Людина...

Людина невеликої науки

Страшно з болем пам’ятати своє життя.
Хоча…
Мені всього шістнадцятий рік буття…
Треба ще жити, щоб щось зрозуміти.
Майбутнє – темний коридор часу.
Перші вірші –
Я відчуваю їх блідоту і сум.
Хто цей художник,
Проносить на палітрі нашу сивизну…
І колір розпачу і гніву має,
Радості й жалю?..

***
Кожний день
Це сотня болючих запитань.
Я бачу скрізь лиш мовчазний та гіркий докір,
Смуток…
Проте, кохана…
Я довго намагався розтлумачити твою науку.
І вже який я маю малюнок
Ідеальної твоєї натури.
Ти змінила мене!
Ніби нема тепер поганих речей.
Я зовсім інший тепер!
Так,
Ти змінила мене…
Та чому ж не можна впливати так на інших людей?
Я не хочу по життю тягти за собою турботні надії…
Я хочу миру…
Благослови нас Боже.
Але й інші хочуть
Все і зразу!
Не буває так…
Нажаль.
Дійсно, так не буває,
Проте, не слід забувати –
Треба старанно працювати,
Вірити і бути людиною.
Огидною?
Та хіба це майбутнє?
Хіба насправді ви цього хочете?
Не треба брехати!
Знати чужу душу надто великий тягар для власної душі.
Але я мрію пізнати кожну!
Так, насправді такі мрії можуть існувати в голові у дитини.
У кожного своя, народна,
Приспана віками правда.
Моя правда – віра у добро.
Моя млява натура підіймає мене до висот…

Я не втрачав у сльозах свідомість і волю,
Проте,
Я знаю, що таке біль і страх.
Встиг розібратися в цих речах.
Юність –
Це іноді шалений вогонь гніву та непокореної пристрасті.
Цей вік легко образити.
Хто вирішив, що я маю менше знати тільки тому,
Що менший за вас?
Дитина може бути і сильніша за вас!
У неї є якийсь запал та наївна любов…
Любов до всього світу!
Сьогодні це не цікаво нікому.
Цінності інші…
Світ став іншим!
Про це гидко навіть думати.

Я пірнаю очима у старі фотографії.
Батьки також часто згадують своє святе та далеке дитинство.
Для мене один із головних фундаментів заклала музика.
Вона пройняла мене солодким туманом.
Я став писати,
Думати нотами.
Я надовго забув про сон…
Обожнюю згадувати, як все починалось.
Я буду бігти доки кров не стане кислотою.
Я став сильнішим!
Моя кохана…
Мені перешкоджали шлях до тебе
Завжди сотні кілометрів.
Та мені це догоджало –
Душа моя ще більше тебе хотіла,
Бажала!
Кохання бриньчить у кожній нотці її погляду і сміху.
Я розчиняюся в тобі й наших мріях.
Посміхатись – це її головна властивість.
Ти красива!
Вмістилась в гаряче серце мого світу.
Я хочу, щоб юнацькі години
Тяглися нескінченними вічностями!
З тобою, рідна.

Обожнюю, коли небо гуде громом;
Коли через крапельки дощу не видно краєвиду;
Коли нічник світить перед сном;
Обожнюю, коли поряд моя мила.
Вона знає, що
Іноді, у моїй голові відбувається щось дивовижне,
Іноді у моїй голові панує могильна тиша.
Всі ми знаємо, що
Життя…
Воно прокурене, просмажене огидними речима…
Я нібито ніколи не сподівався знайти в собі такі слова.
А слова
Ніби впадають в туман…
Аби хто почув…
Не вмієм ми існувати як слід.
«Хто рятує хоч одне життя,
Той рятує цілий світ.»
...Невмирущий голос сивих століть.
Ніхто не має тримати мої думки в неволі –
Лише я їх володар!

Я був духовно беззбройним…
Іноді краще просто промовчати…
Та невже ти будеш мовчати,
Коли образи проливаються мов лайно
На твою неньку країну,
На людей,
Яких ти бачиш кожний день?!
Ми безуспішно жонглюємо нашими світоглядами,
Амбіції і мрії виносим на смітник.
Вже залишилися без честі зовсім ми.
Життя проходить надто швидко…
Спалахне і все…
Немов сірник.

***
…Так хто ж цей художник,
Що проносить на палітрі нашу сивизну.
І колір розпачу й гніву має,
Радості й жалю?
Кожний день вас вітає його ім’я –
Життя.

(7 сентября. 2016)