Iван Вазов. Розважальна подорож

Іван Вазов
РОЗВАЖАЛЬНА ПОДОРОЖ

I

Вокзал! Бухарест!

Величезна юрма подорожан-болгар – чоловіків і жінок – висипала з вагонів.

Пан Туркулов із дружиною узяли фаетона й поїхали до готелю, який передніше завбачливо знайшов Туркулов, бо той готель був дешевший за інші.

Гримотіння на вулицях, високі будови румунської столиці, багаті магазини, розкішні вбрання жінок, веремія, рух, незвичайні й незнайомі картини приголомшили пані Туркулову.

Вона вперше від;їжджала так далеко від вулиці Аспаруха, де вони жили. Чоловік вирішив вивести її у світ. Він узяв квитки на поїзд «Софія – Бухарест» – і подружжя вирядилося у подорож, влаштовану одним спритним підприємцем. Через досить помірні ціни охочих подорожувати було дуже багато.

В скромному готелі, де зупинилися й інші болгари, Туркулови затрималися лишень на кілька хвилин, бо дуже нетерпеливилося познайомитися з Бухарестом.

Йдучи навмання, вони пройшли різними вулицями й вишли на головну – Strada Victoriei (вулицю Перемоги). То був святковий день. На бульварі перед університетом кишів натовп. Увагу подружжя привернула кінна статуя Михая Витязя1. Вони довго стояли із роззявленим ротом перед бронзовим ликом румунського героя серед безладної штовханини й людського гомону, не звертаючи уваги ні на перше, ні на друге. 

Зрештою пані Туркуловій набридло це споглядання.

– Цанко, давай щось інше подивимось.

І вона, кидаючи востаннє зір на загнутий хвіст гігантського бронзового коня, машинально поворухнула рукою, аби узяти під руку чоловіка.

Проте вона відчула, що її рука торкнулась чиєїсь спини, і вона обернулася.

Той, кого вона зачепила, був не Цанко.

Вона побачила, що на неї дивиться незнайомий пан.

– Цанко! – вигукнула вона й заозиралася.

Незнайомець зачудовано дивився на неї – вона навіть не перепросила.

Магдалина почала обходити пам’ятник, руками й ліктями пробиваючись крізь юрму і намагаючись знайти свого чоловіка.

Вона бачила безліч чоловіків, проте Цанка серед них не було.

– Ми упустили з очей одне одного! – прошепотіла вона стурбовано.

Нарешті вона виринула з юрми, в якій даремно намагалася помітити когось з болгар, що прийшли разом з ними.

Магдалина подумала, що їй не лишається нічого, крім вернутися до готелю і там чекати Цанка. Коли б вона була більш тямущою, то й чекала б чоловіка на цьому самому місці. Проте, навіть живучи в Софії, Магдалина лишалася такою ж простодушною провінціалкою, без досвіду, із розумом, призвичаєним комусь підкорятися, – тому вона не додумалася до такої простої речі.

Вона махнула візникові.

– Унде? (Куди?) – спитав візник.

– До готелю! – сказала вона, аж тут збагнула, що він не розуміє болгарської, а вона не знає румунської.

Вона навіть не знала назви свого готелю.

– Йди собі, йди, – сказала вона візникові.

Він подивився на неї зачудовано, промимрив щось невдоволено і шмагонув коней.
 
II
 
Тоді Магдалина вирішила самотужки відшукати готель, намагаючись пригадати по певних побачених нею спорудах і прикметах вулиці, якими вони дісталися сюди.

Магдалина згадала, що перш ніж вийти тут, вони проїхали були край парку, й обрала напрямок, який видався їй правильним. Вона пройшла одну не надто шумну вуличку й опинилася на якомусь майдані, по інший бік якого був парк. Коли прийшла туди, побачила, що це інший парк.

Вона озирнулася, приголомшена.

Потім згадала, що бачила високу баню якоїсь церкви. Одна така баня височіла недалечко за будинками. Вона пішла іншою вулицею, у напрямку до того будинку, проте скоро переконалася, що то була не та церква. Тоді вона, озирнувшись, побачила, що близько й далеко – всюди здіймалися інші бані церков. Це її спантеличило.

Часті перехожі зупинялися й зачудовано дивилися на гарну жінку.

Кілька молодих, ошатно одягнених чоловіків поштиво здійняли капелюхи – вони чи то спитали її про щось, чи просто сказали щось, проте вона того зрозуміти не могла.

– Боже мій! – простогнала вона, продовжуючи блукати вулицями й роздивлятись на будинки, схожі на готелі.

Потім вона зачала злоститися на чоловіка.

– Залишив, покинув мене, дикун. Загубити дружину! Чи чувано, чи видано таке?

І застогнала.

Сподіваючись випадково натрапити на якогось болгарина, вона зверталася до кількох перехожих і питала про чоловіка. І на їхні запитання румунською вона теж відповідала питанням: Туркулов?

– Схоже, вона туркеня або шукає турка, – перемовились два офіцери, яким вона у відповідь назвала це слово! Вони дали їй знак піти з ними, і Магдалена довірливо приєдналася до них, і вони пройшли разом близько ста метрів.

– Credieu! Elle n’est pas mal. Un vrai type de femme mignonne(2), – сказав один.

– Elle pla;t vraiment(3), – сказав другий.

Вони покликали поліціянта, що стояв на розі, й щось сказали йому.

Поліціянт – людина невеличкого зросту, гладкий, з грубим обличчям, з навислими над ротом вусами – підійшов до неї й, віддавши честь, запитав:

– Туркул(4)?

– Так, так! – відповіла Магдалина радісно, подивувавшись, як це вона раніше не здогадалася звернутися до поліції, щоб знайти чоловіка.

– Пофтим, домна(5)! – сказав їй поліціянт і зробив рукою знак слідувати за ним.

Заспокоєна, вона рушила з ним.

Кілька разів поліціянт обертався до неї й перепитував:

– Турку?

– Так, так, так, Туркулов.

І вона щасливо посміхалася. Яким симпатичним видавався тепер їй цей чоловік!

Вони пройшли дві вулиці, перетнули парк із залізним парканом. Магдалина знову подумала, що це той перший парк і вулиця здалася їй однією з тих, яку вони  нещодавно проходили разом з чоловіком.

– Ой, яка розумна тутешня поліція! – думала вона. – Знають про кожного подорожанина: і як його звати, і де зупинився. От я дам прочухана Цанкові, цьому нечемі! – Потім їй стало шкода його: – І він тепер шукає мене й непокоїться за мене… Треба буде дати цілого лева поліцейському.

Припікало. Магдалина відчувала велику спрагу від тривалого ходіння. Коло одного павільйончика на вулиці побачила, що люди п’ють воду зі склянок, які їм подавала дівчина.

Вона зробила знак супутникові, що хоче пити. Він зрозумів і підійшов з нею до павільйончика. Проте, сьорбнувни ковток, – а це виявилася содова, – вона насупилася й залишила склянку.

– Води! – попросила вона.

Дівчина зрозуміла й налила воду. Магдалина з насолодою випила склянку, поки її супутник обмінявся кількома словами з продавчинею содової. Вона знову почула слова  «турк», «туркул».

Поліціянт випив почату Магдалиною склянку содової, потім сказав, витерши обвислі вуса: – Мерсі.

Продавчиня з цікавістю дивилася на неї.

– Фрумоза домна(6), – сказала вона.

Магдалина посміхнулася їй у відповідь, залишила їй гологан(7) і пішла разом з поліцейським.

Вони йшли, наче старі добрі приятелі. Поліцейський, щасливий, що має нагоду прислужитися й навіть покавалерствувати такій миловидній чужинці, часто позирав на неї привітно, промовляючи: фрумоза домна.

Назустріч їм виїхав фаетон.

– Пазещи(8), – сказав поліцейський, відсторонюючи її.

Слово «пазещи» здивувало Магдалину.

Вона спитала його: «Ви болгарин?» Проте він нічого не зрозумів, тільки кивнув усміхнено.

– Ні, не болгарин, – подумала Магдалина, однак в румунській намішано й болгарських слів, я чула від Македонського(9) в театрі, коли давали «Емігрантів».

Нарешті поліціянт показав їй на будинок, над яким майорів червоний прапор.

– Ні, не те! – сказала вона й зупинилася в нерішучості. Будова зовсім не скидалася на її готель.

Проте поліцейський показував пальцем на будинок і промовистими знаками запрошував слідувати за ним.

– Хіба він тут? – спитала вона, вкрай здивована тим, що б тут міг робити її чоловік в цім будинку з червоним прапором.

– Так, так, – ствердно відповів поліцейський.
 
III
 
Дійшовши до під'їзду, він натиснув кнопку електричного дзвоника. Двері відчинилися, й звідти вийшов високий довговусий чоловік у фесці, в албанській куртці й обшитій золотом червоній накидці.

У Магдалини з радості затріпотіло серце. Албанець видався їй ближчим, ріднішим за тих румун.

Поліцейський сказав йому щось, передав Магдалину албанцю й, віддавши їм честь, пішов.

– Зажди! – вона витягла й дала йому чотири гологани, що лишилися в неї.

– Бо да пр;сти!(10) – подякував їй поліцейський служитель.

– У них є й «бог да прости» – знаю це від того ж таки Македонського. – Цікаво, чи пам’ятають тут про албанські куртки, – думала Магдалина; проте у неї не було часу продовжувати свої роздуми. Албанець промовив: Буюрун, мадам(11)! – і вона покірно пішла за ним.

– Що б тут міг робити Цанко?

Пройшовши просторим вестибюлем із паркетною підлогою, вони зайшли до умебльованої кімнати з оксамитовими кріслами й диванами. Албанець попросив її сісти й вийшов.

Магдалина, чекаючи чоловіка, оглядала розкішну кімнату. На стіні висів величезний портрет султана в золотій округлій рамі.

– Що тут робить цей султан, – здивувалася вона, – і при чому тут Цанко?

На одному прикрашеному перламутровими візерунками столі стояло строкате порцелянове наргіле(12), його червоною змією обвивала гумова трубка. На стінах висіли світлини, на яких були люди у фесах і з орденами на грудях.

Двері відчинилися й зайшов один молодий і гожий турок з інтелігентним обличчям.

– Якого турка ви шукаєте, пані? – ввічливо спитав він її.

Вона не розуміла турецької, тому обмежилася тим, що вимовила лишень ім’я свого чоловіка. Він спитав її французькою. Вона знизала плечима.

І він так само знизав плечима.

Це був перекладач при турецькому посольстві в Бухаресті, куди її привів тямкий поліцейський.

Чиновник зрозумів, що цю жінку помилково привели сюди.

– Тут нема Туркулова? – її знов охопила тривога. Ефенді(13) зрозумів, що Туркулов – це власне ім’я і що вона шукає когось, хто носить це ім’я.

– Йок(14) – відповів він.

Це слово вона зрозуміла. Злякано підвівшись, вона ступила до дверей. Турок, зваживши на закінчення прізвища, знову спитав.

– Росіянин? Серб? Болгарин?

– Болгарин! – вигукнула Магдалина.

– Софія? Варна?

– Софія! – відповіла Магдалина. В ній знову затеплилася надія.

На обличчі ефенді розлилося задоволення. Він усміхнено кивнув, покликав охоронця албанця й, спитавши в нього адресу болгарського агентства, записав його на аркушику паперу й віддав їй зі словами: – Мадам, булгар консулато(15).

Магдалина з легкою посмішкою подякувала йому.

Він обернувся до охоронця: – Проводи пані до головної вулиці, а там вже вона впорається сама.

IV

До головної вулиці було досить далеко. Магдалина з албанцем йшли разом і час від часу обмінювались мімічними знаками, за допомогою яких відповідали одне одному на незрозумілі питання.

Албанець виявився людиною, обдарованою особливим лицарським ставленням до жінки, залишеної тимчасово під заслоною його хоробрості й такту. Він величаво йшов по хідникові у своїй розмаяній накидці, й перехожі зачудовано дивилися на цього великаня й таку мініатюрну жінку – у нього був вигляд людини, яка була ладна кулаком убити всякого, хто б намірявся зневажити пані бодай одним нескромним поглядом. Декотрі вважали Магдалину за його доньку, дружину або родичку котрогось з послів і з почтом давали їй дорогу.

Магдалина стискала в кулаці записку ефенді, думаючи про чоловіка й про його страждання в цю хвилину. Думала, скільки ще митарств мала пройти, перш ніж знайде його, адже навіть і в болгарському консульстві не могли знати назву готелю, якого й вона сама не знала.

Добросовісний албанець, перед тим як розстатися з нею, кидав звірячі погляди на зустрічних перехожих, які дозволяли собі заглядатися на Магдалину; а коли вони переходили вулицю, владно покрикував на візників фаетонів, вимагаючи спинитися або ж повернути вбік. Це надто лестило самолюбству Магдалини: вона вперше в житті відчувала таку увагу до себе.

Коли вони вийшли на головну вулицю, албанець, перш ніж попрощатися з нею, дав їй усні настанови. Вона лишень привітно кивала головою, нічого не розуміючи, лише дивилася на його розкішні вуса, які загрозливо стирчали десь високо над її головою.

Магдалина приязно потисла йому руку й продовжила шлях вже самостійно, зупиняючись мимоволі перед модними магазинами або ж оглядаючи себе в дзеркалі вітрин, в якому побачила себе вкрай розчервонілою. Вона навіть побачила свою родимку й посміхнулася.

– Якщо мене шукає чоловік, то шукатиме по цій прикметі...

Коло одного з таких магазинів, де її увагу привернув прекрасний солом’яний капелюшок з чудовою шовковою розеткою, в центрі якої блищав оточений сапфірами діамант, помітила, що загубила папірця. Це відкриття її збентежило. Вона полохливо озирнулася. Сонце заходило. Вона продовжила свій шлях і час від часу питала, де болгарське консульство – «булгар консулато». Проте не отримувала відповіді, тож йшла собі вперед, голодна, зморена, ледве пересуваючи ноги. Їй спало на думку узяти фаетона, але, згадавши, що не має грошей, відмовилася від такого наміру.

– Як пояснював мені албанець, це має бути зовсім близько! – вона спитала одного поліцейського про болгарське консульство.

Він байдужно стенув плечима, очевидно, не зрозумів або не знав, де воно знаходиться. А от інший поліцейський вдав, що зрозумів, і показав їй вглиб одної поперечної вулиці.

Вона дійсно побачила, що в кінці вулиці майорів прапор. Скоро зовсім смеркне, і лишалася одна надія на цей прапор. Як закалаталося її серце, коли вона наблизилася! Підійшовши ще ближче, вона помітила два прапори, по обидві сторони увінчаних аркою воріт. У дворі, огородженому залізним парканом, зеленіли дерева.

V

Магдалина, захекана, увійшла під арку, на якій через сутінки не могла прочитати напису. Під деревами було багато столів зі стільцями навколо них, при столах не було нікого. Хоч ніхто з охоронників її не трапився, вона пішла алеєю до павільйону вглиб двору.

Зустрів її один пан у білій краватці й фраку. Він спитав, чого пані бажає.

– Тут булгар консулат? – спитала задихана Магдалина в кельнера.

Він відповів їй найперше словами, а потім і знаками, що тут нічого такого немає.

Магдалина, збагнувши, що це парк і пивна, безнадійно зітхнула.

Вона мало не знепритомніла й сіла до одного столу. В цю мить спалахнули ліхтарі й з’явилися гості.

Магдалина стояла збентежена, безпомічна, вона ладна була розплакатися й не помічала, що пан у фраку і з білою краваткою стояв нерухомо перед нею, чекаючи на її замовлення.

Проте він залишив її, оскільки його увагу привернув новий гість, молода ще людина, з рудими бакенбардами, чепурно вдягнений; він йшов алеєю, пустотливо граючи своїм ціпком.

Вони трохи поспілкувались, дивлячись в її сторону. Після пан з бакенбардами підійшов до столу, за яким сиділа Магдалина.

Пан із бакенбардами поштиво привітав її болгарською. Магдалина здійняла очі – то був незнайомець. Проте почувши болгарське «добър вечер»(16), вона наче відчула в серці нову надію. Вона спитала його про болгарське консульство. Незнайомець відповів їй, що на цій вулиці розташоване перське консульство, але виказав готовність відвести її до болгарського. При тому, що він розмовляв калічено, неправильною болгарською, наче чужинець, що не знає добре мови, задоволена Магдалина зраділа цій зустрічі й не здивувалася, коли він попросив дозволу підсісти до її столу.

Живо співчуваючи, він вислухав Магдалинину одисею в Бухаресті й не зводив пильного погляду з її милого й розпашілого обличчя. Вона мимоволі відчула довіру до цього люб’язного пана, такого гарного, такого чемного. Не питаючи її, він делікатно замовив їй пиво й закуски. Після довгого відмовляння Магдалина погодилася прийняти частування – вона помирала з голоду; після того вони мали піти до консульства. Багато інших гостей при сусідніх столах зиркали чи то усміхнено, чи то із заздрістю на того пана, якого удостоїла своєю увагою така гарна дама.

Раптом пан з бакенбардами помітив, що до парку увійшла висока молода пані. Він вибачився й пішов до неї. Магдалина, вкрай збентежена, лишилася сама.

VI

Після того, як Цанко Туркулов через непростиму неуважність загубив дружину коло пам’ятника Михаю Витязю, він даремно шукав її в юрбі, а потім, кинувшись за якоюсь панею, досить довго йшов нею, аж поки із жахом не впевнився, що обізнався.

Він відправився на пошуки Магдалини.

Втративши надію побачити її на бульварі, він повернувся до готелю, зрозуміло, що безрезультатно. Потім збагнув, що дружина не тільки не знає назви готелю, назву якого латиною вона й не розбере, а й не дістанеться готелю по незнайомих і заплутаних вулицях. А ще й згадав, що в неї нема грошей.

Злякавшись, Цанко став навмання шукати дружину по околишніх вулицях.

Випадок звів його зі знайомим нам поліцейським, з обвислими вусами. Він і йому поставив питання, що перед тим встиг вже поставити щонайменше п’ятнадцятьом охоронникам тиші – він знав румунську.

– Чи не бачили ви моєї дружини, чужинки, що йшла туди?

Замість жахливого й короткого: «Нам възут»(17) чи німого знизування плечима цього разу Цанко почув питання у відповідь:

– Чужинка? Яка?

Очі Цанка заїскрилися.

– Невеличка жінка, синьоока, з кирпатим носиком і родимкою зліва на підборідді.

– Бачив, – сказав поліцейський.

– Бачили? Куди вона пішла?

– Ви їй чоловік?

– Так.

– Турок?

– Ні!

– Вона розмовляла зі мною, але шукала турка.

– Чому турка?

– А я того не знаю, пане. Мабуть, то не ваша дружина, бо ви ж не турок. Хіба мало пань мають сині очі й родимки?

Поліціянт міркував собі про щось.

– Якою мовою вона говорила?

– Ніякою. Лишень торочила: «Turcul!»

– Це моя дружина! Я Туркулов! – вигукнув у нестямі від радості Цанко й кинувся обіймати поліцейського.

За дві хвилини фаетон стрілою домчав до турецького посольства.

Звідти фаетон стрілою дістався болгарського дипломатичного агентства.

Звідти фаетон знов таки стрілою мчав до поліцейського комісаріату.

Поліція теж удалася всіх способів, піднявши все на ноги.

Поліцейський, що помилково направив Магдалину до перського консульства, дав свідчення комісарові. І ось вже пізно ввечері фаетон з поліцейським і з Цанком дістався перського посольства.

Поліцейський перед посольством сказав, що бачив схожу жінку, проте вона пішла до парку.

Нум, до парку!

Вони довідалися, що була така жіночка з кирпатим носиком і родимкою, – вечеряла с домну18 Липяну, а потім вони вийшли попідруч.

– Домну Липяну? – вигукнув комісар.

– Хто це Липяну? – спитав, важко дихаючи, Цанко.

– Це один з найнебезпечніших донжуанів столиці. Оце дивина!

– Хто такі донжуани? – стурбовано спитав украй слабкий в літературній царині Цанко. – Певно, якісь розбійники?

Комісар посміхнувся:

– Тобто... певним чином розбійник... Життя не забирає, проте…

Цанко наїжачився.

– Пане комісар! Хочу свою дружину, чесну й незайману, яку я привіз сюди! – кричав Туркулов, а уява його працювала нещадно, краючи йому серце пекельними муками…

– В нашій силі, пане, повернути її, живу й здорову, – цей злодій Липяну ніколи не вбиває жінок. Решта залежить від чеснот пані Туркулової... Хто краще за вас знає темперамент своєї дружини. А тут таке місто, як наше – повне небезпечних пасток і спокус... Розважливі чоловіки пильнують своїх дружин, аби не загубити їх…

Комісар послав поліцейського знайти домну Липяну, побажав усіляких гараздів Туркулову й пішов у своїх справах.

VII

Туркулов тинявся годинами по освітлених вулицях і роздивлявся на всіх пань, що йшли з кавалерами. Одного разу навіть вигукнув ім’я Магдалини, побачивши зі спини похожу жінку під руку з одним паном. Оскільки йому здалося, що вона вдає, ніби не почула, він, сповнений жахом у ту мить, енергійно вхопив був її за лікоть. Але то була не вона. Розсерджений такою витівкою пан хотів викликати поліцію, але Цанко щез у темряві.

Цанкова голова розколювалася від думок.

– Вона така сором’язлива!... Як вона могла вийти попідруч з чужим чоловіком!... І прийняти від нього пригощання!... – Й тут пригадалося йому болгарське прислів’я: «І жінці, і курці воля на думці» – Мають рацію турки, кажучи: «Меча жінці дай, а волі не давай!»... Проте все ж таки я сам винний: чом я її не впильнував! – І в голові йому майнула думка про розлучення.

Він тинявся у нестямі. «Ні, не кину я її! Як я житиму без неї?» Потім подумав із сумом: що б не сталося, Магдалину все одно приведуть до болгарського дипломатичного агентства.

– Вона все ображалася через це трикляте прізвище: Туркулов, – думав він, – а от тепер завдяки йому я зможу її знайти. Нема лиха без добра... – Він знову вирушив до агентства, але йому сказали, що там її нема.

І жахливі думки наче розжареними списами продовжували свердлити й пекти йому мозок.

У відчаї він повернувся до готелю. О чудо! О щастя! Там він знайшов Магдалину з одним болгарським подружжям. Вони випадково зустрілися в парку й разом повернулися до готелю (кельнер у парку помилився й дав неправильні свідчення).

– Який сором! – говорила схвильована Магдалина після перших пояснень – загубити мене!... І що буде, як хтось про все це напише й надрукує?

До відправлення туристичного потягу подружжя Туркулових ще два дні провело в Бухаресті. Зайве питати, чи випускав Цанко хоч на мить руку своєї Магдалини...

 
Софія, 1900


Примітки:

1Михай Витязь – Михай Хоробрий (1558 – 1601) – господар Волощини з 1953 по 1601 рр.

2Credieu! Elle n’est pas mal. Un vrai type de femme mignonne (фр.) – Чорт забирай! Вона гарна. Вродливенька.

3Elle pla;t vraiment (фр.) – направду гарненька.

4Туркул (рум.) – турок.

5Пофтим, домна (рум.) – прошу вас, пані.

6Фрумоза домна (рум.) – красива пані.

7гологан – стара монета, що дорівнює приблизно 10 стотинкам.

8пазещи (рум.) – стережись! Близьке за звучанням доболгарського «пазете си» (обережно).

9Македонський –  герой драми І.Вазова «Хъшове» («Емігранти») про болгарських емыгранитыв в Румунії.

10Бо да пр;сти! (рум.) – дякую; в болгарській «бог да прости»

11Буюрун  (рум.) – запрошую.

12Наргиле – східний прилад для куріння.

13Ефенді (тур.) – пан.

14йок –  ні.

15булгар консулато – болгарське консульство.

16«добър вечер» (болг.) – добрий вечір.

17«Нам възут» (рум.) – не бачив.

18домну (рум.) – пан.



(переклад з болгарської – Любов Цай_

***

Оригинал:

Иван Вазов
УВЕСЕЛИТЕЛЕН ВЛАК

I

Гара Букурещ!

Огромната тълпа пътници българи, от двата пола, се изсипа от вагоните.

Г-н Туркулов и жена му седнаха в кола и потеглиха за една гостилница, за която по-рано узна Туркулов, че е по-евтина.

Гърмежът по улиците, високите здания на румънската столица, богатите магазини, разкошните накити на жените, върволякът, движението, картината на непознатото и необикновеното зашеметиха госпожа Туркулова.

Тя пръв път пътувала толкова далеко от улица «Аспарух». Мъжът й я беше извел да види свят, възползуван от увеселителния влак София-Букурещ, разходка, наредена от един досетлив предприемач, с твърде намалени цени. На това се дължеше големия брой пътници.

В скромната гостилница, дето слязоха и други българи, Туркулови се спряха само няколко минути, па излязоха, нетърпеливи да поразгледат Букурещ.

Вървяха напосока, те минаха през разни улици и излязоха на главната: Strada Victoriei (улица на победата). Беше празничен ден. Булевардът пред университета гъмжеше от навалица. Там привлече вниманието им конната статуя на Михай Витяза. Дълго зяпаха пред бронзовия лик на румънския герой, блъскани от върволяка, заглушавани от мълвата – без да обръщат внимание ни на едното, ни на другото.

Госпожа Туркулова най-после се умори от гледане.

– Цанко, да видим друго.

И тя машинално изви ръка, за да фане под мишница пак мъжа си, изгледвайки за последен път гигантската закривена опашка на бронзовия кон.

Но тя почувствува, че ръката й бутна гърбът на някого, и се извърна.

Оня, когото бутна, не беше Цанко.

Тя видя, че я гледа очудено един непознат господин.

– Цанко! – извика тя и се заозърта.

Непознатият се я гледаше зачуден. Тя му се не беше извинила.

Магдалина зе да обикаля паметника, пробивайки си лът през тълпата с ръце и лакти, за да види мъжа си.

Очите й видяха безброй мъже, но нейния нямаше.

– Изгубихме се! – прошушна тя безпокойно.

После пак се защуря из тълпата, в която нахалос се сили да съгледа някой от българите, дошли заедно с тях.

Магдалина помисли, че не й остава друго, ами да се върне на гостилницата, там да чака Цанка. Да бе по-съобразителна, би чакала на същото място; но Магдалина, останала простодушна провинциалка и в София, неопитна, с ум привикнал да се води от други ум, не можа да съобрази това просто нещо.

Тя махна на един файтонджия.

– Уде? (На къде?) – попита возачът.

– На хотела карай! – каза тя, но веднага сети, че той не разбира български, а тя не знае влашки.

Тя не беше попитала за името на гостилницата си.

– Иди си, иди си – каза тя на влаха.

Той я изгледа зачуден, избъбра нещо недоволен и шибна конете.
 
II
 
Тогава Магдалина реши да се управи сама до гостилницата си, като се стараеше да си припомни, по някои видени сгради и предмети, улиците, из които бяха дошли.

Тя помнеше, че преди да излязат тука, бяха минали край една градина и фана посоката, която й се стори, че е най-вярна. Мина една по-малко шумна улица и се озова на някакъв мегдан, на оня край с градина. Като отиде до нея, видя, че е друга градина.

Тя се озърна слисана.

Спомни си тогава, че беше видяла високото кубе на една черква. Едно такова кубе се издигаше недалеко през къщята. Улови друга улица, по посока на това здание. Но намери, че тая черква е друга. Тогава съгледа, че се издигаха наблизо и далеко и други кубета на черкви. Това я забърка.

Често минувачи се спираха и изглеждаха тая хубава жена очудени.

Един-двама млади, наконтени мъже почтително подигнаха шапките си и я запитаха или й думаха нещо, което тя не разбираше.

– Боже мой! – пъшкаше тя, като продължаваше да се лута из улиците и да изглежда зданията, прилични по нещо на гостилници.

Па фана да негодува против мъжа си.

– Остави ме, заряза ме, дивакът. Изгуби жена си! Де се е чуло това?

И пъшкаше.

Тя попитваше неволно някои срещнати хора за мъжа си, дано се улучи някой българин. И на влашките им въпроси тя отговаряше въпросително: Туркулов?

– Трябва да е туркиня или да търси някой турчин – казаха си двама офицери, на които пак беше отговорила с тая дума1. Па й махнаха да дойде с тях. Тя доверчиво ги придружи и вървяха заедно около сто метра.

– Cr;dieu! Elle n’est pas mal. Un vrai type de femme mignonne – каза единият.

(Дявол! Бива си я. Истински тип на миловидна женица).

– Elle pla;t vraiment – казваше другият.

(Наистина, привлекателна).

Те повикаха стоящия до ъгъла стражарин и му говориха нещо.

Стражаринът, човек нисък, дебел, с грубо лице, с паднали мустаци въз устата, дойде при нея, поздрави я и я попита:

– Туркул?

– Да, да! – отговори Магдалина радостно. Тя се чудеше как не се сети по-рано да се обърне до съдействието на полицията, за да намери мъжа си.

– Пофтим, домна! – каза й стражарят и й направи знак с ръка да го последва.

Тя тръгна с него поуспокоена.

Няколко пъти полицейския служител се обръща към нея се с тоя въпрос:

– Турку?

– Да, да, да, Туркулов.

И тя се усмихваше щастливо. Как сега й се виждаше симпатичен тоя човек.

Минаха две улици, пресякоха градина с железен стобор. Магдалина пак помисли, че това е първата градина и улицата й се стори, че е една от минатите с мъжа й.

– И каква хитра тукашната полиция! – мислеше тя. – Знаят всеки пътник де е слязъл и как го викат. Как ще да натъркам носа на Цанка, тоя дивак! – После й домиля за него: – И той сега ме дири и се е уплашил за мене... Трябва един цял лев да подарим на стражарят.

Припичаше. Магдалина имаше силна жажда от многото ходене. При едно павильонче на улицата видя, че хората пият вода из чаша, която им наливаше момиче.

Тя направи знак на другаря си, че иска да пие. Той разбра и се отби с нея при павильончето. Но като сръбна от содата, тя се намръщи и остави чашата.

– Вода! – каза тя.

Девойката разбра и й наля вода. Магдалина с наслаждение изпразняше чашата, догдето другарят й разменяше няколко думи с продавачката на сода. Тя пак зачу думите «турк», «туркул».

Стражарят изпи недопитата от Магдалина чаша със сода, па й каза, като си отри надвисналите мустаци: – Мерси.

Продавачката я гледаше любопитно.

– Фрумоза домна – каза тя (хубава госпожа).

Магдалина й се усмихна приятелски, остави й гологан и тръгна пак със стражаря.

Те вървяха като добри и стари приятели. Стражарят, щастлив, че има случай да услужи и даже да кавалерствува на такава миловидна чужденка, често я гледаше приветливо и й изговаряше: фрумоза домна.

Среща им се зададе един файтон.

– Пазещи – каза й той и я отстрани.

Тая дума «пазещи» я зачуди.

Попита го: «Да не сте българин?» Но той нищо не разбра, само й кимна ухилено.

– Не е българин – помисли си Магдалина, но влашкият език е разбъркан с български, аз съм чула от Македонски в театра, когато играеха «Хъшовете».

Най-после стражарят й посочи една къща, над която се развяваше червено знаме.

– Не е това! – каза тя и се спря нерешително. Зданието съвсем не приличаше на гостилницата й.

Но стражарят сочеше с пръст зданието и я приканваше с убедителни знакове да го последва.

– Тука ли е? – попита тя твърде зачудена какво ще прави мъжът й в тая къща с червения байрак.

– Да, да – отговори утвърдително стражарят.
 
III
 
Като дойдоха до портата, той натисна копчето на електрическия звънец. Вратнята се отвори и излезе един висок, дългомустакат човек, с фес, с арнаутска ризница, ален чепкен, обшит със злато.

На Магдалина трепна сърцето от радост. Арнаутинът й се видя по-близък, по-свой човек от всички тия власи.

Стражарят му разправи нещо, предаде я на арнаутина, поздрави я и тръгна.

– Чакай! – и тя извади, та му даде четирите гологана, които й останаха.

– Бо да прости! – поблагодари й полицейския служител.

– Имат и бог да прости – знам това от Македонски. – Дали го помнят тук още с ризницата – думаше си Магдалина; но тя нема време да довърши размишленията си. Арнаутинът й проговори: – Буюрун, мадам! – и тя тръгна покорно след него.

– Какво ще прави тука Цанко?

Влязоха в широко антре с паркет, после в една стая мобилирана с кадифени кресла и канапета. Арнаутинът я по-кани да седне, па излезе.

Магдалина, като чакаше мъжа си, изглеждаше богатата стая. На стената висеше голям образ на султана в златно кръжило.

– Какво прави тука тоя султан – зачуди се тя, – и Цанко при него?

На един украсен със седефени шарки стол стоеше пъстро фарфорово наргиле, с увит около него, като червена змия, маркуч. Имаше фотографии по стените. Те представляваха се хора с фесове и с ордени по гърдите.

Вратата се отвори и влезе един млад изящен турчин, с интелигентен вид.

– Кой османлия търсите, госпожо? – попита я той вежливо.

Тя не отбираше турски. Ограничи се само да изрече името на мъжът си. Той я попита по французки. Тя дигна рамена.

И той дигна рамена.

Това беше драгоманина на турското в Букурещ посолство, дето била доведена от досетливия стражар.

Чиновникът разбра, че тая жена по погрешка е доведена тук.

– Не е ли тука Туркулов? – попита тя, обфаната отново от безпокойствие. Ефендито разбра, че Туркулов е собствено име и че търси някого, който носи това име.

– Йок – отговори той.

Само тая дума разбра. Тогава стана плахо, за да си излезе. Турчинът я попита пак, като си припомни окончанието на името.

– Москов? Сърб? Булгар?

– Булгар! – извика Магдалина.

– София? Варна?

– София! – отговори Магдалина. Надеждата изново я съгря.

По лицето на ефендито се изписа удовлетворение. Той клюмна усмихнато, повика арнаутина-гавазин и го попита за адреса на българското агентство, записа го на един лист хартия и й я даде с думите: – Мадам, булгар консулато.

Магдалина му благодари с лека усмивка.

Той се извърна към гавазина: – Я заведи госпожата до главната улица, оттам сама ще се управи с бележката ми.

IV

До главната улица имаше доста разстояние. Магдалина с арнаутина вървяха заедно, като сегизтогиз разменяха мимически движения, с които си отговаряха на неразумени въпроси.

Арнаутинът се улучи човек надарен с особено рицарско чувство към жената, оставена временно под закрилата на неговата храброст и такт. Величествено се размяташе ризницата по тротоара и минувачите очудени гледаха тоя исполин с тая малка жена, той имаше изглед на човек, който се готви да убие с юмрука си всеки, който би дръзнал да оскърби даже с един нескромен поглед госпожата. Някои земаха Магдалина за дъщеря, жена или роднина на някой посланик и с почит се отстраняваха.

Магдалина стискаше билетчето на ефендито и мислеше за мъжа си и за терзанията му в тая минута. Мислеше си още колко митарства има, доде се намери с него, защото и в българското консулство не можеха да знаят името на една гостилница, която и тя не знае.

Добросъвестният арнаутин фърляше зверски погледи на някои от срещнатите, които си позволяваха да се вторачват твърде в Магдалина, а като пресичаха улицата викаше повелително на файтонджиите да спрат или да се отбият. Това силно ласкаеше Магдалина: тя пръв път в живота си се виждаше предмет на такова внимание.

Като излязоха на главната улица, арнаутинът, преди да се раздели с нея, даде й устни насочвания. Тя само климаше приветливо, без да разбере нещо, като се вглеждаше в огромните му мустаци, които стърчаха застрашително високо над главата й.

Стисна му ръката с признателност и продължи пътя си сама, спирайки се неволно пред модните магазини или се оглеждаше в стъклата им, дето виждаше бузите си твърде разчервенели. Даже видя брадавичката си и се усмихна.

– Ако ме дири мъжът ми, по тоя белег ще ме дири…

При един такъв магазин, дето прикова вниманието й една прекрасна сламена капелина, с чудна копринена фльонга в средата, с брилянт между венче от сапфири, съгледа, че е изпуснала книжката. При това откритие тя се изново обезпокои. Тя се озърна плахо. Слънцето залязваше. Продължи пътя си и пита на няколко места за българското консулато – «булгар консулато» – без да получи свестен отговор, и се отиваше напред: гладна, уморена, подвлякла крака. Дойде й на ум да земе файтон, но като се сети, че няма пари, отказа се от това намерение.

– Както ми разправяше арнаутина, ще е близо тук някъде! – И тя попита един стражар за българското консулато.

Той дигна равнодушно рамена, види се, не я разбра или не знаеше това консулато. Но други един доби вид, че разбра, и й посочи в дъното на една напречна улица.

Тя действително можа да види едно знаме, че се развява тамо. Скоро щеше да мръкне и едничката й надежда оставаше там, при оня байрак. Как й тупаше сърцето, като го приближаваше. Още по-близо тя видя, че там са два байрака, от двете страни на една отворена порта, с арка отгоре, В двора, заградени с железен стобор, се зеленееха дървета.

V

Магдалина влезе запъхтяна под арката, на която в здрача не можа да прочете надписа. Имаше под дърветата много кръгли маси със столове при тях, празни. При всичко, че никой гавазин я не посрещна, тя се запъти из алеята към павильона в дъното на двора.

Пресрещна я един господин с бяла вратовръзка и с фрак и я попита какво желае.

– Тук булгар консулат? – попита тя запъхтяна келнера.

Той й отговори по-напред със слова, после със знакове, че тука няма такова нещо.

Магдалина позна тогава, че това е градина и бирария и изпъшка безнадеждно.

Тя беше премаляла и седна при една маса. В тоя миг дворът се осветли с фенери и се появиха някои гости.

Магдалина стоеше слисана, безпомощна и се готвеше да заплаче и не виждаше господина с бялата вратовръзка и с фрака, който стоеше неподвижен пред нея, очаквайки да му поръча нещо.

Но той я остави, понеже вниманието му отвлече един нов гост, човек млад още, с рижи бакенбарди, изящно облечен, който вървеше из алеята, въртейки небрежно бастуна си.

Те се сприказаха малко време, като гледаха насам. После господинът с бакенбардите се запъти към масата, дето стоеше Магдалина.

Господинът с бакенбардите я поздрави учтиво по български. Магдалина дигна очи. Тя го не познаваше. Но като чу българското «добър вечер», нова надежда я ободри. Тя го попита за българското консулато. Непознатият й отговори, че в тая улица е персийското консулато, и изказа готовност да я заведе в българското. При всичко, че той говореше завално, неправилно български, като един чужденец, незнающ добре езика, Магдалина с удоволствие прие тая среща и не се зачуди, когато той й поиска позволение и седна при масата.

Той изслуша, с живо наглед участие, одисеята на Магдалина из Букурещ и впиваше остро погледа си в милото й развълнувано лице. Тя неволно усети доверие към тоя любезен господин, тъй изящен, тъй почтителен. Без да я пита, той деликатно й поръча бира със закуски. Магдалина, подир дълго отказване, склони да приеме угощението му – тя премираше от глад, – след което щяха да идат при консулатото. Мнозина други гости от други маси поглеждаха усмихнато или завистливо тоя господин, честит в обществото на такава напета дама.

Внезапно господинът с бакенбардите съгледа, че влезе в градината една висока млада госпожа, извини се и отиде при нея. Магдалина остана сама втрещена.

VI

Когато Цанко Туркулов изтърва, по една непростителна разсеяност, съпругата си при паметника на Михай Витяза, той я дири в тълпата напразно, а после се затече към една друга госпожа и я гони доста надалеко, за да се убеди с ужас, че се е припознал.

И защуря се да търси Магдалина.

Като изгуби надежда да я види на тоя булевар, той се затече в гостилницата си, разумява се, безплодно. Тогава съобрази, че жена му не знае името на гостилницата, чийто латински надпис и не би могла да разбере, нито можеше да се управи из непознати и забъркани улици до нея. Па се сети, че тя няма и пари.

Уплаши се Цанко и се залута да я дири из околните улици, на посока.

Случаят го среща с познатият нам стражарин, с падналите въз устата мустаци. Той и нему зададе въпроса си, зададен досега на петнайсетина пазители на тишината – той знаеше влашки.

– Съгледахте ли жена ми, една чужденка, да ходи тъдява ?

Вместо ужасното и кратко: «Нам възут» (не видях) или нямо повдигане на рамена, тоя път Цанко чу питането:

– Чужденка? Каква беше?

Цанковите очи светнаха.

– Една малка жена, със сини очи, с чипичък нос и с една брадавичка наляво на брадата.

– Видях я – каза стражарят.

– Видяхте я? – Накъде отиде?

– Вие сте неин мъж?

– Да.

– Турчин?

– Не!

– Тя приказва с мен, но тя търсеше турчин.

– Защо е търсила турчин?

– А, господине мой, не зная това. Друга ще е вашата жена, щом не сте турчин. Малко ли госпожи имат сини очи и брадавички?

Стражарят разсъждаваше нещо на умът си.

– На какъв език приказваше?

– На никакъв. Само едно казваше: «Turcul!»

– Жена ми е! Аз съм Туркулов! – извика в полуда от радост Цанко и поиска да прегърне стражаря.

След две минути един файтон като стрела фучеше към турското посолство.

Оттам файтонът като стрела фучеше към българското дипломатическо агентство.

Оттам файтонът като стрела фърчеше към полицейското комисарство.

Полицията и тя тури на нога всичките си средства.

Стражарят, който погрешно прати Магдалина към персийското консулато, даде показанията си на комисаря. Един файтон с него и Цанка изтрещя в персийското консулато, късно.

Но стражарът пред зданието обади, че видял подобна жена, но тя влязла в градината.

Хай в градината!

Имало такава жена с чипичък нос и с брадавичка, но тя вечеряла с домну Липяну и излезли алабраце.

– Домну Липяну? – извика комисарят.

– Кой е този Липяну? – попита запъхтян Цанко.

– Един от най-опасните донжуани на столицата. Ето странен случай!

– Какви са тия донжуани? – питаше Цанко безпокойно, отчаяно слаб в областта на литературата. – Разбойници някакви?

Комисарят се усмихна:

– Тоест... своего рода разбойник... Животът не взима, но…

Цанко настръхна.

– Господин комисар! Искам си жената честна и непокътната, както я доведох у вас! – викаше Туркулов и въображението му работеше немилостиво и неговото сърце изпитваше мъките на пъкъл…

– А, господине, в нашите сили е да ви я повърнем здрава и читава – този злодей Липяну никога не убива жените – останалото зависи от въззренията на мадам Туркулова... Вие най-добре познавате... темперамента на съпругата си и в един град, пълен с опасни примки и съблазни, като нашия, благоразумните мъже внимават да не изгубват жените си…

Комисарят прати стражар да найде домну Липяну, пожела всяко благополучие на Туркулова и отиде по друга работа.

VII

Туркулов се скита цели часове из осветлените улици и разглежда всяка жена с кавалер. Веднаж даже извика по име Магдалина, като я видя гърбом под ръка с един господин, и понеже изглеждаше, че тя си прави оглушки и не се извърна, той енергически я стисна за лакътя, ужасен в същия миг, като видя друга жена. Господинът, възмутен от тая дързост, поиска да повика полицията, но Цанко изчезна в мрачината.

Главата му се пукаше от мисли.

– Тя е такава срамлива!... Как да излезе алабраце с един чужд мъж!... И да приеме да я гощава още!... – И дойде му горчиво на ум българската пословица: «Кокошка и жена синор нямат». – Право имат турците, дето казват: «На жена калъч дай, воля не давай!»... Но аз съм пак крив: защо я изтървах! – И той кроеше вече в ума си да я напуща…

Той се скиташе в полуда. «Не, няма да я напуща! И как ще може без нея?» После помисли мрачно, че каквото и да се случи, Магдалина ще бъде доведена в българското дипломатическо агентство.

– Тя все ми се сърдеше затова пусто име: Туркулов, мислеше си той, – но сега благодарение на него аз ще я намеря. Всяко зло за добро... – Той пак отиде на агентството, но му казаха, че я няма там.

И ужасните мисли продължаваха да ровят и горят, като нажежени шишове, мозъка му.

Той се върна отчаян в гостилницата си. О, чудо! О, щастие! Там намери Магдалина и друго българско семейство. Те се бяха случайно намерили в градината и дошли заедно в гостилницата (градинския слуга по невнимание беше дал неверни показания).

– За срамотата! – казваше още развълнуваната Магдалина подир първите обяснения – да ме изгубиш!... Ами какво ще стане с нас ако вземе някой да ни опише и ни напечата?

Съпрузите Туркулови прекараха, до тръгването на увеселителния влак, още два дена в разходки из Букурещ. Излишно е да питате откопча ли се на минута поне Цанковата ръка от Магдалинината...
 
София, 1900