Красуня-лисичка

<Українською - Людмила Плєвако>

Якось лиска полювала
В лісі за прудким зайцем
І між сосен відшукала
Невеличке озерце.
Ближче підійшла руденька,
Нахилилась і… овва!
Там, неначе у люстерку,
Віддзеркалилась вона.

Лисонька замилувалась,
Аж очей не відведе.
Каже: «Я й не сумнівалась –
Кращої нема ніде!
Хитрі очі, вуха гарні,
Дуже витончений ніс,
Колір хутра – бездоганний,
А який розкішний хвіст!»
Так лисичка вихваляла
Свою вроду неземну
І закохано вдивлялась
У озерну мілину…

Зрештою набридло кралі
Споглядати милий вид
І вона попрямувала
Вдовольняти апетит.

Раптом бачить – її зайчик
Перестрибує ручай.
Каже лиска: «Побігайчик!
Ти даремно не втікай!
Я – красуня перша в лісі,
І розумна, і вертка.
Де іще тобі, щасливцю,
Може стрітитись така?
Годі, зайчику, стрибати,
Глянь, ти вже спітнів увесь.
А моїм обідом стати
Кожному велика честь!»

Заєць каже: «Ні, хитренька,
Ти мене не проведеш!
Хоч говориш солоденько,
Але ж хтозна що верзеш!
Ну яка мені різниця,
Чи ти гарна й чепурна?
Може, ти мені морквиці
Хоч разочок принесла?
Чи від холоду укрила
У теплесенькій норі?
Чи капусткою вгостила?
Але ж ні, звичайно, ні!
Тільки й знаєш, що ганяти
Бідолашних зайченят
Та даремно вихвалятись:
“Скільки маю я принад!”.
Ні, твоїм обідом стати
Я не мрію, вибачай!
Хочу бігати й стрибати,
Тож, руденька, прощавай!»
І подався заєць жваво
Між дерев в гущавину,
Залишивши «першу кралю»
Невдоволену й сумну.

Засмутилась трохи краля
Та, піднявши гордо ніс,
І собі попрямувала
Між дубочків та беріз.

Раптом чує: «Гей, кумасю!
Добрий день! Куди ідеш?»
«А, вовчиську, ти, я бачу,
Вже давненько мене ждеш?
Що, напевно, задивився
На пташок в височині
І в капкані опинився?
Оце горечко тобі!
Добре, сяду, відпочину…
Куме, ти скажи мені,
Ну хіба я не красива,
Не найліпша на землі?»

Вовк дарма не сперечався:
«То, кумасенько, все так.
Бачиш ось, як я упхався,
Сам не виберусь ніяк.
Допоможеш бідоласі?
Не залишиш у біді?
Визволи мене, будь ласка,
І довіку я тобі
Буду вдячний, дуже-дуже,
Зможу чим – допоможу».
Лиска каже: «Милий друже,
Я оце собі сиджу
І міркую, що робити,
Як зарадити в біді?
Як із щелеп цих звільнити
Лапу зранену тобі?
Та хіба мені, тендітній,
Це під силу? Звісно, ні!
Я лише зламаю кігті
У нерівній боротьбі.
Чуєш, хтось іде по хащам,
Гіллям голосно тріщить,
Чи мисливці, чи хто з наших?
А, та це ж старий ведмідь!
Друже бурий клишоногий,
Чеберяй скоріш сюди,
Я, нажаль, не маю змоги
Вовчику допомогти,
Може, ти йому зарадиш…
А мені скажи лишень,
Чом ніколи ти не хвалиш
Мою вроду? День у день
Я тебе стрічаю в лісі,
Та ніколи теплих слів
Ще не чула, де ж поділись
компліменти твої всі?»

Що ведмедю відповісти?
Бачить – друг лежить, змарнів,
Стиснута в капкані міцно
Вовча лапа. Спохмурнів.
Охопила його туга.
Мовчки підійшов, присів
І з залізних щелеп друга
Визволив без зайвих слів.

На лисицю скоса глянув:
«Слухай, лиско, що скажу.
Хоч яка ти будеш гарна,
Вихвалянням знай межу.
Я на лестощі нещедрий,
Підлабузником не був.
І яка у тім потреба,
Щоб хвалити, – не збагну.
Та й якщо вже вихваляти,
То за вміння, мужність, хист,
Працьовитість і таланти,
А не за руденький хвіст!»

Лиска слів тих не стерпіла,
Справжній лемент здійняла!
Аж на галас прилетіла
Мудра лісова сова.
Каже: «Хто тут галасує,
Спати не дає мені,
Тиші в лісі не шанує?
Вовче, ти? Чи то ведмідь?
Та, здається, лисин голос
Я впізнала. В чому ж річ?
Що тут сталося такого,
Що вас чутно навсібіч?»

Лиска жалібно зітхнула,
Втерла хвостиком сльозу
І промовила понуро:
«Хоч мовчи, хоч галасуй,
Справедливості немає…
Я – найкраща на землі,
Та ніхто про це не знає,
Горе, горечко мені.
Ніхто ніби і не бачить
Кращу з лісових красунь,
Слова доброго не скажуть,
Хоч мовчи, хоч галасуй!»

Сова трохи здивувалась,
Призамислилась на мить,
Каже: «Нащо вихвалятись?
Краще добре щось зробить:
Стати у нагоді другу
Чи комусь допомогти,
Чи прогнати чиюсь тугу,
Чи гостинець принести,
Похвалити гарний вчинок
Чи підтримати в біді,
Вибачитись за провину
Чи пробачити й собі.

А краса – це дар природи,
Ти цінуй його, але
Надто не хизуйся, врода –
У житті не головне».