Соняхи

Потяг на Дніпро. Соняхи, соняхи, соняхи... Безмежне море соняхів за вікном. Зовсім, як "ті"... Гламурного вигляду білявка відверто нудиться. Інтернет в дорозі працює погано, Муракамі відкрила радше для понту. Підозріло позирає на мою військову форму, але їхати ще довго і вона вочевидь розмірковує з чого б почати розмову. Я мовчу. Нарешті дівчина зронює фразу і ... ніби читає мої думки:
– Подсолнухи ну совсем как те, что возле Иловайска в 2014.
 – Пані була в Іловайську в 2014?
– «Пани»? Вы из Львова?
– Франківськ.
 – Но это же Львовская область!
Намагаюся зробити «лицо попроще»:
– Не зовсім…
Та їй нецікаві мої пояснення. Вона продовжує:
– Да. Я проезжала в 2014 году через Иловайск. Летом как раз. К сестре на свадьбу ехала в Шахты, Ростовской области. Из-за всей этой ихней войны тяжело было добраться до России.
– Их войны… («От же ж мені – філолог! Не можу промовчати!»)
– Что?
– Російською кажуть «их войны».
– Вы меня будете учить русскому языку? Вы ж там все сами неграмотные. Ни работать, ни учиться не хочете. Потому и устроили всю эту войну.
– Хотите. («Ну чому мені те «хочете» вухо ріже? Хай собі людина думає, «шо гАвАріт на правільном язике, а не на етой вашей мове»)
– Не перебивайте!
В голосі з;являється метал. Дівчина вже, певне, шкодує, що зачепила такого «розумника», але нудно. І знову ж таки зв'язок завис на жалюгідній одній рисочці. А з Муракамі я витримую конкуренцію. Принаймні, поки що.
– Так вот. Проблемы были. Поезда ещё ходили. Но трупы и всё такое.
Мене пересмикує:
– Ви так кажете, наче корова на путях здохла.
– Почему корова? Какая корова? Люди, я ж говорю. Ну… Мёртвые. Так вот. Съездила я на свадьбу сестры. Хорошая свадьба была. Она худенькая, на такую что ни одень - красиво будет.
- Надень.
- Какая разница?!
Далі йде докладний опис крою сукні і перелік чим пригощали і скільки на це пішло грошей.
– Ну деньги у зятя есть. Он как раз на работу тогда устроился: в ихний ("О! Боги!") цех привезли из Луганска станки. Ну у нас бы их всё равно разворовали. А там всё-таки больше порядка.
– Тобто Ви вважаєте, що якщо чиясь власність погано лежить, то її можна взяти і використовувати для власних потреб? Так в мене циркулярка зараз стоїть без діла. Може заберете?
Підмальовані брови підіймаються в подиві:
– Зачем мне циркулярка? А в России действительно больше порядка. Разве не так? Там лучшЕе. А вообще всё нужно ложить на свои места.
– Лучше. Класть.
– Что Вы меня всё время исправляете?! У Вас что других делов нет?!
– Дел.
Дівчина ладна вже перейти на відвертий крик. Вона червоніє. Та трохи заспокоюється і продовжує:
– Странные вы, честное слово. Так рисковать из-за 7000. Тоже, конечно, деньги, но всё равно. Это ещё хорошо, если волонтёры там что привезут. Есть у меня коллега-чудачка. Покупает за свои деньги продукты и отправляет в госпиталь. Я с начала не поняла для чего – а теперь же вроде статус дадут и всё такое. Будет ездить бесплатно. А я ещё, дура, ей помогла один раз.
– Пані теж волонтер?
– Да помогла посылку запаковать. Скотчем. А может она не за статус? Может у неё есть там кто в том госпитале. Ну не можно же просто так что-то отдавать? Правильно?
Я мовчу. Ми говоримо різними мовами. Що тут можна доводити? Перед очима знову ті соняхи. Обпалені сонцем і війною. А ще маленька шоколадка в дніпровському шпиталі. Дівчина з радістю помічає появу інтернету в мобільному і забуває про мене і про все на світі.
Потяг їде далі …