І, занурена в буденність,
Я забула про високе,
Ізотопи збили гени –
Постарілася душа.
Обірвалось моє серце
У провалля вирлооке,
Що обіймами печалі,
Вже його не полиша...
І душа сама не зчулась,
Як пішла блукать у хащах
Напівправди, напівслави
Та обридлої хули.
І непрощена блукає
В самоті одна пропаща,
А над нею – чорні круки,
Нерозкрилені орли.
І не здихатись печалі,
І не вигорнуть тривоги,
У буденній напівсмерті
Не позбутися вини.
Закривавлені й роздерті
Мріють стяги край дороги,
І кінця не видно краю
Осоружної війни...
I, занурена в буденнiсть
© Copyright: Валентина Кондратенко 2, 2017
Свидетельство о публикации №117100701951
Свидетельство о публикации №117100701951
Рецензии