Iван Вазов. Прохач

Іван Вазов
ПРОХАЧ


Весіннє сонце кидало широкі снопи золотого проміння крізь величезні вікна установи у коридор, на його повапновані білі стіни.

Коло одної з них мовчазно юрмилися молоді, середнього віку і навіть літні люди; вони здригалися, щойно відчинялися середні двері: дехто нетерпляче ходив туди-сюди і кидав заздрісні погляди на тих щасливців, котрі на виклик розсильних заходили в середні двері.

На обличчях тих, що «сподівалися руху води»*, читалися і нетерпіння, і досада, і немічна покірливість долі, і якась злоба проти сусідів... Люди дивилися одне на одного недовірливо, обмінювалися німими похапливими поглядами; вони почувалися, наче на голках, – про це свідчив напружений, нервовий неспокій, що залишав неприємний відбиток на їх  фізіономіях...

Лише в чекальні лікаря можна постерегти такі хворобливо-напружені обличчя.

В кімнаті за дверима, до яких були прикуті усі погляди, стояв чиновник, від якого залежав розподіл кількох новоявлених посад. На ці кілька вакансій було подано близько п’ятдесяти заяв; кандидатів було значно більше, ніж вільних місць, і чиновник вже протягом кількох днів переглядав заяви і додані до них документи чи рекомендації і обирав з-поміж них кандидатів.

Вже кілька днів поспіль кандидати зранку і до обіду  стовбичили перед дверима чиновника і з болісним стисканням серця чекали почути вирок своїй долі. І щоранку всі ці просителі сходились сюди, подибуючи ті ж самі нервові фізіономії з поглядами, сповненими нетерпимості і ненависті.

Розсильний вийшов з кімнати чиновника і оголосив:

— Сьогодні прийому більше не буде; приходьте завтра!

Просителі зблідли; лише глухий шепіт, схожий на обережне бурмотіння, що ледве стримувало погано замаскований гнів і незадоволення, рознісся над юрбою.

І знов мовчазні, похнюплені і стурбовані, вони, подібно до злодіїв, які почули свій присуд. спускалися з похилими головами по кам’яних сходах. 

*

Разом з іншими вийшов на вулицю стурбований чоловік, молодик із довгастим, виснаженим, наче з безсоння, давно неголеним обличчям, із запалими очима і втомленим неспокійним поглядом, в якому читалася глуха безнадія.

Там він зупинився, озирнувся спантеличено, несвідомо струсив рукою вапно з ліктів  свого зношеного піджака – слід від того, що він спирався на стіну у коридорі, –  і, не здіймаючи очей, машинально попростував, занурившись у роздуми.

— Сьогодні знов те ж саме: приходьте завтра! А сьогодні і завтра роздадуть усі вакансії, і я знов лишуся ні з чим, і знов чекай місяці і навіть роки, поки десь відкриється нова вакансія, та й знову повторюватиметься та ж сама комедія!

І він вигукнув грубу, ні на кого не спрямовану лайку; і від тої лайки наче впала з нього частина скорботи, яка тисла йому груди.

Отже, Пенчо Знаховський –  так звали цього молодика — вилаявся посеред вулиці, і від того йому полегшало.

*

Пройшло чотири роки відтоді, як Знаховського звільнили з служби через якусь дрібницю; чотири роки, як Знаховський чекає і шкукає нову, прислухається і принюхується, – і щойно з’являєьться така, подає прохання, стука у двері, оббиває пороги, аби знайти ходатаїв і заступників, які б підтримали  його намагання. Нема відомства, установи, канцелярії, де б не лежали його заяви про прийняти на службу. І все даремно. Його відправляли ні з чим, іноді з упевненнями мати його на увазі наступного разу, а найчастіше – без жодної, хай навіть і оманливої, надії!

Чотири роки як Пенчо ділить час між ходінням по канцеляріях і відсиджуванням по каварнях та грою в карти… Це ліниво-дожидальне життя стало йому звичкою, необхідністю, притупило в душі всяку жвавість, всякий дух заповзятливості... Він навіть не наважувався помислити, що крім чиновництва і пошуків для нього є ще й інші поприща у світі; схоже, Пенчо забув, що раніше, ніж стати чиновником, він був учнем голяра, після – бакалійника, після — дрібного міняйла в Сілістрії**, де найперше й отримав був посаду, завдяки одному своєму покровителю.

А злидні входили до хати з усіх дверей, з вікон, крізь комин. Четверо дітей, старі мати і батько, молода дружина – всі чекали хліба, який частенько не приходив, оскільки карти не йшли до Пенча… О, в такі голодні вечори Пенчо був грубий, нетерпимий! Він бачити не міг своїх хатніх. Гарненьке, кругле личко його дружини, на якому червоніли свіжі губки, як на гріх, цвіло наперекір злиденності й убогості в хаті і дратувало його своїм щасливим виглядом, хоча Петрунка не була у тому винна. Ця миле, покірне  створіння в хаті вже не приносило йому радості. Кажуть, що любов тіка від злиднів. Так, проте й злидні часто біжать від любові – наче від хвороби. Зуб голоду гризе не тільки тілесний організм, його руйнівна дія йде ще глибше, до сховків душі, де криється святе почуття любові й прихильності... Пенчу Знаховському було все огидне вдома, і він сам собі був огидний, і світ йому був огидний! Чорт би забрав усіх!.. А посада, якої він просив, урятувала б становище, і настало б для нього нове життя. Він би возкрес!... Вже два тижні Пенчо воліє нової служби; два тижні він лягає, прокидається, живе, вмирає з цією панівною надією. Поважний чиновник, від кого залежить його доля, дає йому обтічні відповіді… Чому? Що в нього на думці? Є інша кандидатура, підтримана кимось з впливових людей? Чи є сумніви в Пенчовій благонадійності? Чи в нього є свої протеже?.. О, як він не виносить цього негідника Чардашевського! І він мусить заглядати йому в очі?... А поміж тим ця посада була б для Пенчо порятунком. Хай там як, а він мусить її здобути. А якщо не вийде… Ні, він навіть не смів і подумати про таку можливість… Ні, треба діяти, треба випробувати усі засоби. Усі засоби!

*

Із такими думками в голові Пенчо Знаховський зупинився перед дверима, відчинив їх і полохливо увійшов до двору… За кілька хвилин він, сполотнілий,  вийшов і швидкома попростував на іншу вулицю. Там теж зупинився перед іншими вже дверима і увійшов… Після обіду Знаховський вирушив ізнов! Він зміряв ногами усю Софію! За всяку ціну вимолити, здобути, вирвати посаду – і возкреснути! Раптом обличчя йому осяяло якесь натхнення, і він, не зупиняючись більше  перед жодними дверима, попрямував додому.

Він надумав пустити у діло, як це зазвичай роблять усі розумні люди, інше клопотання, яке майже завжди увінчувалося успіхом; він навіть дивувався своїй нетямовитості і тому, що раніше не здогадався так вчинити...

Може, іншим разом розважимо читачів доленосним рішенням Знаховського і наслідками такого рішення – якщо тільки прозірливий читач не здогадається дочасно, а це нас неабияк би засмутило, бо тоді друга частина нашого оповідання втратила б для них інтерес, підживлений невідомістю.


*«сподівалися руху води» – сподіватися певного покращення – з євангельської притчі (Євангеліє від Іоанна, гл.5, ст.24)

** Сілістрія – застаріла назва міста Сілістра на північному сході Болгарії.

(переклад з болгарської – Любов Цай)

***

Оригинал:

Иван Вазов
ПРОСИТЕЛ

През големите прозорци на учреждението пролетното слънце фърляше широки снопове златни зари в коридора и по варосаните бели стени.
Тълпа млади, възрастни и даже прекарали хора мълчаливо стояха до единия зид и се сепваха, колчим се отваряше среднята врата на коридора: някои нетърпеливо ходеха назад-напред и фърляха завистливи погледи към ония щастливци, които биваха извикани от разсилния и влизаха през среднята врата.

По лицата на тия «жаждущи смятения води» се четеше и нетърпение, и досада, и немощно покорство но съдбата, и някакво озлобление против съседите си... Гледаха се едни други недоверчиво, измерваха се с неми, бързи погледи; едно напрегнато, нервно безпокойство даваше неприятен печат на физиономиите: сякаш че тези хора седяха на тръне...

В чакалнята стая на един доктор човек може да забележи такива болезнени лица.

В стаята, към вратата на която бяха вперени всичките очи, стоеше чиновникът, от когото зависеше раздаването няколко новооткрити длъжности. За тия няколко длъжности бяха подадени около петдесетина прошения; кандидатите бяха много повече от числото на свободните места и чиновникът от няколко деня се занимаваше с преглеждането прошенията и приложените при тях документи или препоръки и с пробира на кандидатите.
Няколко деня наред и кандидатите, още от сутринта и до обед, висяха пред вратата на чиновника и с мъчително свиване на сърцето очакваха да чуят какво решение се е дало на тяхното прошение. И всяка заран тия просители се срещаха същите тука, със своите нервни физиономии, принудено и нетърпеливо държане и ненавист в погледите.

Разсилният излезе из стаята на чиновника и обяви:

– Няма да приема вече днес; утре елате!

Просителите посърнаха; едно глухо мърморене се разнесе от купа им, прилично на боязливо ръмжене от зле покрит гняв и незадоволство.

И пак мълчешката, оклюхнали, угрижени, заслизаха с клюмнали глави из каменната стълба, подобно престъпници, които са чули своята присъда.

*

Един от тия тъжни човеци, момък с дълго, изпито като от безсъници, небръснато отскоро лице, с хлътнали очи и уморен и безпокоен поглед, с изражение на тъпа безнадеждност, заедно с другите, и той излезе на улицата.

Там се спря, поозърна се смаян, като изтърсваше с ръка несъзнателно варта от лакътя на извехтялото си сетре, останала от облягането на стената в коридора, па тръгна с машинални стъпки, без да дига очи.

– И днес пак тая история: елате утре! А днес и утре всички служби ще бъдат дадени, и пак ще остана на пътя, и пак чакай месеци и години даже, докато се отвори нова служба нейде, та пак да се повтаря същата комедия!

И той произнесе една дебела псувня, ненасочена против никого; но от тая псувня сякаш му падна част от теготата, що притискаше гърдите му.

Прочее, Пенчо Знаховски – Пенчо Знаховски викаха тоя момък – изпсува сред улицата някого и от това му поолекна.

*

Има четири години откак Знаховски го извадиха от служба за дребна причина; от четири години насам Знаховски очаква и търси нова, слухти и души, и щом се появи такава, подава прошение, хлопа по порти, тъпче прагове, за да намери ходатаи и застъпници, които да подкрепят постъпката му. Няма ведомство, учреждение, канцелария, дето да не лежат негови прошения за служба. И все напусто. Отпращаха го с празни ръце, понякога с уверения да го имат пред вид за следващия път, а по-често – съвсем без никаква, макар и лъжлива, надежда!

Четири години как Пенчо дели времето си между висене по вратите на канцелариите и излежаване по кафенетата и картоигране... Тоя ленивоожидателен живот му стана привичка, необходимост; затъпи в душата му всяка бодрост, всеки дух на предприемчивост... Той нито смееше да си помисли, че освен чиновничество или търсенето му може да съществува друго поприще на света за него; и забравяше Пенчо, че преди да е бил чиновник, той е бил ученик при берберин, после бакалин, после дребен сарафин в Силистра, гдето най-напред получи длъжност, благодарение на един покровител.

А сиромашията беше влязла в къщата из всичките врати, из прозорците и из комините. Четири деца, стара майка и баща, млада жена очакваха хляб, който понякога им не идеше, понеже картите не идеха на Пенча... О, в такива гладни вечери Пенчо беше груб, нетърпим! Той не можеше да гледа домашните. Хубавичкото, кръгло, с алени устни лице на жена му, което при всичката оскудия и неволи в къщата, като напук, цъфтеше, му додяваше, раздразваше го с тоя щастлив вид, за който Петрунка не беше виновна. Това мило, покорно същество в къщата не можеше да му докара вече радост. Казват, че любовта бяга от сиромашията. О, и сиромашията често бяга от любовта – като болестта. Зъбът на глада гризе не само телесния организъм; неговото разрушително действие отива още по-дълбоко, до тайника на душата, гдето се крие светото чувство на любовта и привързаността... На Пенча Знаховски беше всичко противно у дома и той сам си беше противен, и светът му беше противен! Дявол ги взел всичките!... А службата, която сега просеше, би спасила положението и нов живот би настанал за него. Възкресение!... От две недели Пенчо проси; от две недели той ляга, става, живее, умира с тая върховна надежда. Важният чиновник, от когото зависи съдбата му, му дава уклончиви отговори... Защо? Какво има да мисли? Има и друга кандидатура, подкрепена от влиятелно място? Или се съмнява в Пенчовата благонадеждност? Или има свой някой протеже?... Ах, как той не може да търпи тоя чапкънин Чардашевски! Да му прави мили очи?... А между това тази служба е спасението. Как-как трябва да се получи; пропусне ли я... но той даже не смееше да помисли за такъв случай... Не, трябва да се действува, всички средства трябва. Да се употребят!

*

С такива едни размишления в главата Пенчо Знаховски се спря пред една порта, отвори я боязливо и влезна в двора... След няколко минути той излезе бледен и бързешком се запъти из друга една улица. Там се пак спря пред друга порта и влезе... Подир обед Знаховски тръгна пак! Той дигаше на крак цяла София! Трябваше да се измоли, спечели, грабне службата – възкресението! Ненадейно лицето му се осветли от вдъхновение някакво и той не се спря пред никоя порта вече, ами се запъти у дома си.

Той се реши да пусне в дело, както струват толкова разумни хора, друго ходатайство, почти винаги увенчавано с успех; той даже се чудеше на своята несъобразителност, как по-рано не се е догадил...

Може би друг път да занимаем читателите си със съдбоносното решение на Знаховски и сетнините му – ако тяхната прозорливост предварително не го проникне, което ние ще съжаляваме, защото другата половина от този разказ ще изгуби за тях интереса, който би й запазвала неизвестността.