Сина чекае мати

Сина чекає мати

Горло затисло в судомах тугих.
Від материнської хати –
Ні, ну які ж вони вороги! –
Просто ішли убивати.
Десь у минулім лишилось село,
Тихе волинське, мирне.
Поле усю ДРГ * підвело
Мінне.
Міни ховали ще серед трави.
Зараз – пороша нерання.
Он вони, троє. Один ще живий,
Двоє – уже бездиханні.
Прапор шовковий, затертий до дір,
В ньому зелені гранати.
Діло звичайне: послав командир
Вражий окоп закидати.
Потайки, крадучись смерть прийняли --
Так підписалася доля.
Двоє з окопу назустріч прийшли:
Винести з мінного поля.
Чорно-червоне, ще тепле, без форм…
Ватними стати ногами…
Раптом – забивсь, застогнав телефон.
-- Ви – його мама?..
Душу витягує напнутий нерв.
Там, на кінці його – мати.
-- Вибачте, син Ваш … сьогодні… помер.
Що їй іще сказати?
Пауза. В гаджет вмерзає рука.
В трубці – не  плач, не ридання.
Боже, яка ж ти буваєш тяжка,
Сила страшного мовчання!
Хлопці над мертвими стигнуть сумні.
Чим їй утіху дати?
Ще молоденький. Може – один.
Десь там вмирає мати.
Що їй сказати із стиснутих вуст?
З синових вуст – ні пари.
«Я переб’ю їх усіх і вернусь.
То ж бо не люди – сепари!»
Наче у вуха ввіпхнули грозу.
Наче виття на кутні.
Раптом: -- Коли його привезуть? –
Прошелестіло ледь чутно.
Що їй слова – невагомі, сумні?
Сина чекає мати.
-- Ми постараємось вашій стороні
Швидше його передати.

* -- ДРГ (військ.) – диверсійно-розвідувальна група.

Для "невідомих читачів". Якщо ви щось шукаєте тут -- марна трата часу: до фронту я не маю ніякого відношення, хіба що стріляють в мене, по моєму будинку і місту, по мирних людях. Цей вірш -- просто вихлюп на побачений в Інтернеті ролик -- тоді ж, коли написаний цей вірш.