Востаннє одягну пальто,
Нікому не скажу: пробачте.
Є час, коли вже все одно,
Коли не гірше і не краще.
Коли межа всьому – поріг,
Вікна у світ широкий паща.
І білий, наче саван, сніг,
Який вкриває день вчорашній.
В сльоту збиватимешся з ніг,
І потерпатимеш ні за що:
В усьому винен перший сніг,
Він, як і ти, давно пропащий.
Він за тобою слід у слід,
Він по тобі, неначе з пращі,
Бив холодом. А потім блід
В очах у кожного ледащо.
Він клявся: буде заметіль
І кучугури снігу справжні.
А двірники кидали сіль
У світлі ліхтарів вінтажних.
І ти за коміром пальто
Ховав знічев‘я погляд лячний.
І під колесами авто
Сніг гинув перший необачно.
Востаннe одягну пальто...
© Copyright: Стах Розсоха, 2017
Свидетельство о публикации №117120110588
Свидетельство о публикации №117120110588
Рецензии