмемо Донбас,
коли „брати“ приперлись в Україну.
Нам що тепер, дивитися на вас,
коли ви розриваєте країну?!
Складні питання, як саме буття.
Їх ставлять люди вже давно, віками.
Та тих осіб, хто позбавля життя,
в народі кличуть ще й захисниками!
І вічний бій!
І вічний бій! Нам спокій лише сниться
крізь кров і пил…
То степова злітає кобилиця
і мне ковил…
І знову бій, і спокій лише сниться,
терниста у поета завжди путь –
то Бродському у сиву ніч не спиться,
бо лаври Блока спати
не дають.
Мало чи багато
Шістдесят – це мало чи багато?
Шість десятків – лиш земний наш путь!
Це дітей і внуків повна хата,
наше завтра і душевна суть.
Це широка, стовбова дорога,
це в’юнкий, тернистий долі шлях,
стежка від батьківського порога,
змійкою що в’ється у житах.
Хай біжить удаль твоя стежина
посеред струнких гаїв і нив.
Лиш життя твого ця половина
серця хай не зменшує порив.
Доста ще тобі під синім небом
і щасливих зим, теплих і літ,
спалахне у ньому хай для тебе
багатьох зірок яркий політ!;
Зразок людини
Він гімн Людині все життя співав,
всемірно прославляв її чесноти.
Тепер і сам перед Всевишнім став
та на вівтар поклав свої вже цноти.
Він Богу присвятив своє життя
і навіть смерть його слугує вірі –
усе робив для Неньки майбуття,
щоб ми жили у злагоді і мирі!
Я, зазвичай, не жалую попів,
та і за що тих москалів любити…
А преподобний Гузар все ж довів,
що всім вірянам можна в мирі жити.
Святим його до смерті стали звать
і з часом дійство те таки звершиться.
Та не спішіть в святі зарахувать,
зразком Людини він ще хай лишиться!
Людина ідеальна
Чесноти чоловіка прикрашають,
а чесність ще й ускладнює життя.
Таку людину з юності я знаю,
вже дідом став, та все ж немов дитя.
Без викрутасів, чемний і порядний,
а друге „Я“ у нього – простота.
Розсудливий і злобі непідвладний,
зі спокоєм у нього доброта.
;
Людина скромна, чесна, безвідмовна
і працьовита ще з юнацьких літ.
А щоб була картина зовсім повна –
джентльмен, яких давно не бачив світ!
Таку людину стріти – просто щастя,
як річку по тонкій здолати кризі.
Ці люди нам трапляються не часто –
в Томаківці, а ще в Червоній книзі.
Наталчині гостини
Я, сестро, згадую твій хліб,
такий смачний та пишний.
А кірка, як із лану сніп,
м’якушка – квітка вишні.
І золотистих карасів,
що смажила в сметані.
Все до ладу – цибулька, сіль,
на вид такі рум’яні.
Але собі я не прощу,
хоч те усе смакує,
що відказався і борщу,
не спробувавши всує.
Твоїх вже згадував не раз
я карасів й хлібину.
Дасть Бог, колись настане час –
заїду на гостину!
;
Роковини
Вже рік минув, як ти на небі, друже,
близьких не пригощаєш радо чаєм.
Уся родина за тобою тужить
і багатьом тебе не вистачає.
Як справи, чим займався весь цей час?
Рибалиш часто? Ходиш за грибами?
Ти з вишини хоч інколи на нас
дивись, як ми тут боремся з гріхами.
Йдемо без тебе все ще у Європу,
на днях лише отримали „безвіз“,
але насправді у країні _опа.
Царі, злодюги Неньку тягнуть вниз…
Тому спускайсь на землю хоч на миті,
як завше пригощай усіх нас чаєм.
Таким, як ти, іще на цьому світі
роботи із лихвою вистачає.
Медсестра Наталка
Гарно коле нам уколи
медсестра Наташа,
задоволені довкола,
вся палата наша.
Бо легка рука у неї,
професійно-ніжна,
і сама вона весела,
квітка білосніжна.
;
Серце тепле жінка має,
бо в душі не пустка,
ще й усмішка на обличчі
грає, мов пелюстка.
Вона лагідна, як фея,
добра, як сестриця,
скуштувати дасть Морфея
і запить водиці.
Вже скінчились процедури,
але не втомився,
якби не моя натура –
вік би так лічився!
Позери
Такі особи в світі є –
їм добре не буває.
Вони готові все і всіх
роздерти, очорнить.
Але створити щось своє –
ума не вистачає,
лиш зникне критики об’єкт –
відразу ж гублять нить.
Безцеремонно, зазвичай,
ведуться ті „експерти“,
вважають доками себе
у всіх сегментах знань.
З плеча рубають все підряд
й готові в пил зітерти,
але не в правилах у них
комусь віддати дань.
;
Такі завжди кричать: „Не так,
живе додайте слово!
Міняйте риму, форму, знак,
пірніть у глибину!..“
Та на просте питання „Як?“ –
мовчать невипадково.
Все те нагадує мені
забіг у ширину…
Дякую тобі
Той спів підніс увись, на небеса!
Так линув голос твій чарівно, мило
і почуттів вся неземна краса
мою зболілу душу полонила.
Спасибі Господу за ці щасливі дні,
за те, що не лежу я у знемозі,
що ти усе ж зустрілася мені
на нелегкій життя мого дорозі!
;
Розділ 10. Переспіви
В очікуванні подвигів*
Брехлива тайна без секрету,
не можна сміючись страждать.
Не стати просто так поетом,
бо просто так – ніким на стать!..
Хто нас розсудить? Боже правий,
навіщо терпим маячню,
коли кричать безумці: „Браво“,
щоб знов співали їм брехню?!.
Чи в родах істини є зерня,
а може це лиш досвід твій?
Чом просимо тоді прощення
навколішках: „О, Боже мій“?!.
Людино, ще недосконала,
печальні сумніви вгамуй,
пізнати вічності начало
бажання ти свої тамуй.
Ще ні одна душа на світі
не появилась просто так.
Все спалахне в потрібні миті,
бо Всемогутній – не простак!
І Всесвіт – це не плід уяви,
земні тут є і плоть, і кров.
Тут геній часто в світлі слави
блюзнірством підміня любов.
;
Добро і зло – два вічні стяги
ще ворогуючих сторін.
Частіш перемагає Яго**
і довше все панує він…
Бо зло всю Землю підкоряє,
хоч опір чинить йому світ.
Від тебе в цій борні чекають
яскравих подвигів, піїт!
* Переспів твору Валентина Гафта „ У лживой тайны нет секрета“.
** Один із центральних персонажів трагедії Вільяма Шекспіра „Отелло“, по натурі хам і плебей, хитрий і підступний заздрісник.
Вже пізно*
Робота, діти, дім, сім’я,
а на душі одноманітність.
На все життя спізнився я,
затримався на цілу вічність…
Мару я бачу по ночам,
там ми удвох в зимовій хузі.
Ой, як же довго я мовчав,
усе гадав, що ми лиш друзі.
Тобою жив багато літ,
мені так страшно й одиноко.
З’явився пізно я на світ
і спізнення виходить боком.
Навіщо стрів тебе? Скажи!
Молив навіщо Бога слізно?..;
Своєї я дійшов межі.
Усе. Вже пізно. Надто пізно!
Уже давно скінчився бал,
вже відпалали, стухли свічі,
в душі затих емоцій шквал…
Я запізнивсь на цілу вічність.
* Переспів твору Ігоря Даня „Я опоздал к тебе на жизнь“.
Її ім’я – Любов
Повідаю вам таїнство одно:
Вже скільки раз на світі вищезали
імперії, релігії, аннали…
і цілі города ішли на дно.
Та крізь пожежі, біди, навіть кров,
повторюючи в часі пантоміму,
немов пливла в повітрі невловимо,
йшла дівчина з простим ім’ям – Любов.
Іде Любов і все їй до снаги,
дзвенить її хода крізь зими й весни.
І кроки ті хвилюють цілий Всесвіт,
аж поміж зір розходяться круги.
Всі рівні перед нею – раб і цар,
байдужі їй отрути лестки й злості.
Коли вона приводить щастя в гості,
ніхто не уникає її чар.
* Переспів твору Юрія Візбора „Поведаю вам таинство одно…“;
Відходять друзі*
По вулиці моїй який сезон
лунають кроки – друзі то відходять.
Вони давно ідуть за горизонт,
удаль, пітьмі за вікнами в догоду.
Занедбані у друзів справи їх,
нема в домах ні музики, ні співу.
Дівчат Дега вже не лунає сміх,
вони лиш пір’я поправляють сиве.
Та все-таки, хай не розбудить страх
вас, незахищених, серед цієї ночі.
Як зрада таємниче, просто жах,
туманить, друзі, зараз ваші очі.
Самотносте, крутий характер твій!
Поблискуючи циркулем буремним,
ти замикаєш коло наших дій,
не слухаючись доводів даремних.
Поклич мене і знов нагороди!
Плеканець твій, обласканий тобою,
на грудях в тебе втішусь назавжди,
умиюсь хугою твоєю голубою.
Навшпиньки дай у лісі стати цім
і у кінці сповільненого жесту
знайти листок в невидимій руці,
й сирітство відчувати, як блаженство.
Ще тишу дай бібліотек своїх,
концертів строгих неповторні перли,;
У спокої забуду всіх отих,
що ще живі, і навіть тих, що вмерли.
А ще пізнаю мудрість і печаль,
таємний сенс повідають предмети.
Природа, прихилившись до плеча,
мені довірить тайни і секрети.
І ось тоді, із темряви і сліз,
невігластва розгледжу підлу змову –
обличчя друзів, сотні добрих рис,
мигнувши, вмить розтануть в часі знову…
* Переспів твору Бели Ахмадуліної „По улице моей который год…“
Вся суть її чекання*
Вечірнє світло, тихі кроки,
квітнева прохолода ніжна…
Спізнився ти на два-три роки.
Де заблукав, мій білосніжний?
Прилинь до мене, в пишні шати,
поглянь веселими очима:
Навіщо ще когось шукати?
У мене досвід за плечима!
Прости мене і зрозумій,
що міри і межі не знала.
За тебе, вибач, милий мій,
багато інших я сприймала…
* Сумний переспів твору Анни Ахматової „Широк и желт вечерний свет“.;
Всупереч Пастернаку
Любить одних – надсильний хрест,
а ти і без ума прекрасна.
Привабностей твоїх секрет –
життя розгадка одночасна.
Весною чути шерхіт снів,
думок та істин шелестіння.
Мовчи прошу, не треба слів,
в них шансів мало на спасіння.
Непросто вранці враз прозріть,
весь мотлох викинуть із серця
і не вимазуючись жить.
Не всім таке в житті дається!
Кольори кохання*
Люблю? Не знаю. Може навіть ні,
кохання має безліч кольорів.
Ти навкруги: в снігу, в вогні, вві сні,
в мовчанні, в шумі, в радості, в журі…
У кожному рядку, в надії чи зорі –
у всьому тільки ти, завжди і всюди.
В любові – не злічити кольорів,
хоч це й не завжди розуміють люди.
Ти в пам’яті вкарбований навік.
Ти розумієш, я тебе боюся!
Утратила давно я часу лік,
тепер лише то плачу, то сміюся.
;
Намарно хочу я втекти, спастись,
бо ти мій сон, тепло і подих світла.
Іду вперед, а підіймаюсь ввись,
любов моя зів’яла – знов розквітла!
Я хочу знов відчуть твоє плече.
Люблю? Не знаю. Може, ніби брата…
А в грудях знов то ниє, то пече –
в кохання різних кольорів багато!
* Переспів твору Вероніки Тушнової „Люблю?“
Німий крик*
Людей нецікавих у світі немає,
цікавого в людях достатньо буває.
У кожного щось особливе, своє,
родзинка якась, хоч маленька, та є.
Якщо непомітно хтось жив у цім світі
і в ту непомітність заплутавсь, як сіті, –
цікавий все рівно такий чоловік,
що так нецікаво згубив цілий вік.
У кожного завжди свій світ потаємний,
в одного гіркий, у другого – приємний.
Прийде найстрашнішої прикрості час…
Це буде коли – невідомо для нас.
Коли відлітає душа у людини,
за нею мандрує і перша стежина.
І перший цілунок, і радість з любов’ю
вона забирає назавжди з собою.
;
Не спорю, лишаються книги, полотна,
вірші, стадіони, висотні колони…
Лишитись багато чого може, та
далеко не вічна людська красота!
Життєвий закон, як безжалісна гра:
відстукав годинник – в дорогу пора.
Життя промайнуло в скитаннях земних,
та що ми по суті все ж знали про них?!.
Про тих, хто пішов за завісу віків:
про друзів, знайомих, братів і батьків,
про жінку кохану чи рідних дітей…
Нічого не знаєм про більшість людей!
А люди відходять і їх не вернуть,
у кожного свій, Богом даний їм, путь.
Лиш хмари пливуть та ще дзвони звучать.
Як хочеться руки піднять і кричать!..
* Переспів твору Євгена Євтушенка „Людей неинтересных в мире нет“, зроблений за кілька годин до смерті поета.
Любов, любов…*
Без тебе світ мені навіщо,
у жадібних бажаннях скутий?!
Хай грім гримить і вітер свище,
мені б лише з тобою бути!
Багач чи старець, та завжди
вершина ти мені творіння.
Любов – немов ковток води,
мов Господа благословіння.
;
Як квітка в лузі навесні,
немов п’янкі ранкові роси.
Як щебет пташки в вишині
й сюрчання коників в покосі.
Я чую серцем голос твій,
мене весь час він зве з собою.
Ти виринув із моїх мрій.
Любов, що робиш ти зі мною?!.
В любові мабуть я своїй,
здаюсь доступною. Чи ж віриш,
що честі й вірності моїй
немає в цілім світі міри.
Де масок невимовна гра
у сіті хитрощів всіх вабить.
Любов – невинності сестра
і від стида згорю я мабуть…
Зізнання всі мої прости,
бо ті слова душі лиш звуки.
Життям кохання пронести
спроможні лише чисті руки
й серця гарячі. Боже мій,
солодкі, ніжні сподівання.
Любов – вершина моїх мрій
у митях зустрічі й прощання.
Колись же спокій знайде все,
зітруться роки і обличчя.
Ріка життя усіх знесе
у море забуття велично.
Та яскравіш за всі зірки
Любові засіяє промінь.;
Прониже простір і віки,
й запалить в юнім серці пломінь.
Хоч смерті жилава рука
за мить вже форм торкнеться тлінних,
Любов же житиме в віках
серед людей, в краях пустинних.
Навіщо світ мені пустий,
в якім, коханий, ти відсутній.
Прости, Любове, й відпусти,
з минулого в святе майбутнє.
* Переспів монологу Джульєтти із твору Вільяма Шекспіра „Ромео і Джульєтта“.
Майже 61-й сонет Шекспіра
Чия ж вина, що милий образ твій
до ранку не дає зімкнути очі,
пари;ть, мов ангел, в грішній в голові
і про кохання все мені шепоче?
Твій подих відчуваю в тишині.
Мої думки з ділами ти звіряєш?
Обман відкрить силкуєшся в мені,
підрахувать все й вимірять бажаєш?
Твоя любов все ж не така міцна,
щоб просто в голова;х у мене встати.
Моє кохання не здола вона,
на варті вдвох ми. Тож не будем спати!
Не можу я забутись навіть в сні,
бо інші поряд, та ген-ген мені…;
Майже 115 сонет Шекспіра
Як помилявся я, коли казав:
„Моя любов не може буть сильніше“.
Вогнем палав, але тоді не знав –
тебе кохати вмію ще ніжніше!
Хоч несподіванок чатує ціла тьма
на нас постійно, майже в кожну мить,
лама закони й зводить всіх з ума,
та як без мрій і клятв у світі жить…
Не вірив я у долю ту столику,
творив таке, згадати що не гоже.
Казав: „Любов моя зело велика
і бути більше вже ніяк не може!“
Любов – дитя. Її ще не пізнав,
коли дитину жінкою назвав.
Майже 150-й сонет Шекспіра
І де береться в тебе стільки сили,
щоб змореною владувати мною.
Моїм очам вже білий світ немилий,
в мені обман панує сам собою.
Чому не має меж чарівність зла,
де владу гріх з упевненістю звив,
що чорні я прощав твої діла,
як цноту у тобі його любив?
Усе бридке, що інші відкидають,
в моїх грудях лиш ніжність викликає.;
Люблю я все, що люди проклинають,
та строго не суди мене, Данає.
Достойний щирого кохання той,
хто недостойну любить, ніби гой.
Політ сердець*
У кришталевій кулі ми з тобою
летіли космосом серед мільйонів зір.
Так стрімко линули, пірнувши з головою,
із блиску в блиск, в блаженно-синій вир.
Розтануло майбутнє у минулім,
нас вічності захоплення єднало.
По небу, обійнявшись ніжно, в кулі
ми сяєвом засліплені літали.
Чиєсь зітхання кулю розкололо
і вогняний порив враз зупинило.
Вмить розірвало поцілунку коло
і, в грішний мир вернувши, розлучило.
А на Землі ми більшість позабули,
лиш зрідка пригадається вві сні
той трепет, що лиш душі наші чули,
і дивний гул, що танув в вишині.
Ми нарізно сумуємо й радієм,
твоє ж обличчя у мільйонах лиць
узнати можу, як зіркову мрію,
по іскорках ще сяючих зіниць.
* За мотивами твору Володимира Набокова „В хрустальный шар заключены“.;
Поради хворому*
Є гаряче світило, наївні ви діти!
С безцінна відрада мелодій і книг…
Що, нема? Та було ж! Так, було все на світі:
і Бетховен, і Пушкін, і Гейне, і Гріг…
Є невидима творчість у хвильках і митях,
в мудрім слові, у посмішці, в блиску очей…
Будь творцем! Не дарма ж ти з’явився на світі.
Хай попереду тисячі днів і ночей!
Нескінченно ганебно в припадку печалі
зникнуть з доброї волі, як тінь через скло…
Нові зустрічі, що всі уже відпалали?
Буде їх навіть більше, ніж вчора було!
Так, похмурий я сам, ніби ранок в тумані,
ніби небо, укрите мільйонами хмар.
То понурістю Муза загоює рану,
щоб напився я доста хмільних її чар.
Почекай, звикнусь я зі своєю журбою,
заспіваю весільну в густім тернику.
Прийде час – зі своєю зустрінусь любов’ю,
скільки ран тих було на моєму віку…
Залишайся! Так мало чуттєвих і чесних…
Повернись – лише в них сіль і совість землі!
Тільки їм завдяки серце радують весни,
в небо птахи злітають, пливуть кораблі.
Як сягати у вир кращим ввійде в охоту,
скисне світ від безкрилих гієн і тупиць!;
Полюби підсвідомо ти радість польоту,
розверни свою душу за межі границь.
Будь дружиною, мужем, сестрою чи братом.
Добрим будь, а не відьмою із рогачем.
Поділись, не тремти, мов крокуєш канатом,
всі серця відімкнеш просто – ласки ключем.
Є іще острови усамітнення думки,
мудрим будь і не бійся на них відпочить.
Там ховатись не треба весь час за лаштунки,
можеш думати вільно, усе там мовчить.
А питання, питання!– кричать ретрогради.
Налетять, спантеличать, загонять в мінор…
Соломон нам залишив дві мудрих поради:
утікай від жури і з безумним не спор!
* За мотивами твору Саші Чорного „Больному“.
Світ обмежень*
Цей мед не їж – в нім ложка дьогтю й сміття.
Чого не заробив ти – не проси.
Не плюй в колодязь. Не гордуй. До ліктя
всього вершок, а спробуй укуси.
Для справ – ранковий час, коханню – вечір,
на осінь – роздуми, бадьорості – зима…
Весь світ в обмеженнях – такі ось дивні речі,
від щастя й радості щоб не зійти з ума.
* Переспів твору Булата Окуджави „Не пробуй этот мед: в нем ложка дегтя“.;
Свята пустота*
Існує пустище від смерті почуттів,
мов від утрати кола горизонту,
немовби лиха споглядаєш контур…
Тут не до радощів, а сміху – й поготів.
Але буває інша пустота,
нема чистішої за неї більш нічого.
Вона свята, як благодать від Бога,
в ній лише глибина і висота!
Я насолоджуюсь своїм життям в Криму,
всі справи із турботами відкинув.
Мені комфортно навіть одному
в тіснім кругу припливів і відпливів.
Я тишу слухаю і сизий дим ловлю,
що зовні схожий на квітучий верес.
Хай свідком буде всемогутній Велес,
як край цей неповторний я люблю.
А на зорі один піду у гори,
на відпочинку десь скуштую грушу.
Я під собою відчуваю сушу,
хоча навкруг розкинулося море.
Кизил рожевий з жадністю зриваю,
він, мовби сам, все ковзає до рота.
Мені іще й іще його охота
і відчуття – немов забрів до раю!
Приляжу на вершині, в курені,
а у душі спокійно, зовсім пусто,;
і тільки стукіт серця, окрім пульсу,
що я живий нагадує мені…
Здіймаюся над світом метушні,
фізична втома здобрить існування.
Спокійно-світла пустота мені
наповнення віщує прямо зрання!
* Переспів твору Євгена Євтушенка „Есть пустота от смерти чувств…“
Тетяни день*
Йшов білий сніг, початок був канікул,
з тобою цілий день гуляли ми удвох.
Було все навкруги піднесеним і тихим,
і снігом білим накривало нас обох.
Та враз зима дмухнула теплим вітром,
коли я на снігу два слова написав.
Прості слова, немовби серцем вивів,
„Тетяна плюс Сергій“ я нібито сказав.
Була зима і ми самі, одні лишень,
Тетяни день, Тетянин день!
Для мене все ж весна плела вінок з пісень –
Тетяни день, Тетянин день, Тетяни день!
Знов йшли сніги і їх було немало,
та все ж Тетянин день забути я не зміг.
Нас доля розвела, але мені здавалось,
„Тетяна плюс Сергій“ наношу я на сніг.
Розтане він й на мокрім тротуарі
вже дівчинці другій напише хтось ізнов
слова ті вічні, що їх ми не дописали:
„Тетяна плюс Сергій дорівнює любов“.;
Була зима і ми самі, одні лишень,
Тетяни день, Тетянин день!
Для мене все ж весна плела вінок з пісень –
Тетяни день, Тетянин день, Тетяни день!
* Переспів твору Никиты Олева „Татьянын день“.
Усе в одній?!.*
О, жінка, мов дитя, що звикло грати,
і поглядом очей, і ласкою цілунку!
Я б мав тебе всім серцем зневажати,
а я люблю таку без жодних розрахунків!
Люблю і жду, прощаю і кохаю,
живу одною лиш тобою в муках страсті.
Терзаюся і розум геть втрачаю,
з-за примх твоїх терплю всі біди і напасті…
Ти зло підступне, істини ніжніше,
знемоги дикий мед в захватності шаленій.
Ти море дивних снів, мелодій, тиші…
Ти друг і ворог, люті дух і добрий геній!
* Переспів твору Костянтина Бальмонта „О, женщина, дитя, привыкшее играть“.
Любов триєдина*
Три найсолодших сторони кохання –
сором’язливо вічності питання
переді мною ставила ти знов…
Cкажу тобі: „Найперша – сподівання.
За ними йде уже сама любов.
Вона хвилює в наших жилах кров,
немовби буйний вітер на світанні,
що рве красу і листя із дібров.
Нарешті – спомини-переживання
усю тебе наповнять, мов востаннє,
в минуле відтісняючи любов,
що не пройшла життям випробування.
Все випробуй, до крайньої межі.
Нехай ніколи пам’ять не полишить –
як немовля, що на руках колишуть,
своє кохання світле бережи!“
* Переспів твору Андрія Дементьєва „Три сладостных момента“.
Чомусь боюсь*
Простягнуту тобою руку
боюсь затримати й на мить,
ще більшу відчуваю муку
занадто швидко відпустить.
І знов таємно з мандрів дальніх
лечу до тебе я чомусь,
боюсь очей твоїх печальних,
але й веселих – теж боюсь.
Боюсь, коли сидиш весь вечір
у самотині ти одна,
боюсь з другим твоєї втечі,
що лопне вірності струна.;
Боюсь, не все в мені ти бачиш,
боюсь не скрию я ніщо,
боюсь, що скоро вийдеш заміж
боюсь не вийдеш нізащо.
Боюсь, можливо ти знітишся,
ім’я почувши звіддалік,
і боязко, що залишишся
ти безіменною навік.
* Переспів твору Расула Гамзатова „Тобой протянутую руку“.
Чи варто шукати?*
Ні, ти не сон, не забуття,
не казки жахів лик туманний –
страждання усього життя,
мов незагоєна ще рана.
Глухим я буду до обману,
та тільки хай твоє лице
зорить мені безперестанно
й життя не сповнює свинцем.
Щоб поряд із тобою бути,
готовий всі пісні забути,
земні назад вернути ріки.
Та розуміє все ж поет,
що на землі знайшов тебе,
щоб тут же втратити навіки.
* Переспів твору Расула Гамзатова „Нет, ты не сон, не забытье“.;
Розділ 11. Кришталеві катрени
Життєві парадокси
Життя, життя, як той упертий ослик,
система доказів, потуг, сумбурних дій:
до сорока – що ти уже дорослий,
а потім – що усе ще молодий…
Лихоліття
Катастрофічно мало навкруги добра,
бо мало вчинків добрих роблять люди.
Ще милосердя не настала в нас пора,
тому й панують зло і лихо всюди…
Закохатись уже страшно
Довірливість нам, зазвичай, виходить боком,
бо часто з підлістю приходиться стикатись,
а світ настільки став нещирим і жорстоким,
що боїмося ми уже і закохатись…
Обережно з гвіздками
Вбиваючи гвіздок людині в душу,
подумай, чи не варто зупиниться,
бо прийме вибачення та великодушно,
та дірка вже назавжди залишиться.
;
Нехай не буде зайвих кроків
Купайся, друже, в Зірки сяйві
й не забувай других зірок.
Нехай завжди не буде зайвим
в житті останній навіть крок!
Вершина нещастя
Страждати може все, навіть тварина.
Страждання – це найгірша із страстей.
А найнещасніша у світі та людина,
яка пережила своїх дітей...
Все змінюється
Останнім часом не знайти хороше сало,
горілку заміняють просто спиртом,
а ввічливості в наші дні настільки мало,
що часто її плутають із фліртом.
Всім, хто чекає на принца
Панянки любі, перш ніж принца виглядати,
погляньте ви на віддзеркалення своє
і спробуйте самі принцесами все ж стати,
а то у принців вже кобили є.
Життєвий театр
Життя – театр, вистави щогодини,
а ще воно нагадує колиску,
бо вгледиш істинне лице людини,
лиш як від тебе їй уже не буде зиску.;
Пам’ять
Минуле в кожному із нас горить чи тліє,
воно нам фільми заміняє і книжки.
Нас пам’ять зсередини часто гріє,
але буває й розриває на шматки!..
Коли без клепки в голові
Він „мудрості“ в Фейсбуці начитався,
сумнівних й суперечливих ідей,
і тільки те й робив, що все штовхався,
щоб краще все дізнатись про людей…
Коротко про поточний курс ру.бля
Не треба пінитись, а то лиш гірше стане,
закрийте, „братики“, мерщій свої сьорбала:
ваш „рубль“ з колін ніколи вже не встане –
йому в Донбасі ноги відірвало…
Маестро
Він „Зайчик“ чи „Максим Перепелиця“,
у нього „В бій ідуть одні лиш старики“,
„Альошкина любов“ і „Добровольців“ лиця,
й зі смертю в „Ати-бати…“ грають мужики.
Майже за Раневською
Бувають люди різні, як стрічки,
той любить борщ, а цей прихильник супу.
Вони частенько схожі на свічки –
одні для світла, інші лише в дупу.;
Найбільші зрадники
За гроші більших зрадників не знаю:
як з ними вийдеш хоч на декілька годин,
їх поведінка мені серце крає –
додому завжди повертаюся один!
Непотрібно оточувати
– Чому оточуючих ти не любиш дуже?
Порозривати ладен всіх їх, друже!
– Хоч намагаюсь бути я привітним,
мене ж оточувати зовсім непотрібно!
Не радійте передчасно
Як обманути довелося вам когось,
дочасно хизуватись тим не варто.
Не означає це, що дурень отой хтось,
людина може довіряла вам занадто.
Несподівана пропозиція
Давай влаштуємо чудові вихідні, –
моя сказала вчора перепілка.
І стало враз так радісно мені,
що відповів: „Бувай, до понеділка!“
Щось не те…
Чи то вина я вчора перепив,
чи то сьогодні вповні не проснувся –
в метафори не ті я, мабуть, взувся,
коли простих не вистачило слів...;
Особам з вищою освітою
Щоб недолугістю людей не шокувати
й для адекватного іще світосприймання,
крім вищої освіти треба мати
хоча б середні тяму й виховання.
Останнє слово істеричної науки
Останнім часом у науці одіссея,
де кожен прагне піднести свого „дарунка“,
а твердо висловлена суща ахінея
гучне наймення має – власна думка!..
Інформаційні помиї
Всі вороги! Розірвані на шмаття!
Розмазали по стінкам! Дикий злет!
Шоковані постами! Вже не браття! –
про це волає нам щоденно інтернет…
Переоцінка цінностей
Трактують вільно багачі свободу,
брехня й цинізм їм стали річчю звичною –
це ж скільки треба вкрасти у народу,
щоб карна справа стала політичною?!.
Причини чистоти сумління
У мене викликають сміх хвальки,
що чистотою совісті нас манять.
Сумління чисте зазвичай у тих,
хто має дуже коротеньку пам’ять.;
Творчий характер
Я творча людина, я радість дарю,
до думки усіх закликаю.
Як Муза приходить, то плідно творю,
а як утече – витворяю.
Уже не хочу
В Парижі на загал не був я тричі,
хоча й немало за життя побачив світу.
Воістину шляхи господні таємничі,
та вже туди не хочу й не поїду…
Фахівець
А скільки буде два помножити на два? –
спитав малий у двієчника тата.
І той, ретельно підбираючи слова,
промовив повагом – Багато!..
Чесно кажучи
Ні, я не критик. Я аналітик
і невиправний реаліст.
Скажу вам чесно, бо не політик,
аналізую у гриву й хвіст!
Ціна поразки
Поразка – найдієвіша наука,
вона заставить висновки зробить
чи пошукати захисного дрюка,
бо перемога всьому не навчить!;
Хороший чи зручний?
Старатись буть хорошим чоловіком –
це мудрість в наші дні вже не велика.
Для більшості герой примарних мрій –
хороший, в першу чергу, це зручний.
Вітання чи співчуття?
З днем знань учителя поздоровляти –
як пластиром перцевим витирати піт,
це рівноцінно, що коня вітати
із відкриттям весняно-польових робіт.
Прийде чи пройде?
Прийде час і буде все –
чутка нам людська несе,
та поки що не виходить –
час невпинно лиш проходить…
Військові маневри в Білорусі
У боротьбі за кашу… в голові
вони згадали сталінські традиції –
полків „брати“ підкинуть сотні дві
й відновлять православну інквізицію.
Напрочуд вдалий день
Сьогодні майже в мене день удався,
як кажуть у народі, не все зло.
Даремно зранку невезіння я боявся –
з десяток раз мені ледь-ледь не повезло!..;
Мотузочка
Буває глянеш на дівчину ласо
і виникне бажання їй сказати –
У вас мотузочки немає часом,
розмову з вами хочу зав’язати.
Не потрібно чекати милості
Вже заморилися чекати чогось путнього?
Скучаєте тепер й напередодні?
Якщо бажаєте на краще змін в майбутньому –
цією зміною ставайте вже сьогодні!
Все просто
Чому у нас наступна кожна влада
ще гірша попередників-кумів?
Тому, що навкруги панує зрада
і попередні й досі не в тюрмі!
Ніхто не буде забутий
У цій шаленій, дикій круговерті
не думайте, що Бог за вас забув,
Він серги всім роздасть і після смерті.
По іншому було щоб – я не чув.
Історія створення СРСР
Більшовикам здійснить переворот
лише в тупій Росії і вдалося.
Республік решту, пам’ятай народ,
захоплювати потім довелося!;
Іменем закону
Впродовж віків, у чорні миті,
були незмінними канони –
найбільші злочини у світі
творились іменем закону!..
Вибірковість оточення
Ніхто не бачить твоїх сліз,
зарадить горю неспроможний.
Не видко шрамів, болю віз,
але помилку вгледить кожний…
Ненависть
Не дай ненависті себе перемогти,
дарма не трать на неї власні сили.
Спокуса як тебе б там не просила,
вгамуй нестерпність – шлях то до біди.
Ледве не помер
– Мого товариша покинула дружина…
– І що, оговтався від тої він напасті?!
– Емоцій більша вже минула половина,
але спочатку ледь не вмер… від щастя.
Завжди на коні
Спливали жовтня вже останні дні
й „мурахи“ рвали на ногах колготи,
та не страшили модницю сухоти –
у них вона й зимою „на коні“!;
Проста загадка
Візьмем азоту, кисню, вуглецю
і добре все змішаємо в макітрі.
Як люди називають суміш цю?
Повітря!
Не люди
Як зрадив рідну землю і народ,
яка ти в біса вже тоді людина?
Ім’я було завжди в таких заброд –
тварина!
;
Розділ 12. Відголос Давидових псалмів
Благодать
(псалом 1)
Блажен, хто раду нечестивих оминає
і не стовбичить в грішних на шляху,
не почувається своїм у їхній зграї
і не наслідує їх жадність та пиху.
Блажен, хто Господа прийняв усі закони,
з Творцем хто проживає ночі й дні.
Не скаже чорне хто на біле чи червоне,
не зрадить Бога навіть уві сні.
Він стане деревом, що виросте в оазі,
в достатку маючи і сонця, і води,
розквітне й зеленітиме наразі,
багаті згодом принесе плоди.
А нечестивці неодмінно згинуть,
розвіє вітер тих лукавих прах.
Дорогу праведних незгоди не поглинуть,
любов їх, віра житимуть в віках.
Земним царям
(псалом 2)
Царі земні – прийдіть до тями,
згадайте настанови Божі.
Навіщо Він відкрив вам брами,
щоб ви ламали огорожі?
Щоб намагалися піднятись
над миром навіть вище Бога?
Ви перестали вже боятись,
але в пітьмі ваша дорога…;
Навіщо плетете інтриги,
вганяєте у рабство люд,
куєте все нові вериги
і плодите нових іуд?
Служіть Всевишньому зі страхом,
шануйте Сина і Отця!
Лиш так не станете ви прахом,
спасете душі і серця.
Наймиту сатани
(псалом 3)
Коли народ благословляєш свій,
коли ним правиш непомірно строго,
хоч інколи відринь од власних мрій
і на хвилинку пригадай про Бога.
Щоб не тікати, мов тоді Давид
від сина рідного свого, Авесалома,
тяжких як непомірна кількість бід
людей підніме й пожене із дому.
Згадай Всевишнього, його могутній щит,
коли все тягнеш і ховаєш всує,
бо час відкриє всім, що ти наймит,
Господь тобі спасіння не дарує.
Шубовснеш в пекло, юде, так і знай,
а за тобою полетить і свита.
Волати будеш довго – Досить, край!..
Получиш сповна в зуби й по ланітам.
;
Гарантії безпеки і гармонії
(псалом 4)
Озвися, Боже праведний, благаю!
Раніше простір Ти давав мені.
Допоможи, бо Ти всесильний, знаю,
здобути перемогу в цій війні.
Сини людські, чому такі лукаві,
чом хугу любите ви так і метушню?
В ганьбі допоки буде Божа слава
і доки буде попит на брехню?
Не гнівайтесь – не будете й спішити,
віддайте правді дань і все мине.
Утіштеся, не треба так грішити,
Всевишній всіх почує і пойме.
Господній лик Він свій нам знову явить,
покаже благо – правду і любов;
усім вони на білім світі правлять,
а ми відчуємо і плоть Його, і кров.
У кожному проснеться мир і віра,
Творець вдихне нам радість у серця,
і спокій пануватиме над миром.
Не буде благодаті тій кінця!
Прохання кари
(псалом 5)
О, Господи, почуй мій стогін
і мову щиру зрозумій!
Життя мого пробито човен,
притухло світло дум і мрій.;
Великий, всемогутній Боже,
перед Тобою тут стою.
Молю – пристав свою сторожу,
бо вже на самім я краю.
Скарай проклятих нечестивців,
що беззаконіє творять.
Багато розвелось злостивців,
що лиш наживою і снять.
Призви до відповіді грішних,
що розповсюджують брехню,
зневіри бруд розносять спішно
і розпускають маячню.
Хай згинуть зло і кровопивці,
нема їм місця на Землі.
В гієні хай горять убивці
і їхні статки немалі.
Я поклонюсь Твоєму храму,
воздам тобі, Господь, хвалу.
Відкрий добру небесну браму
і прокляни навік хулу.
Нехай невпинно промовляють
одну лиш істину вуста
й лукаві завжди пам’ятають
про розіп’ятого Христа.
Веди нас, Боже всемогутній,
і душі радістю напій.
Одне лиш праведне майбутнє –
вершина наших спраглих мрій!
;
Не треба грішити
(псалом 6)
Коли ми в ярості, Творцю,
нам помилятися властиво.
Не викривай в хвилину цю
і не карай мене у гніві!
Помилуй, Господи, мене,
бо я всього лише людина.
Хай грізна кара омине –
прохання лиш одне-єдине.
Ми немічні в своїм бутті,
підвладні заздрощам, спокусам.
Тож довгі ночі в каятті
проводити постійно мусим.
Уже не вистачає сліз,
щоб всі гріхи свої омити,
але провин ще цілий віз
чекає часу на молитву.
Помилуй, Боже, і спаси
мою нікчемну душу, підлу –
приблизно так у всі часи
волали грішники до Світла.
І їх мольби Всевишній чув,
та всім воздасться по заслугам.
Хто в їхній шкурі ще не був,
не варто тим ходити кругом.
;
В пустелі Іудейській
(псалом 62)
О, Боже! Господи, Тебе шукаю зрання я.
Тебе жадаю, мій Творець! – кричить душа моя.
Втомилась спрагла моя плоть від спеки без води,
знемогу силюсь побороть, не квітнуть де сади.
Та силу й славу, Боже мій, в пустелі бачу я,
немов святиню шепотять вуста Твоє ім’я,
а милість, Господи, Твоя миліша за життя.
До неба руки підніму, благословлю буття.
Єлеєм з туком до верхів наповнилась душа
і думи радісно весь час до Тебе лиш спішать.
Захоплено і по ночам, і в кожен ясний день
співаю, Господи, Тобі весь час своїх пісень.
Лиш постіль покидаю я, ця музика звучить,
Твоє лиш на вустах ім’я у мене в кожну мить.
Я вірю, що Твоя любов мене не омине,
Твоя десниця, плоть і кров підтримають мене.
Мечем своїм здолаєш Ти підступних ворогів,
шукати враз відправиш їх пекельних берегів.
Прокляття й згубу хто мені несе, загинуть всі,
замовкнуть їх вуста лихі на всі віки й часи.
;
Зі щитом чи на щиті
(псалом 7)
На Бога уповаю завжди я,
а розраховую в житті на себе.
У світі хай гримить Його ім’я,
та повсякчас готовим бути треба.
Бо серцем правий – не завжди герой,
а переможець вже борець за правду.
Насправді перший, зазвичай, ізгой,
як владі догодить не зміг чи стаду.
Неправду хто колись і десь зачав,
хто у собі леліє чорну злобу –
скинь, Господи, той невимовний сплав,
очисти його душу і утробу.
Хто яму ближньому завзято все копав
і завжди уповав на гроші й силу –
дай, Боже, щоб він сам до неї впав,
а рів перетворився на могилу.
Якщо неправий був я, Батьку мій,
прости мені вину, всесильний Боже!
Усю гординю, мов туман, розвій,
від сліз хай не просохне моє ложе.
Але коли за правду йшов у бій
і віддавав борні останні сили –
допоможи у всьому, Отче мій,
хай як би вороги не голосили!
По правді й непорочності моїй
суди мене завжди, великий Боже.
Господь, Ти щит мій, оберіг святий,
мені у всьому віра допоможе!;
Не забувай мене
(псалом 12)
Мене Ти доки будеш забувать?
Свій, Боже, лик ховати доки будеш?
Як довго ворог буде панувать?
Хіба мене Ти більше вже не любиш?!
Наповнив мою душу гострий біль
і розриває серце моє туга.
Озвися, Господи, не сип на рани сіль,
нехай тікає геть вражда-наруга.
Не дай заснути, Отче, вічним сном,
почуй мене, благослови, мій Боже.
Співатиму Тобі завжди псалом
і в серці радість тугу переможе!
Молитва
О, Боже, увійди в мій дім!
Хай тільки мир панує в нім.
Позбав мене назавжди зла.
Надії, віри дай, тепла.
Великий Боже, всеблагий,
тобі подяка щира.
Хай Батько, Син і Дух Святий
над всім панують миром!
Благослови мій, Боже, труд
і змий з душі зневіри бруд,
щоб міг я тяготи знести.
Мою родину захисти. ;
Пошли здоров’я нам усім
і благодаттю вкрий мій дім.
Розвій лукавих навіть тінь.
Хвала, Творець, тобі! Амінь!
Мій Бог
Як сиву вже куйовдить вітер гриву
і віддано життю весь майже борг,
стою усе частіше над обривом
і думаю про те – а хто ж мій бог?
Хто цей достойник, сотворив що всесвіт,
де стільки горя, щастя і краси?!.
Хто велет той, що, крутить перевесла
і тче природи килим всі часи?
Мій Бог – великий, гордий, всемогутній,
утілення у світі всіх чеснот,
готує справедливості майбутнє.
Добра і правди він святий оплот!
Мій Бог – поборник волі і свободи,
національності не має він один.
Для нього рівні люди всі й народи,
та пам’ятає він, хто батько, а хто син.
Він теж не любить юд і лицемірів,
злочинців не пускає перших в рай.
Катів він не жаліє і кумирів,
нечесності прийшов покласти край.
Імення я не знаю свого Бога,
мені важливіше, що він добра Творець.
Я впевнений – за ним лиш перемога,
він для людини істини взірець!;
Я іншого собі не знаю Бога,
йому моя вся слава і любов.
До нього лиш лежить моя дорога
допоки б’ється серце й тепла кров!
Старе вино
Я пив вино, немовби кров червоне,
що краплями по бороді текло.
Ту кров густу зронили стиглі грона,
воно частинку сонця принесло.
Я пив вино життя, нетлінний трунок,
як даром божим мовчки смакував.
Безцінних істин в ньому подарунок,
терпкий на смак, п’янкий букет із трав.
Я смакував старим, святим напоєм
і згадував легенди про Христа.
На тій горі було нас тільки двоє…
Все починалось з чистого листа.
Відлюдник
В старі часи, під сонцем ще гарячим,
відлюдник у печері жив один.
Колись його хтось ненароком бачив,
коли старий збирав гіркі плоди.
Удень старий копав свою печеру,
споруджував давно підземний храм,
а по ночам один, зрідні Гомеру,
паперу довіряв обривки драм.
;
Дивився довго на небесні зорі,
і думав, думав, думав, міркував,
пригадував життя свого узори,
а сонце сходило – він знай собі копав.
Його давно нестрижене волосся
і довга-довга сива борода
нагадували вицвіле колосся,
та з юності лишилася хода.
Топтав він землю зранку і до ночі,
свій монастир невтомно мурував.
Заплющував на три години очі,
а потім знову зорі рахував…
Так жив, допоки Бог йому відміряв,
і думу думав мовчки у полях,
бо повернути загадав він віру,
земний свій завершивши гідно шлях.
Напис на камені
Він мріяв спочивать на Бурханах,
щоб ясне сонце першим зустрічати.
Його колись тут народила мати,
тут дім знайшов поета тлінний прах.
Він мріяв спочивать на вишині
пташини щебетливого польоту,
дивитись зверху на людську роботу
і рідну пісню слухати вві сні.
Він мріяв спочивать серед полів,
де колосяться пшениці і жито,;
де народився й пощастило жити,
де все шукав себе й знайти зумів.
Він малював віршами білий світ,
щоб піснею у них слова лилися,
і з часом мрії ті його збулися!
„Любив, творив і мріяв доста літ!“
Про нього
Од втіх земних він був без тями,
а запізнілі каяття
латали віршами й піснями
шпарини буйного життя.
Орав він гордо своє море,
натхненно, до останніх сил,
бо духу не любив покори
і пошматованих вітрил.
Пірнав не раз в пінисті хвилі
свого бурхливого буття,
але й вони були безсилі
хоч притупити почуття.
Своїми зшерхлими руками
хапав дамоклова меча
і все боровся з вітряками,
рубав все скверну згаряча.
Частенько зранку, ще спросоння,
на свіжу голову творив.
Так будував своє підсоння,
так жив, боровся і любив!;
Роздуми про долю нащадків Адама
Усе частіше думаю ночами,
як виник світ і хто його творець,
що скрито за історії корчами,
чи був тому раніш якийсь взірець…
Якщо Господь створив колись людину
по образу своєму і подобі,
чом гірша вона інколи тварини
і чи Йому усе те до вподоби?
Чом діти Божі схожі на катів,
що міру і межу не завжди знають –
карають і насилують братів,
та про спокути тонкощі волають?!.
Якщо все те Господь не розділяє,
чом терпить він сваволю і брехню?
Чом шістдесят віків війна палає
і доки слухати попівську маячню?!
Коли Господь один, то чом ці таті
нас розвели на стільки таборів?
Чому земні народи в спільній хаті
не жалують дітей і матерів?!.
Пощо людей тоді було пускати
на цей незрозумілий білий світ,
щоб шість тисячоліть так мордувати
людський, в подобі Божій, бідний рід?!
;
Розділ 13. Пацьорки
Сльоза – то тихий зойк душі,
який словами вам не передати.
Образити людину сильну неможливо,
та засмутити можна і її.
Ми говоримо різними мовами,
хоч слова і лунають одні.
Щоб настрій вам не зіпсувати остаточно,
я краще красномовно промовчу.
За зроблене добро якщо подяки ти чекаєш,
то радше ним торгуєш у кредит.
Болить душа за рід і Україну,
та тільки в тих, у кого вона є.
В кого скрута з головою – той махає булавою.
Козаків, як кізяків в стайні, розвелося.
Похвально правду в вічі говорити,
біда лиш – в кожного вона своя.
З лиця, говорять нам, води не пити,
бо оцту вистачає, зазвичай.
Украсти – злочин, більше красти – бізнес,
а грабувати – то політика уже.
Немає в жоднім місці більше яду,
ніж в дружньому жіночім колективі.
;
Тверезим поглядом окинеш нашу дійсність
й відразу розумієш – треба випить.
Примітивізмом віє у коханні,
коли до сексу зводиться в нім все.
Кому потрібен той „безвіз“,
коли зарплата з гулькин ніс?
Я думку про велике поділяю –
з гармати по стерв’ятниках стріляю…
Ти така крилата, бо зросла в Карпатах.
Не зайво б лупонуть кефіру –
тріщить „башка“ після ефіру.
Душа болить і серце плаче, бо дістає життя собаче.
Якби я менше критиків тих слухав,
то може б путнє щось і написав.
Як твори з-під пера такі пускати –
коровам краще вже крутить хвости.
Він працював натхненно так і плідно,
що не завжди витримувало ложе.
Ерзац-інтелігенцію в наш час
чомусь елітою частіш все називають.
Поки із гнидами ми власними не скінчим –
московські воші нам не по зубах.
Вже скоро, „брате“, прийде розплата
за спалені будинки й хати.
;
Прекрасні незнайомки до тих пір,
поки не познайомились ви з ними.
В людину праця мавп перетворила,
та дехто не піддався й до сих пір.
Згоріла не одна свіча від заповітів Ілліча.
В ногах, казали, правди не буває,
а зараз взагалі її немає.
Затриматися краще на годину,
аніж спізнитись на усе життя.
Не помиляється лиш той, хто не працює,
а хто щось робить – є що поправлять.
Якби ми обирали так, як треба,
то може й не прийшлось би виживати.
Хай краще вже ніякої не буде сім’ї, аніж абияка.
Якщо не раб чужою мовою говорить –
велика то падлюка, зазвичай.
Неважні твори – то звичайний плагіат
на нашу мелодійну рідну мову.
Все більше фізику останнім часом я люблю –
її закони не порушити й за гроші.
За що зачепитись душі одинокій?
Хіба що за тільки таку ж…
Гучний полинув дріб дощу і вітру свист –
то на поріг уже ступає падолист.
;
Держави коштами усе, що називають посадовці, –
то гроші наші, платників податків.
Релігія – отрута для людини, а віра –
життєдайний трунок.
Вона була така красива, немовби атомна війна.
Настала врешті-решт стабільність –
підряд вже кілька років у багні.
Як люди створені по образу Творця,
то чом гидоти так багато в цьому світі?
Як треба не любити Україну,
російською щоб навіть в Раді виступати?!
Лиш підкоривши вповні свій язик,
можливо мріяти вже про якусь там досконалість.
Щасливою людиною вважатись може лиш той,
життя хто любить у всіх численних проявах його.
Хам, зазвичай, найбільше скаженіє,
коли й інтелігент повівся так, як він.
В наш час ніщо людині так не допоможе,
як скромність, вчасно здана у ломбард.
Хто у яку професію влюбився,
той відповідно з неї і живе.
Найбільша розкіш в сірому житті –
це з мудрим чоловіком спілкування.
Переконатися хотів би особисто,
що не у грошах щастя, за життя.;
В наш час особи, що уміють жити,
сидять на шиї у людей, які працюють.
Простити зраду певної особи –
не означає їй і далі довіряти.
Прості слова хоча й не дуже гарні,
та розставляють все відразу по місцям.
Не гинуть нації відразу й водночас,
їх поступово позбавляють мови.
Висококваліфікований екстрасенс нетрадиційної орієнтації
за помірну плату знімає вінець безшлюбності
з осіб жіночої статі на відстані – подумки.
Самим масштабним фантастичним твором в Росії
є історія цієї держави.
Особа, що вчинила підлий злочин,
людиною не може називатись,
допоки у смиреннім покаянні ділами не спокутає свій гріх.
Не сумнівайтесь – у хвилину скрути
вас зрадить першим той, хто це робив раніш.
Не може бути апріорі те законним,
що незаконним зроблено шляхом.
Самодостатня і забезпечена людина
за славою й багатством йде у владу.
Збільшення статків людини
прямо-пропорційно знижує її ступінь патріотизму.
Почуття голоду і патріотизму – рідні брати.
;
Голод підсилює патріотизм людини,
а ситість – навпаки.
Бажання виглядати кращим, ніж є насправді,
не робить людину кращою по суті
і притаманне навіть лінивим.
Ефективність влади залежить від її вмотивованості
у наслідках своєї роботи
і ступеню контролю за нею збоку народу.
Ефективність контролю народу за владою залежить від
рівня вмотивованості широкого загалу у наслідках роботи
цієї влади, а також своєї освіченості і згуртованості.
Достатній рівень освіченості народу дає йому можливість
усвідомити необхідність пошуків та встановлення
механізму ефективного контролю за владою, оскільки, в
разі відсутності такого механізму, навіть найкраща влада
не утримується від спокуси поступово змінювати баланс
прав та обов’язків між собою та народом на свою користь.
Суть держави полягає в певному обмеженні прав окремої
особистості в інтересах всього суспільства,
тобто це тривіальний апарат пригнічення прав і свобод
людини, а ступінь цього гніту залежить від балансу
правого та фактичного статусів між особою та владою.
Природа держави залежить від збалансованості прав і
обов’язків між нею та кожною окремою особою,
а також народом в цілому.
Спроби схуднути завдяки зменшенню частоти вживання
їжі інколи приводять до протилежних наслідків
через збільшення об’єму споживання продуктів.
;
Бути джерелом влади і мати реальну владу –
в Україні зовсім різні поняття.
Піком знущанням над поняттями „Верховенство закону“
і „Правова держава“ є прийняття законів
із застосуванням кнопкодавства.
Істота з мозком – це ще далеко не людина,
а людина без мозку – це завжди істота.
Хто ревнощів не звідав у житті,
той в дійсності все ж не пізнав любові!
В собі хто ревнощі приборкати не зміг,
той втратити любов назавжди може.
Хто ревнощі у собі поборов,
кохання той утратив вже назавжди.
Чий розум ревнощі спромігся підкорити,
найщасливішим той у світі став!
Як любить хтось і каже – не ревную,
той лицемір великий, зазвичай!
Мелодії кохання не згасають у тих,
хто свято вірує в любов!
Прийшли часи гурманам визначатись,
корисне хочуть їсти чи смачне.
Не складно менеджером славитись успішним,
коли ресурс держави під рукою.
;
Розділ 14. Літературні проби
Роздуми про українську мову
Питання української мови гостро стоїть в черзі денній нашої держави вже сотні років, ще з часів існування Київської Руси, а точніше – з початку її розпаду. Я б сказав, що воно було і зараз лишається визначальним у долі України. На моє глибоке переконання, поняття „український народ“ буде існувати доти, допоки будуть жити носії української мови. Дай, Боже, їм жити вічно!
Відразу ж хочу заспокоїти дипломованих критиків і просто скептиків (про ворогів і мілких недоброзичливців навіть не йдеться), дана робота не претендує на науковий ступінь, статус навчального посібника чи щось подібне.
В ній я намагаюсь лише викласти на папір свої думки з мовного питання, які формувались в тій чи іншій мірі ще з дитинства і вже переповнюють мою сиву, лисіючу голову. Перш за все роблю це для того, щоб вивільнити місце для нових думок, роздумів і міркувань.
На кого розрахована ця робота? В першу чергу на таких же, як сам – небайдужих до долі держави Україна і її народу людей. Людей, які є носіями української мови в різних її проявах. Зокрема, людей, які є етнічними українцями, але в свій час піддалися шаленому тиску і перейшли на російську мову, та їх нащадків; людей, які не є етнічними українцями, але вже усвідомили необхідність переходу на спілкування державною (в першу чергу тих, хто постійно проживає на територіях України, особливо Криму та Донбасу); інших людей, яким подобається чи ще сподобається наша мелодійна, мальовнича, чарівна українська мова і в них виникне бажання її вивчити. Водночас хочу звернути увагу читачів на одне з ключових слів – „Людина“, бо саме на тих, хто своїми вчинками підтвердив право називати себе людиною, перш за все і розрахована ця стаття.
Одним із яскравих прикладів такої людини в нинішній час, на мою думку, з якою доля звела мене кілька років тому і це знайомство вже переросло в дружбу, є ірландець за походженням і поет, письменник за покликанням Шон Маклех Патрік. Це Людина з великої літери, щирий друг України і патріот своєї батьківщини, який торує її дорогу в майбутнє вже другу сотню років! Маю надію, що у мене вистачить часу, здоров’я та снаги написати окремий твір про нього, а зараз хотів би лише зазначити, що з усталених переконань Шон пише і розмовляє виключно своєю рідною ірландською і русинською (так він називає українську мову). Тобто він взагалі не послуговується англійською – мовою держави, яку Шон вважає загарбником своєї вітчизни!
Що таке мова народу?
Це питання виникало давно і не тільки у мене. Однак, на відміну від учених мужів в галузі мовознавства (чи лінгвістики, як кому забажається), я дивлюсь на нього не з високої трибуни конференцзали чи аудиторії, а безпосередньо із середовища носіїв української мови. При чому з самих його глибин. На своєму досить довгому життєвому шляху мені не раз доводилось зустрічати представників вказаної науки, котрі вважали себе не тільки найкращими знавцями та істинними носіями народної мови, але і її творцями та верховними суддями з усіх питань лінгвістичного характеру. На превеликий жаль така ситуація не змінилась і понині…
В таких випадках моя уява щоразу малювала українського селянина, одвічного трударя, який буквально добував свій нелегкий хліб в полі чи на фермі з раннього ранку і до пізнього вечора під пекучим сонцем, холодним дощем, пронизливим вітром, в кізяках і на протягах… Після більшовицького перевороту в Росії восени 1917 року та подальшого загарбання нею навколишніх держав і територій, які після насильницького об’єднання в Радянський союз партія комуністів назвала республіками, кращі представники цього класу в Україні були обізвані кулаками та практично на голову фізично знищені в першу ж чергу.
Саме мова простих людей, корінних жителів України, для мене і є мовою українського народу. Призначення ж науки я бачу не в бездумно-кон’юнктурному створенні нових штучних назв, термінів, правил тощо, а в першу чергу в систематизації і упорядкуванні існуючого мовного матеріалу. Простими словами народна мова – це те, чим розмовляє її носій, а не те, що вигадали вчені на кшталт есперанто. Тому намагання так званої наукової еліти, які стають все відчутнішими останнім часом, вчити народ „правильно“ розмовляти, в тому числі вживати „правильні“ слова, часто приводять до невиправданого відхилення, іноді аж в протилежний бік, наклеювання ярликів типу „калька“, „росіянізм“ і тому подібного. До того ж останній дехто називає „русизмом“, що, на моє тверде переконання, не має підстав ні з точки зору лінгвістики, ні з позиції історичної науки.
Так, очевидно, що термін „русизм“ походить від слова Русь та назви її мешканців – русинів, русичів. Всесвітній історії невідомо іншої Руси, окрім Київської (виключення може складати Біла Русь, але мова зараз про це). Зі зміною Московією всього триста років тому своєї назви на Росію ініціатори та виконавці цього лицедійства не встояли перед спокусою прихопити і великий шмат історії та мови того народу, з якого проросло коріння перейменованої держави (та й то лише частково). Це не лише моя точка зору, яка останнім часом активно збільшує кількість своїх прихильників. Гадаю достатньо зазначити, що Іван Франко стосовно своєї національності у відповідних документах у свій час так і писав – „Русин“, а на заході України й до нинішнього часу живуть народності, які називають себе русинами.
Яку ще реакцію, окрім посмішки, може викликати досить розповсюджена відповідь багатьох росіян на запитання про їх національність – „руський“?! Я навіть не акцентую увагу на те, що формою визначення національності людини є іменник, як частина мови, а не прикметник. Наприклад, українець, русин, німець, росіянин… Все це – наслідки російської імперської політики, яка з часів свого виникнення базується на брехні і віроломстві, несприйнятті для себе будь-яких правових і моральних норм, що не стверджують фантом величі Росії і її великодержавного шовінізму. Та що там уже говорити про форму, коли зі змістом непереливки… В останній час слова відомої за радянських часів пісні „Хотят ли русские войны?“ виглядають просто знущанням над здоровим глуздом як по формі, так і за змістом.
В той же час, на моє переконання, існуючі реалії говорять про те, що мовою народу є словарна маса, яка використовується відповідним народом для спілкування між собою, навіть якщо переважна частина тих слів була раніше запозичена (а попросту вкрадена) в іншого народу.
Слова іншомовного походження і росіянізми.
Мова народу постійно розвивається і збагачується. Це відбувається як за рахунок лексем та словосполучень,
так і запозичення термінів з інших мов, так званих слів іншомовного походження.
Ще в шкільні роки, в глибокі радянські часи, у мене виникало питання – Чим останні відрізняються від росіянізмів? Вчителі, а потім і викладачі, як правило, не могли чітко визначити цю різницю. Вони, зазвичай, лише давали зрозуміти, що це аксіома і подібні питання просто недоречні. Трохи пізніше я докумекав, що це один із тривіальних проявів великодержавного шовінізму в окремо взятій частині повсякденного життя, в мовній царині.
Іншими словами, росіянізми – це різновид слів іншомовного походження (запозичень з мов інших народів, як правило при відсутності національних аналогів). Одначе, з урахуванням історичних особливостей виникнення російської мови, частина якої в сиву давнину була запозичена (простіше кажучи вкрадена) з руської (нині української) мови, переважна більшість росіянізмів фактично такими для української мови не являються. Саме це потрібно враховувати, особливо любителям чіпляти наліво і направо ярлик „калька“, коли мова йде про слова чи вирази „запозичені“ у свій час росіянами в русинів (українців). Отже, підсумовуючи сказане, слід прийти до висновку – не можна вкрасти те, що належить тобі по праву народження!
Козаки чи посіпаки?
На моє глибоке переконання доля майбутнього держави Україна в значній, якщо не сказати у вирішальній, мірі залежить від виховання підростаючого покоління. Сьогодні, як ніколи, саме питання виховання дітей є однією із головних проблем нашої держави і всього нашого суспільства.
Після розвалу Радянського союзу Україна боролась, та й донині бореться, з внутрішніми і зовнішніми ворогами за економічне, а останнім часом і політичне, виживання в умовах високої корумпованості так званої партії влади з внутрішніми злочинними кланами і зовнішньою, зараз уже відкритою, агресією Росії. В цій запеклій боротьбі питання виховання підростаючого покоління, наших дітей і внуків, відійшло на другий план не тільки із-за обмеженості фінансових можливостей держави, але й із-за недооцінки ролі такого виховання в подальшій долі всього українського суспільства.
Не хочу кинути тінь на завоювання українського народу, але свобода і відкритість суспільства не рівносильні вседозволеності, в тому числі в області культури і мистецтва. Країну заполонили низькопробні кіно-, відео- продукти, література, пісенно-музикальні композиції, всякого роду шоу і тому подібні витвори мистецтва, переважна більшість яких „крутиться“ іноземною, якщо не сказати відвертіше – мовою агресора. З екранів безперешкодно пропагується культ насилля, розпусти, вседозволеності. Про яку любов до навчання і формування якого світогляду у дітей, їх життєвої позиції може йти мова, коли повсюди лунає реклама на кшталт „Все і відразу“ чи „Навчимо Європу бенкетувати“?! Ким же потрібно бути, щоб, живучи на кредити, в тому числі тієї ж Європи, вчити її бенкетувати в країні, де більша половина населення знаходиться на межі бідності, а третина – вже за цією межею?! Недалекими істотами, циніками чи просто негідниками і ворогами?
Недавно я зіткнувся з яскравим проявом недооцінки цієї проблеми навіть в педагогічному середовищі. Зокрема, один викладач української мови та літератури, став доводити мені, що термін „посіпаки“ має позитивне забарвлення. При цьому спеціаліст в області української мови та літератури в обґрунтування своєї позиції посилався на однойменний мультиплікаційний серіал та відповідні дані шкільного підручника для середніх класів, затверджений у встановленому порядку профільним міністерством. Чесно кажучи, я був настільки приголомшений такою впевненістю і безапеляційністю, що вирішив глибше вивчити це питання, а уже потім висловити свою остаточну думку з цього приводу.
Вдома я спочатку переглянув з десяток різних словників, але це тільки укріпило мене в правоті своєї позиції. Знайти в інтернеті мультиплікаційний серіал „Посіпаки“ було зовсім неважко. Його перегляд не доставив мені задоволення і остаточно переконав в тому, що зміст терміну „посіпака“ носить зневажливий характер, бо означає ніщо інше, як поплічник, прислужник, особа, що готова допомагати в будь-яких, переважно ганебних, діях. Більш за те, прямо в анотації до фільму автори сайту відкрито зазначили, що його герої посіпаки – це жовті істоти, які відрізняються своєю тупістю; вони живуть на планеті Земля і завжди прислужували найбільш злісним королям та диктаторам; з ситуативної депресії їх виводить зустріч з амбітною злочинницею, супер-лиходієм планети та перспектива їй прислужитись. Як говориться, коментарі зайві…
Знаючи рівень і якість шкільних підручників із власного досвіду, я повірив мовознавцю на слово і з великим розчаруванням на цьому закінчив свої пошуки підставності такої його позиції. Однак потім, під впливом пережитого, сів і написав ось цей вірш, яким і хочу завершити першу частину своїх роздумів про українську мову.
Козаки чи посіпаки?
На уроці мовознавства вчителька Світлана
про слова розповідала вправно й полум'яно.
Говорила про відмінки, розділові знаки
і наводила, як приклад, термін „посіпа;ки“.
;
Хтось сказав, що у контексті слово недоречне
і поволі між народом сталась суперечка:
означає що те слово, як його вжива;ти
та підста;вно чи про нього свою думку мати…
Посилалась виклада;чка на мультфільм і пресу,
зокрема шкільний посібник, помічник прогресу.
У житті всього буває, нічого стида;тись,
але спробуєм, панове, разом розібратись.
Надає хтось перевагу каві, інший чаю,
та відношення до всього – су;тність визначає.
Одне слово зігріває, навіть го;їть рану,
віддає запрілим друге, з присмаком поганим.
Що ж той термін означає – попи;хач, лаку;за;
ще лаке;й, холу;й, прислу;жник і холо;п для „пуза“;
поштурхо;висько, поплі;чник, раб і пес смердя;чий,
ще пошту;ркач і приспі;;шник, поли;гач собачий…
Запитати панство хочу, що закрило бі;льма,
чи потрібні нашим дітям книги ті і фільми?!
Ростимо з дітей своїх ми ли;царів-коза;ків
чи прислужників ганебних, ни;цих посіпа;ків?!
Пiсня соколина
© Copyright: Олександр Мачула, 2017
Свидетельство о публикации №117122607365
Свидетельство о публикации №117122607365
Рецензии
