Закуті слова виринають з-під ніг.
Я згадую дотик, як шепіт примари.
Беззахисна людяність має свій вік.
Спускаються прямо в долоні
потріскані сонячним променем
хмари.
Чи будеш ти там серед люті й сновиди,
Коли прокидаються вітри зимові?
Останнє тепло у долоні увійде -
Чи стане на тебе ще трохи любові?
Довірливий гомін, нервовий танок,
А очі вбачають відбиток життя.
Ще поруч, ще ближче, і ще один крок,
А потім поглине тебе небуття.
Не спалюй вогонь свого серця, диваче.
Залиш на папері сліди мокрих ніг.
Ці строки, як душі: топчи їх, тим паче,
Що в них зазвичай чорне море брехні.
Малюй свою мрію в кав'ярні на вікнах,
Як зливою зіб'ється думка у слові.
І ніжність осіння коли-небудь зникне,
Та попри усе: на всіх стане любові.
На всiх стане любовi
© Copyright: Петренко Виктория Витальевна, 2017
Свидетельство о публикации №117102902462
Свидетельство о публикации №117102902462
Рецензии