Я себе виселяю...
Я себе виселяю з твоєї душі,
Не беру із собою нічого.
Залишаю тобі ті журливі вірші,
Що писала досвітня тривога.
Залишаю слова, що звучали не в лад,
А до них – недоспівану пісню.
І отой незабутній рясний зорепад,
Що аж в небі зіркам стало тісно.
Залишаю тобі і кохання своє.
(А чи десь воно в Безмірі зникне?)…
Пізня осінь вітрами, як крилами, б’є
І заліплює золотом вікна.
© Copyright: Наталья Бидненко, 2017
Свидетельство о публикации №117120311417
Свидетельство о публикации №117120311417
Рецензии