Едуард Асадов Багато тих, з ким можеш переспать

Едуард Асадов «Багато тих, з ким можеш переспать»
(переклад Володимира Туленка)

Багато тих, з ким можеш переспать,
І мало, - з ким захочш стріти ранок,
І вранці повернутись наостанок,
Всміхнутися, переступити ганок,
Й, хвилюючись, новин приємних ждать.

Як вдосталь тих, з ким зможеш проживать,
Пить ранком каву, сперечатись навіть …
На морі відпочить в місцях цікавих,
І, як у всіх – на двох і горе й радість
Ділити навпіл… Але ж, не кохать…
 
Як мало тих, з ким мрять можеш ти!
Дивитися на гру хмаринок в зграї,
На сніга ковдрі «Я тебе кохаю» 
Писати знову про любов безкраю…
І щастям тішитись, як здійсненням мети.

Як мало тих, з ким просто помовчиш,
З пів погляду хто зрозуміти зможе,
Кому все відаси ти, слава Боже,
Хто навіть стратою тобі знов допоможе,
У час, коли у відчаї не спиш.

Ця тяганина в’ється, що й казать,
Все легко: поцілунки… та й за ганок.
Як вдосталь тих, з ким можеш переспать,
І мало, з ким зустрітим схочеш ранок!

Багато тих, з ким можеш переспать…
І мало, - з ким захочш стріти ранок…
Нам в тяганині весь вік колупать…
Як не вгадаємо, де в кожного серпанок.

Знов метушня – звичні нам діла,
Бажаючим сказать я правду мушу:
Ми в біганині бачим лиш тіла,
Спинімося!.. Аби побачить душу.

Ми серцем вибираєм, - ясно всім...
Де усмішку не ждемо, як світанок.
А душу відкриваєм лише тим,
З ким хочеш знову й знову стріти ранок!

*****
Эдуард Асадов - стихи

Как много тех, с кем можно лечь в постель,
Как мало тех, с кем хочется проснуться…
И утром, расставаясь обернуться,
И помахать рукой, и улыбнуться,
И целый день, волнуясь, ждать вестей.

Как много тех, с кем можно просто жить,
Пить утром кофе, говорить и спорить…
С кем можно ездить отдыхать на море,
И, как положено – и в радости, и в горе
Быть рядом… Но при этом не любить…

Как мало тех, с кем хочется мечтать!
Смотреть, как облака роятся в небе,
Писать слова любви на первом снеге,
И думать лишь об этом человеке…
И счастья большего не знать и не желать.

Как мало тех, с кем можно помолчать,
Кто понимает с полуслова, с полу взгляда,
Кому не жалко год за годом отдавать,
И за кого ты сможешь, как награду,
Любую боль, любую казнь принять…

Вот так и вьётся эта канитель -
Легко встречаются, без боли расстаются…
Все потому, что много тех, с кем можно лечь в постель.
И мало тех, с кем хочется проснуться.

Как много тех, с кем можно лечь в постель…
Как мало тех, с кем хочется проснуться…
И жизнь плетёт нас, словно канитель…
Сдвигая, будто при гадании на блюдце.

Мы мечемся: – работа…быт…дела…
Кто хочет слышать- всё же должен слушать…
А на бегу- заметишь лишь тела…
Остановитесь…чтоб увидеть душу.

Мы выбираем сердцем – по уму...
Порой боимся на улыбку- улыбнуться,
Но душу открываем лишь тому,
С которым и захочется проснуться...