Я тебе не шанувала, милий мій, єдиний,
Бо не знала, де та правда, що від тебе лине.
І ходила поміж люди, щастя визирала,
В чужі очі зазирала, все тебе шукала.
А ти поряд жив.
Та правду люди добрі кажуть:
Коли зблизька, то не видно,
З ким тебе зв’язала доля,
Хто ці вузлики життєві
І коли розв’яже.
Ти в роботу, як у воду, пірнав з головою,
Я ж хотіла, щоб ти силу поділяв зі мною.
Та не знала я тоді, що таке робота,
Бо не знала, що світ в’яне,
Не политий потом.
Час настав – і ми пірнули разом у роботу.
Ох, яка ж щаслива я, що не личко
шанувала, а трудящу суть
шукала і любила запах
поту, що вінча роботу.
І тепер я твердо знаю:
Той найкращий
в світі лицар,
Хто труд полюбляє.
Я тебе не шанувала
© Copyright: Валентина Волкова 9, 2017
Свидетельство о публикации №117101405472
Свидетельство о публикации №117101405472
Рецензии