Все чекаю, щоб морок нарешті таки прояснів -
Загорнувшись у тишу, до стомлених нервів ласкаву.
Так не хочеться вранці виходити з райдужних снів,
Але ніде діватись , а отже - варю собі каву.
І духмяна розрада вливається ніжним струмком,
Повертаючи сили і навіть надію на краще.
За вологим вікном дощ у шибки дрібоче ціпком:
- Нишкни, я тут гуляю, а ти – і не думай, нізащо.
Посміхаюсь, ковтаючи терпко-гарячий бальзам:
- Як господар – царюй, не ставати ж мені на заваді.
Я – по цей бік, а ти – поза склом у сльозах, сам на сам.
Кожен – сіяв своє, от і збіжжя – на кожній леваді.
Листопад – чи жнива? Та й рясний же у нас урожай...
Що надбали - як слід, у строкаті снопи пов`язали.
То ж іди собі, дощ, бачиш - зайнята, не заважай.
Щоб тікати думками в тепло – чи потрібні вокзали?
Втеча...
© Copyright: Наталья Мироненко, 2017
Свидетельство о публикации №117102705560
Свидетельство о публикации №117102705560
Рецензии
На это произведение написано 5 рецензий, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.