Частина 9. П ятдесят рокiв по тому

МАЛАХІВ КУРГАН
Історична поема

Частина дев'ята.
П’ятдесят років по тому
(Замість епілогу)


У кримськім степу притулилось село.
Минулися битви криваві
В цім краю давно – півстоліття пройшло…
В одному з подвір’їв, на лаві,
У тіні, де сонце не так припіка,
Вмостився дідусь біля хати.
Колишнього спритного юнгу Митька
У ньому уже не впізнати.

Його дітлахи оточили сільські
І очі в обличчя уп’яли.
Завжди непосидливі і гомінкі,
Вони, як на диво, мовчали.

У тисячний раз їм розказує дід,
Про давню тяжку оборону:
«Матросам в неповних чотирнадцять літ
Я ядра тягав без вгомону…
Були тоді в мене товариші два.
Якби з ними зараз зустріться!..
Я чув, що Василь – вже міський голова,
І ним Миколаїв гордиться.
Що сталось з Максимом, і де він тепер –
Про те я не знаю нічого,
Не відаю навіть – живий чи помер,
Ні слуху, ні духу від нього…»

Зітхнувши, дідусь закінчив говорить.
Тут діти у нього спитали:
«Малахів курган не змогли ми відбить -
Виходить, що наші програли?»

«Е, ні! Вороги в Севастополь ввійшли,
Але ж вони в місті пустому
Руїни палаючі тільки знайшли,
І швидко вернулись додому…

Хай знають, що жде іноземних вояк,
Удома яким не сидиться!
Завжди Севастополь був нашим… Отак…
І нашим навіки лишиться!»