Жовтень

Він зачинив свою лавку раніше, ніж зазвичай.
Вимкнув вуличну лампу, накинув сірий плащ.
Зайшов у найближчу кав'ярню, замовив зелений чай.
Чомусь не дратували ні гулкіт людей, ні дитячий плач.

Він сів за столик у найвіддаленішому кутку,
Ховаючись, ніби злодій, дістав окуляри і цигарки.
Він любив цю кав'ярню за відсутність вай-фаю і зв'язку,
За те, що всі тут чужі, і нікому не слід подавати руки.

В його місті завжди холод і завжди печаль,
Але восени все це ніби утричі сильніше.
Кожен жовтень він зачинявся в собі, мовчав,
Намагався вдивлятись всередину себе самОго пильніше.

Сіро-жовта погода та ретро-сумний антураж
Наганяли думки про те, що не сталось...
Він нарешті відкрив той журнал, що счинив ажіотаж,
І закляк... А побачене болем тупим відізвалось.

Її фото на всю сторінку, у повний зріст:
Щасливі очі і вічно-дитяча усмІшка.
А за талію обіймає якийсь сивий кар'єрист.
І написано: “вийшла заміж”:
                стрибнула до когось у душу й у ліжко...

Він зім'яв сигарету, яку так і не запалив,
Встав і вийшов, лишивши журнал на столику...
В ніч. У бескінечну рутину холодних злив,
Не обертаючись більше ніколи, ні на чиї оклики...