Частина 8. Вiдступ

МАЛАХІВ КУРГАН
Історична поема

Частина сьома.
Відступ.


В шпиталі військовому днів через два
Василько вернувся до тями.
У хлопчика обертом йшла голова,
Пливли у очах жовті плями…

Смеркалося. Бій десь далеко гримів.
Поранені поруч стогнали…
У померках тіні кількох лікарів
Й сестер милосердя мелькали.

Тут голосом Вася озвався слабким:
«А де я? Було що зі мною?»
Одна із сестер нахилилась над ним:
«В шпиталь принесли з поля бою…
Ти довго лежав непритомним, дитя,
Поранений вражим снарядом.
Ми ледве твоє врятували життя...
Та все вже лишилось позаду.
Я зараз тобі принесу молока…»
«Скажіть, наші приступ відбили?
Чого ж мовчите ви?» - «Французькі війська
Малахів курган захопили…»

«Французи?.. Узяли?.. Поразка невже…
Курган неможливо звільнити?»
«Нічого, дитино, не вдієш уже,
Примушені ми відступити…»

Російські війська під покровом нічним
Зруйноване місто лишали.
У лавах матросів маленький Максим
І юнга Митько крокували.

«Так хочеться вірить, що все уві сні,
Промовив Максимко тихенько, –
Наш відступ із міста, поразка в війні…
Поранення Васі Даценка…
Та все ж таки, Митю, не сон це, а яв…
І кожен тепер її баче…»
Максимко зненацька чомусь замовчав.
Митькові здалось, що він плаче.

У юнги в душі теж скреблися коти,
На серці – і гіркість, і туга…
Та все ж він зумів в собі сили знайти
Утішить маленького друга:
«Максиме, мій батько мені говорив,
Не можна впадать в безнадію.
Нехай Севастополь француз захопив,
Але ж не скорилась Росія…»


читати далі: Частина дев'ята. П’ятдесят років по тому (замість епілогу):
http://www.stihi.ru/2017/12/17/10015