Шон Маклех Патрик. Время уныния

Час зневiри

                «Коли Зневіра дух беззбройний мій
                Для Розпачу, свого хмурного сина,
                Що хмарою звисає, на забій
                Безжально віддає...»
                (Джон Кітс)

Колись дуже давно – в молодості, ще задовго до трагічних подій в Ольстері 1972 року, я на дозвіллі читав Фрідріха Ніцше під шум осіннього моря, в селищі, де ніхто не носить годинники. І прочитавши фразу: «Те, що нас не вбиває робить нас сильнішими», я подумав, що вусатий Фрідріх не зовсім правий – страх не вбиває нас, але не робить нас сильнішими. Страх паралізує нас, нашу волю. І подолати його не просто. А зневіру подолати ще важче. Отака то фільозофія, шляк би то трафив. І тоді, долаючи свою зневіру у майбутнє Ірландії я написав таке:

Зневіри час – у чаші Сонця прах,
В серцях людей – стара примара – страх
Новим апостолом блукає пілігрим –
Старий поет: у торбі замість рим
Черствий кавалок істини. Кудись
Так хочеться безхатьку вознестись:
Хоча б туди – у Небо, де юрма –
Отара грішників товклася задарма.
А може й десь насправді серед слів
Філософ давніх істин не горів, а тлів?
Зневіри час, і пофарбовано трамвай.
Грай, пісеньку свою, клошаре, грай!
Поет осінніх рим де жовта кушпела
Шукає прихисток – не має він житла.
Бруківку замітає не двірник, а пан Ніхто,
В такому ж сірому подертому пальто,
Яке носив старий негідник Страх,
Ховаючись отут – у цих старих дворах.
А люди бавляться – у гру стару Життя
А все минає... Йде без вороття...
                ***
Из  Шона  Маклеха.  Время  уныния.

 «Когда Уныние дух мой безоружный
Для Отчаяния, своего хмурного сына,
Что облаком свисает, на убой
Безжалостно отдает...»             
                (Джон Китс)

Когда-то очень давно – в молодости, еще задолго до трагических событий в Ольстере в 1972 году, я на досуге читал Фридриха Ницше под шум осеннего моря, в поселке, где никто не носит часы. И прочитав фразу: «То, что нас не убивает делает нас сильнее», я подумал, что усатый Фридрих не совсем прав – страх не убивает нас, но и  не делает  сильнее.   Он парализует  нашу волю. И преодолеть его не просто. А уныние преодолеть еще труднее. Вот такая то фільозофія, кондрашка бы хватил. И тогда, преодолевая свое неверие в будущее Ирландии я написал такое:

Из  Шона  Маклеха.  Время  тоски.

Солнцеворот  уныло  сеет  прах,
Плетёт  следы  усталый  пилигрим;
Старуха-смерть   пристроилась  за  ним,
В  сердца  людей  вливая  липкий  страх.

Поэт – бродяга  с  нищею  сумой
Глодает  чёрствой  истины  мосол…
Безродному  так  хочется  домой:
На  небо  ль,  на  погост, где  кров  его   и  стол.


Мудрец  из  слова  искры  высекал.
Рассудок  тлел  усердью  вопреки,
Брал  интегралы,  корни  извлекал
В  чаду  своей  отчаянной  тоски.

Расфабренный  убогий  тарантас
По  стыкам  рельсов  гнал  унылый  сплин…
Играй,  клошар,  пускайся  в  перепляс
По  палисти  осенних  пелерин!

Метелит,  завирушит  листопад,
Всё  нет  ему   пристанища-жилья,
Гоняет  пыль  не  в  лад  и  невпопад
Безумная  шальная  верея.

Без  имени – Неведомый  Никто
От  дворницкой  спешит  на  сирый  шлях,
Где  прячется  в  канавах  сизый  страх
В  дырявом  целомудренном  пальто.

А  люди  всё  бредут  неосторожно
Туда,  откуда  выйти  невозможно.