Він жив собі, не знаючи жалю.
Радів на самоті своєму смутку,
Не мріючи почути: “Я люблю!”
І втратити не боячись розсудку.
Він жив собі, радіючи зимі,
Не поспішаючи в свою пусту квартиру.
Безцільно рахував прожиті дні,
Не маючи у кращу долю віру.
Аж раптом, у метро зустрів її:
Чарівний погляд, ніжні рухи, стислі губи.
Мабуть, кохали так лише у давнині…
Вже серце розриває його груди.
Мов ураган, в його життя вона ввірвалась,
Не залишаючи нічого після себе.
А потім, теж раптово, попрощалась.
А він радів, бо йшов коханим він у небо.
Вiн жив собi, не знаючи жалю
© Copyright: Андрей Криворучко, 2017
Свидетельство о публикации №117112808067
Свидетельство о публикации №117112808067
Рецензии