Дивовижно...

 
  Містечком вже давненько повзли чутки, що вона скоро з’явиться власною персоною.
Буде, як завжди вештатись по дворах, зазирати у вікна, стукати у двері… Набридлива, сива, стара, підсліпувата…  До того ж боса, обірвана… дивитись сумно.
  Людям не дуже хотілося знову зустрічатися з нею. Та і відмінити цю неминучу зустріч вони були безсилі.  Дивовижно… як усе стрімко змінюється в цьому світі. Ще зовсім мало пройшло часу з тих пір, коли вона буяла красою, привертала погляди, змушувала мріяти, милуватися, жадати її яскравого сяйва, можливості грітися, пеститись у її обіймах.  А от  тепер така сіра і похмура, що і погляду ніде відпочити.
  Вона частенько сумує за втраченою молодістю та красою і ллє рясні безутішні сльози, ридає день і ніч без передиху. Що ж робити, нічого не вічне, тим паче краса. На превеликий жаль вона згасає найшвидше. Та люди  чогось зовсім не жалкують за нею, вони воліють, щоб вона скоріше прибралась з міста, бо вона стає більш набридливою й непотрібною. А потім жалкують, що вона таки пішла з  їх життя… такі вже ми є, люди.
  Ми завжди підганяємо час, прискорюємо події, не вміємо цінувати те, що маємо. Та, може, виправданням нам усім буде те, що ми напевне знаємо,  що вона повернеться знов у всій своїй неповторній красі… бешкетниця-осінь.
  Принаймні, кожен з нас на це дуже сподівається.