***

Осінній шепіт за вікном стривожив вечір,
І ним зкуйовджений, піднявся рій думок...
..Горнятко чаю з чебрецю і плед на плечі,
Я  тихо,  тінню , в  свій улюблений садок ..

Якась німа, глуха і вщент холодна тиша,
Вона в'їдається, мов сіль до свіжих ран,
Лиш зрідка вітерець десь поколише
Засохле листя,  засинаючих троянд..

...А десь далеко, там вгорі застигли зорі,..
Одні виблискують, а інші-тьмяне скло...
В народі кажуть ,що зірки -то наші долі,
Так , певно, є ...і так давно було ...

Вони  на нас , людей, насправді дуже схожі,
Такі ж всі різні  і "призначення" таке ж,
Одні і вдень "всміхатись" можуть перехожим,
А в інших , в темінь...світла не знайдеш ...

Світити шлях комусь -в одних палкА потреба,
А другі просто тихо тліють поміж тим...
Одні, палаючи, дарують "пісню"з неба ,
А решта, тільки  сажу й чорний дим ..

А є величні , "золоті",в яскравім світлі ,
Мов діамантами виблискують з небес ,
Такі зірки  за мить зігріли би півсвіту ,
Але вони (так вперто) гріють лиш себе ...

...Такими ж долями і люди теж "зоріють" ...
Тут між світилами й людьми розмита грань...
...Одні теплом тебе огорнуть і зігріють ,
А інші просто спалять душу без вагань...