Ностальгiя

Здурів неначе Іван Шило.
Усе йому, бач, вже  немило.
Набридла жінка директриса,
А все б спитать – якого біса?

А в нього, бач, польот душі.
Почав Іван писать вірші.
Ось кум приніс йому горілку,
Поклав закуску на тарілку.
-Ти, - каже кум, - дивись, Іване,
Дурниці кинь та й встань з дивану.
І хто, скажи, так ввів в оману,
Що ти уже не хочеш їсти?
Скажи, Іван, чи не баптисти?
Й почав хреститись в папу й маму.

Іван те вислухав й плює:
-Не лізьте ви в життя моє!
Нічого вже ніхто не вдіє,
У мене, друже, ностальгія!
Не хочу жити, як свиня –
В багнюці порпатись щодня.
Ось, може, зроблюсь я поетом
І помандрую білим свєтом,
Як сам поет Сковорода…
А кум йому : «Отето да!
Ото біда! Лиха година!
Здурів на старості мужчина!
Від пляшки – й до Сковороди –
То неодмінно жди біди!»

Так вже б сказать-таки у риму:
Пішов Іван – та й змерз у зиму.

Кум: «Не второпаю ніяк:
Чом нападає депресняк,
Коли цвіте, мов та жоржина,
Під боком лагідна дружина,
І є горілка і робота? –
Писать вірші ? – Була б забота!

А все ж мораль цього вірша –
У чєловєка є душа.
Життя її чим дужче бахне
То в прозі жізні та й зачахне!
Нема рецептів для душі –
Лише культура та вірші.