Думи...

Дивлюсь, як обертають на руїну
Ту землю, що є ненькою мені.
Послухаєш – всі люблять Україну
(Звичайно, є й такі – що зовсім ні).
А хто не судить (от, хіба, ледащо),
Карбуючи принизливі слова...
І кожен знає, як їй буде краще
(Наскільки дозволяє голова).

Все думаю: чому віками скніє,
Тяжкі переживаючи часи?
І діти в неї розумом ясні є,
Та все не об’єднають голоси.
Довколишнім – вона шматочок ласий,
Такий доступний, дармовий пиріг:
Смачний, але неначе нижчий  класом.
А чвари – аж ніяк не оберіг.

Століттями знекровлена у тому –
І рветься ким завгодно на шматки…
Ще не піднявшись – відчуває втому,
Вже, ніби, й цільна  – та слабкі нитки.
Ми різні у степах, інакші - в горах.
А труднощі подібні: самота.
Свавілля на теренах неозорих,
Бо спільна не поєднує мета.

Хіба така вже неосяжна мрія –
Людьми себе  відчути в решті решт?
Невже сміття, що з жиру аж звіріє –
Довічно оголошений арешт?
Ну, хто за нас у хаті прибереться?
Хто руки докладе не за платню?
Хто Україну прикладе до серця,
Позбавивши пекельного вогню?

Лиш ми самі, без короля та свити.
І досить вже зітхати за «колись».
Вчорашній сніг  –  отруйна оковита.
Важливо – щоб нарешті відбулись.