Затiнок, сутiнок, день золотий... Лина Костенко

Оригинал:

 
Затінок, сутінок, день золотий.
Плачуть і моляться білі троянди.
Може, це я, або хто, або ти
ось там сидить у куточку веранди.      
                Може, він плаче, а може, він жде –
                кроки почулись, чи скрипнула хвіртка.
                Може, він встане, чолом припаде,
                там, на веранді, чолом до одвірка.
Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків – як  танець бджоли,
танець бджоли до безсмертного поля.
                Може, це вже через тисячу літ –
                я і не я вже, розбуджена в генах,
                тут на землі  я шукаю  хоч  слід
                роду мого у плачах і легендах!
Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок –
Ржава сережка над кігтиком клямки.
                Білий причілок оббила сльота.
                Хто там квилить у цій хаті ночами?
                Може, живе там сама самота,
                Соває пустку у піч рогачами.
Може, це біль наш, а може, вина,
Може, бальзам на занедбані душі –
Спогад криниці і спогад вікна,
Спогад стежини і дикої груші…



Перевод с украинского Светланы Груздевой:



Тень  или сумерки, день золотой.
Плачут и молятся белые розы.
Может,  то я,  или ты,  или тот
Там,  в уголке,  прячет  робкие  слёзы.
                Может,  он  плачет, а  может,  он  ждёт  –
                то ли шаги, то ли отзвук калитки.
                Может,  он  встанет и лбом  припадёт
                там, к косяку, где веранда открыта.
Где же вы, люди,  что жить тут могли?
Белый  мой свет, здесь такое раздолье!
Горечь потомков  –  как танец  пчелы,
Танец  до кромки бессмертного поля.
                Может, уже через тысячу лет –
                я и не я, но разбужена  в генах,
                здесь, на земле, я  ищу  только  след
                кровного рода, что в плачах-легендах!
Голос  источника,  что  изнемог?
Руки шелковиц моих, что  примолкли?
Окна забиты,  висячий замок –
Ржавость серёжки над когтем защёлки.
                Белый  торец  облепил стылый лёд .
                Кто же так жалится в хате ночами?
                Может, и там бесприютность живёт               
                и пустоту в  печь  суёт  рогачами.
Может,  то боль  наша,  может,  вина,
может, бальзам на  продрогшие  души –
память  колодца и память окна,
память тропы и плодов дикой груши...



Ноябрь, 15-е, 2014