Свiчка пам, ятi

Свічка пам’яті

Сьогодні день скорбОти. В темну пОру
у пам’ять мовчки свічку запалЮ.
ЧислЕнних жертв того голодомОру
злічить не можна. З присмаком жалЮ
горить свічА. Поволі віск стікАє
і застигає прямо на столі,
а туга з болем серця не лишають
за мій народ, що танув у імлі.

У млі найбільшого голодомору,
що „вождь народів“ підло влаштував.
Продовженням червоного терору
він в тридцять третім українцям став.
За сотні тисяч, склали що мільйони,
до строку що пішли у небуття.
Звіріли в тридцять другім продзагони…
За непокОру плАта – все життя!

За те, що працювали не для слави,
уміли це робити краще всіх,
мільйони українців кат кривавий
прирік на смерть… Великих і малих!
Перед очима знову пУхлі діти,
що просять крИхту хліба у батьків,
а ті самі не знають, що робити,
їм голод розум також одурИв…

Тим часом збіжжя в за;сіки ховали,
на кораблі грузили у портАх,
щоб непокірні голоду пізнАли
і в їхніх душах поселити страх.
До волі вбити тягу щоб навіки,
і трударЯ прибрати із полів,
партійна шайка – Коба, його кліка,
все до Сибіру гнали куркулів.

А світова спільнОта теж мовчАла
і тихо їла український хліб…
Невже і сала нашого чекали,
як молотили український сніп?!
Чому сиділи мов сіренькі миші,
мені незрозуміло і тепЕр.
До Ліги націй у могильній тИші
невдовзі долучили СРСР…

Горить свіча поволі, до світАння
слізьми спадає ще гарячий віск.
Щоб відповіді знати на питАння –
шукайте поряд вигоду і зиск!

25,26 листопада 2017