Каяття

 
Багато в нашій мові слів приємних,
А у душі мов гріх важкий осів:
Чому ж бо я, освічена і чемна,
Батькам сказала мало теплих слів?

У ті суворі повоєнні роки
Неначе не до ніжності було,
Свої життєві вивіряла кроки.
І довшала стежина у село,

Все вужчала, вкривалась споришами,
Здавалось: там усе, як і завжди...
… Як громом вдарило: Померла мама!
Пішла навік. Не вернеться сюди.

Не вірив, все чекав дружину тато,
Батьків, братів померлих виглядав.
Прожив він після мами небагато,
Світ потойбічний і його забрав.

Ні, до батьків я не була байдужа -
Возила до найкращих лікарів,
І лиш одне мене бентежить дуже,
Що не зігріла теплотою слів.

За ті часи себе картати мушу,
І до небес звертаюсь з каяттям:
- Знайдіть моїх батьків безсмертні душі,
Нехай пробачать, гріх мені простять!

До мене скоро вже зима постука,
Бо осінь студить холодом вітрІв.
Чекаю ласки від дітей, онуків,
Хто б теплим словом душу відігрів?

Не треба подарунків і обновок,
Мій час  у сиву Вічність поспіша...
Рідненькі! Не жалійте тепле слово,
Бо мерзне від самотності душа.