Iван Вазов. Пам, ятник

Іван Вазов
ПАМ’ЯТНИК


Коло голого й безводного села Горна Баня*, в глибокому байрачку, дзюрчав струмочок.

Цей єдиний струмочок давав прозору студену водичку селянам, добробут і благодать божу цій висохлій і спраглій землі; добрі люди, ще багато віків тому, обклали його каменем і обладнали дерев’яний жолобок, щоб дзюрчала водичка в глеки й відра ладних дівчат і молодиць, які уторованою стежиною сходили в улоговину, аби наповнити їх.

Приходили вечорами й молоді волопаси поїти своїх волів і залицятися до милих дівчат.

І дзюркотів, не спиняючись, веселий струмочок, довгі роки й віки радував село і прохолоджував місцину.

Ніхто не хотів більше від нього, окрім того, щоб він біг собі у байрачку, дзюркотав, щебечучи й співаючи.

*
Одного дня завітав сюди один учений чоловік з Софії. Він зупинив фаетон на високому березі, глянув презирливо на струмочок і подумав:

– Чому ця вода б’є так низько? Вона обрала вкрай невдале місце. Ця байрачок незручний, і стежка слизька. Піднімемо воду вище і перенесемо її на краще місце.

І, повернувшись до міністерства, написав глибокомудрий доклад на чотирнадцять аркушів, в якому пропонував виправити помилку природи, яка, очевидно, не мала інженерного диплома, і прибрати з улоговини так по-простецькому й неестетично влаштоване джерело.

Високошанований міністр фінансів, що завжди дбав про естетику, а особливо про стегна горнобанянок, ухвалив пропозицію ученого чоловіка й доручив йому перенести джерельце в середину села.

Відтоді почалися страждання бідолашного джерела – було зруйновано ідилію його самоти й знищено його поезію.

Спустилися озброєні інструментами копачі й каменярі, очкасті інженери, нашпиговані архітектурними знаннями, забезпечені арсеналом гідравлічних засобів і інструментів.

І почалося риття, руйнування, будівництво! Зацарював гамір і рух у мирній до того часу улоговині, що була приємним куточком для залицянь і любовних зустрічей молодих... Сердешний байрачок заповнився тріскучим шумом, застугонів ударами інструментів, вишуканими лайками і науковими термінами.

І загородили воду зусібіч товстою кам’яною стіною. Полонена вода клекотіла, жалібно стогнала в своєму кам’яному затворі, наче вдова майстра Манола**.
 
Лише над покривом залишили маленький отвір – маленьке віконечко у склепі.

Встановили там високу, чорну чавунну трубу, з якої мала виходити вода, щоб потім по інших трубах направити її туди, куди треба.

Робота кипіла у повному своєму розпалі, наука ґвалтувала закони природи, учений чоловік з фінансового міністерства тріумфував, а цівка золота крізь якийсь невидимий жолоб безперервно стікала з торби софійської скарбниці до гаманця дипломованого чоловіка.

Робота кипіла. Байрак буквально потопав у архітектурних пізнаннях, гідравлічних приладах, засобах для вимірювання і нівелювання, обмислених планах і тонких калькуляціях; повітря навколо дзижчало від рою спеціальних слів, технічних термінів, наукових мудрувань.

Одного разу вночі вода замість вирватися з чавунної труби, пішла в землю й пропала!

Вона злякалася всієї тої вченості!

*
Печально й безмовно стирчить тепер чугунна труба в заглухлому байрачку. Дотепний самітник з Горної Бані, пан Ш. називає тепер цю трубу так: «Пам’ятник»!

Пам’ятник – чому?


* Горна Баня – село на північному заході Софії, відоме своїми мінеральними водами. З 1939 року – квартал Софії.

**… вдова майстра Манола – Майстер-будівник Манол, герой південнослов’янських і румунських легенд, що став жертвою наклепів і заздрощів.



(переклад з болгарської — Любов Цай)

***


Оригинал:

Иван Вазов
ПАМЕТНИКЪТ

При голото и безводно село Горна Баня, в едно стръмно долче, шуртеше изворче.

Това изворче, едничкото, което даваше бистра студена водица на селяните, благословия и благодат божия на тая изсъхнала и ожедняла почва, добри хора, преди векове още, бяха го подградили с камънаци и му закрепили дървено улейче, за да шурка водицата в стомните и ведрата на напети моми и невести, които слазяха в долчето да ги напълнят по една наведена пътека.

Идеха вечер и младите воловарчета да поят сиви волове и да закачат мили девойки.

И шуртеше веселото чучурче непрекъснато, дълги години и векове радваше селото и прохлаждаше местността.

Никой не искаше повече от него, освен все така да тече в долчето си, да чурулика, бъбли и пее.

*
Един ден от София мина тука един учен човек. Той спря файтона си на високия бряг, погледна чучурчето презрително и си каза:

– Защо тая вода да извира тъй ниско? Тя е избрала много зле мястото си. Този дол е несгоден и пътеката е хлъзгава. Да дигнем водата високо и да я заведем на по-добро място.

И върна се в министерството си и написа дълбокомъдър доклад от четирийсет листа, с който предлагаше да се поправи грешката на природата, която очевидно не е имала инженерски диплом, и да се махне изворът из долчето, така просташки и неестетически подграден.

Уважаемият финансов министър, винаги грижлив за естетиката на нещата, а особено за хълбоците на горнобанянки, одобри предложението и натовари учения човек да вземе извора из дола и го пренесе сред селото,

Оттогава почнаха страданията на бедния извор, наруши се идилията на самотията му, прокуди се поезията му.

Спуснаха се рояк копачи и зидари, въоръжени със сечива, и очилати инженери, натъпкани с архитектски знания, последвани от цял арсенал хидравлически уреди и инструменти.

И зафана се копан, рушене, градене! Възцари се глъч и движение в мирното дотогава долче, приятен затул на задирките и любовните срещи на младите... Изпълни се бедното долче с трескав шум, заехтя от удари на сечива, от префинени попръжни и научни термини.

И заградиха от вси страни водата с дебел зид. Пленената вода клокочеше, пъшкаше жаловито от своя каменен затвор като вдовицата на майстор Маноля.

Само сред покрива оставиха една дупка – едно прозорче на гроба.

Побиха там една висока, черна чугунна тръба, из която водата беше длъжна да се изкача, за да я заведат през други тръби там, дето трябваше.

Работата кипеше в пълния си разгар, науката изнасиляше законите на природата, ученият човек от финансовото министерство тържествуваше и една струйка злато постоянно течеше посредством един невидим улей от торбата на софийското ковчежничество в кесията на дипломирания човек.

И работата кипеше. Долът бе буквално удавен от архитектски познания, от хидравлически уреди, от оръдия за измерване и нивелация, от обмислени планове и тънки калкулации; въздухът наоколо бръмчеше от рояци специални думи, технически термини, научни мъдрословия.

Една нощ водата вместо да фръкне из комина, дръпна се в земята и се изгуби!

Тя се бе уплашила от толкова ученост!

*
Печално и безмълвно стърчи сега чугунната тръба в оглушалия дол. Духовитият отшелник на Горня Баня г. Ш. нарича сега тая тръба: «Паметникът»!

На какво ли?