Ласиться мрич ніби паскуда,
Мокрющим бовкалом мені,
Так шолудливо на душі,
А чи желіпати, послухай?
Патьоки – то лише водиця,
Не згубна для блідої скори.
Відквилити й не мати горя
Від дюді, коли та здійсниться.
Я вигинаю до неґури,
Як фланги зопсуті в рейвах…
Та скипень липне, як шкирла,
Я ж дарувала поцілунок…
17.12.17.
Патьоки
© Copyright: Катя Александровская, 2017
Свидетельство о публикации №117121709001
Свидетельство о публикации №117121709001
Рецензии