Шон Маклех Патрик. Несвоевременный свет

Невчасне свiтло
               
                «Невчасне й недоречне глоду світло
                Горить зимою в у колючих хащах…»
                (Шеймас Гіні)

Наші нетрі колючі, а світло невчасне,
Коли над затоками тихої радості
                гусне імла,
Ми такі недоречні, ми такі несучасні
Капітани зелених вітрил
Шхуни старої «Життя».
Наш вінок – то не плетиво
Листя зеленого дубу,
І не з квітів весняних
Його нам Плеяди плели:
Трохи глоду – колючого древа друїдів
Нам на чоло – за труди.
І куди нас носило
Вітрами ірландського моря,
І для чого блукальцями
Човен вели у пітьмі?
Це чорнило ночей
І безодня озер Голуей:
Цим чорнилом пишу
Я на квітах зимового глоду
Одкровення невчасне своє,
І як завше лечу
В снах пташиних своїх
За сліпий виднокрай,
Над болотами Ольстеру,
Над зруйнованим замком О’Нілів,
Все туди,
Де смерть нам борги віддає.
Нам даровано кожного дива по три:
Три листки конюшини,
Три стебла очерету,
Три чорних вівці,
І три краплі у келих
Прадавнього трунку,
Пий, земляче, бо кулі так само
На тебе залишено три.


Из  Шона  Маклеха.  Патрика.

НЕСВОЕВРЕМЕННЫЙ  СВЕТ

    «Несвоевременный  и неуместный  боярышника свет
Горит зимой в колючих зарослях...»
                (Шеймас Гіні)

Несовременны  мы,  никчемны,  неуместны
На  шхуне  Жизни  с  прозелью  ветрил,
С  бортами  битыми  гнилой  изъедой  плесени,
С  рангоутом – раскрестьем  чёрных  крыл.

Язвит  нам  лоб  друидовый  терновый
Кровавый  нимб,  чьи  жала-острия –
Лучи  Плеяд –
                знамением  Христовым
Пророчат  обречённость  бытия.

Куда  несёт  морская  вереница
Солёных  волн  Ирландии  ладью?

Там  царство  тьмы  рассветом  золотится,
Лаская   обескровленные  лица
Склонённых  ниц  у  бездны  на  краю,
Изваянных  из  сумрака  ночей
Над  водами  угрюмой  Голуэй.

Во  мглу  озёр
            калам  из  тростника
                макнув  слегка, 
Строчу  свой  мадригал
                несвоевременный…
Чья  вещая  строка
Сшивает  междувременья  провал.

Взмываю  вверх 
                и  ниц  пластаюсь  снова,
Вибрирую  на  перьях  птичьих  снов,
Рву  горизонт…   
                стило  моё  готово
Восславить  миру  Родины  сынов,
Живущих  у  развалов  О’Нилива,
Гнездящихся  близ  Ольстерских  болот,
На  отмелях  Ирландского  залива...
Везде,  где  смерть  награды  раздаёт:

Секиру  ржавую, кровавые  уста
И  символы  трилистистия  креста:
Трилистник  клевер,
                стройную  триаду
Осоки,  чьи  зелёные  венцы
Пометили  три  чёрные  овцы;

Три  капли  бальзамического  яду,
Которые,  во  славу  живота,
Нам  глупым  и  доверчивым  плеснули
На  дно  бокала  милой  старины...

Ликуй,  земляк,  не  ведая  что  пули
(Их  тоже  три) тебе  припасены.