Полин

Гуде наш небокрай, бо кольору полині
Зриває  цвіт вітрів, наповнений  журби.
Плекає ніби діва, закривши очі сині
Від марева байдужості і плачу дітлахів.

- Коли ти бачив скелі, що були вкриті хвилею?
- Давно... Ноїв ковчег розбився  на тріски.
- Ходімо!  Наче з каменю, тріски ті видалимо
З байдужості, сердець людських...

З усіх сторін полин  проник у серце,
Ним вітер дихає, змішавшись із дощем.
Під пресом люди, наче грона винограду з листям
Оспівують в безвиході весь арсенал пісень.

Скажи, Володар вічності, коли минемо  долі -
Котла прибічників Вселенських бунтарів?
Полин заволодів землею й морем…
А він мені промовив: «Полин змиєш дощем».

Даруй же Вітер крила, щоб сховища небес
Могла я відчинити, та зцілювати душі.
А він мені промовив, що до добра не дужі,
Ті люди, що надію мають на людей.

Гуде наш небокрай, бо кольору полині.
Бо кожен сам по собі, та вірує в себе.
Полин заволодів землею й морем…
Та він мені промовив: «Полин змиєш дощем».