Человеку

В горнилі Вічного Життя
Тебе виліплює Природа,
Вивіюючи все сміття,
Виковуючи те Зерно,
Яке Майбутньому потрібне,
Як Вічний, Невмирущий Розум,
Як частка Всесвіту Живого, 
Щоб сіяти Нове Життя
Десь у Безмежних Просторах Всесвіту.
Ти поки спиш, земне дитя,
Та Вільний Час ніколи не дрімає!
Він - Вічна Праця, що Світи творить.
Він добре Силу свою знає,
Яка все змінює Буття.
Тобі ж потрібно тільки знати:
Він і тебе навчить літати,
Бо Світ і Бог - Єдина Іпостась,
І довго ниточка життя плелась,
Щоб Єдність цю ти зміг пізнати.
Крізь гіркоту страждань і втрати,
Крізь сльози й біль, що витончають душу,
Ти йдеш вперед, щоб виростить такую,
Яка за всі свої страждання,
За всі гіркі земні блукання
Прийме від Вічності, як вищую красу,
Своє Безсмертя.
І ти полинеш в синь небес,
як вільний птах,
Як Промінь Сонця,
що темряви не знає й смерті,
Як мрія, що Світи творить.
Ти в Світ прийшов,
щоб Вічно в ньому жить!
То ж кожну мить твори своє Безсмертя!