Лина Костенко Аллея Тиши

Лина Костенко «Аллея Тиши»
(перевод Владимира Туленко)

Свет огненный оранжа и кармина.
Гуашь и смальта. Краски на меду.
На прожитое, словно бы на мину
Я наступлю. Шатнусь, и всё ж иду.

Аллея Тиши. Здесь с тобой молчали.
Всё траурный кортеж перечеркнул…
Нас тополя совсем не замечали,
Они стояли , и молчали тут.

Вот тот же камень, та же вновь скамейка,
Болеет осень. И разлита жёлчь.
Нужна не слава, - слово-душегрейка.
Мир, грохотом тебе мне не помочь!

Ручей играет золотой свирелью
В погасших левитановских кострах,
Быть может что-то я понять сумею.
Аллея Тиши. Боже мой. Ну как

Понять простое. Да, и что такого,
Каким безумием мы переполним суть.
Аллея Тиши есть уж у Толстого,
Но, и Толстого по аллее той несут.
 
Когда живёшь, то хочется так тиши!
Вскипает мозг. Ведь загнан он, как лось.
Седых семь дней в неделе лишь при жизни, 
Где что-то топало в душе, по ней неслось!

Лицо мудрее стало. Как пергамент.
Вначале так: весь твой житейский тлен
Замучен и богами и долгами,
Крючком вязальным петлю сжал в момент.

Взъерошить сердце вплоть до эпитафии,
Лепить себя, совсем не из себя.
В церквушках сельских предавать анафеме,
Как графа чёрт, за бороду скубя.

Терзать вначале, распиная знатно.
Чтоб знал! Чтоб знал! Чтоб слушался! Вот так..
Ну а потом – святыни, экспонаты:
Стол письменный, перо, носок, башмак.

Тот дуб. Тот граб. Телега, что не едет.
Тот чёрт. Тот граф. Ещё бумаги клок. 
Та станция. Тот поезд. Напоследок
Его слова:
«Сбежать»… и «Я не смог!»

*****
Ліна Костенко «АЛЕЯ ТИШІ»

Вогненний світ оранжу і карміну.
Гуаш і смальта. Барви на меду.
Я наступлю на спогад, як на міну.
І похитнусь...І все-таки іду.

Алея Тиші. Ми отут мовчали.
Все перекреслив траурний кортеж
А осокори нас не помічали.
Вони стояли. І мовчали теж.

Ось камінь той. І ось та сама лава.
А осінь хвора,розлилася жовч.
Мені потрібне слово а не слава.
Гримучий світе, ти хоч тут помовч!

Ручай заграє срібну джоломію...
в згасанні левітанівських пожеж...
Я, може, щось на світі зрозумію.
Алея Тиші, Боже мій! Але ж –

ну що із того, що йому із того,
в яке безглуздя углибає суть!
Алея Тиші є вже у Толстого,
але ж по ній Толстого вже несуть.

А за життя, о, як хотілось тиші!
Здригався мозок, загнаний, як лось.
А за життя сім сивих днів на тижні
щось по душі гасало і товклось!

А вже обличчя мудре, як пергамент.
Спочатку так: усю на тебе тлю
замучити богами і боргами,
гачком в'язальним затягти петлю.

Замотлошити серце - аж конатиме.
Компонувати з тебе не тебе.
В сільських церковцях квацяти анафему —
як графа чорт за бороду скубе.

Спочатку так: терзати, розпинати.
Щоб знав. Щоб знов. Щоб слухався. Щоб звик.
А потім все - святині, експонати.
Письмовий стіл, перо і черевик.

Той дуб. Той граб. Та бричка, що у стайні.
Той чорт. Той граф. Того паперу жмут.
Та станція. Той поїзд. І останні
його слова:
"Тікати... доженуть...."