Божа корiвка

Вечоріє. Але мені потрібно бігти... бігти... нема часу на зупинку, бо хто ж як не я? Несу пляшечку води у священне місце Києва. Так треба… серце гуркоче, наче вискочити хоче і несамовито кричить: «треба встигнути, бо потім буде пізно».  Метро… люди… обличчя… долі, а вони там в холодному полі. Під кулями, та градами. Зупинка. Відкриваються двері. Заходить він. Військова форма, нашивка «Божа корівка» зліва, а на правій руці чорний тризуб «Донбас».  Погляд, очі зустрілися і я наче в океан потрапила, голубі, щирі, добрі, і такі спокійні, наче ніколи в Україні не було війни.  Так хочеться покласти на плече голову і сказати йому найкращі слова в світі. Але він чийсь чоловік, тато, син. Ні стримала себе, а серце лине від вдячності військовому, за те, що я зараз можу поспішати по своїх справах не пригинаючи голови, і головне не боятися дивитися у вічі і щиро від усього серця любити кожного з тих синів, чоловіків та дочок, що зараз боронять та боронили  від ворога.  Вже чотири роки рве на кусочки нашу рідну Україну. Хрещатик, ми вийшли разом, я з величезною гордістю та радістю у серці побажала всім хлопцям та дівчатам мирного неба над головою, а всім хто нас зараз оберігає, щит від куль та градів. Пагорб, капище і пустка навколо, тільки дзвони несамовито розривають тишу і вода льється в саме сеце землі з проханням про мир та злагоду. «Так треба», серце перекрикує дзвони і очі прямують огорнувшись в молитву до Творця: «Дай силу і мужність вистояти та зберегти неньку Україну, від хортів, та ворожих ненажер, жадібних та вічно голодних крадіїв чужого життя, долі та волі. Ладо, візьми в обійми зболене серце Українського народу, та відверни війну!