Мать

Мати
Пішла старенька в сад і забарилась,
Із яблунею міцно обнялась…
Жила як всі, та жити вже втомилась,
Печаль в душі, як свічка, зайнялась.
Присіла важко, бо в ногах утома,
І їй вклонились білі спориші,
Сльоза гірка скотилася, потому
Так запекло старенькій у душі.
…Сьогодні листям яблуня тріпоче,
А в осінь – плід додолу упаде,
Зимою – сон, глибокий і пророчий,
Потім весна в саду її знайде.
А у старенької весни уже не буде,
Життя, мов сад весною, - відцвіло…
Тепер той вітер, злодій і приблуда
Торка сивин ненависним крилом.
Було два сини – два міцних крила.
Скільки тепла і сили в них уклала!
Щаслива й горда, сонячна була,
А потім хмара світ божий заслала.
Війна й її покликала синів,
А вчила ж завжди вірити й прощати,
Один обняв, і другий пожалів, -
Й пішли обидва сон їй захищати.
Життя вони обидва так любили,
Але під кулі йшли без каяття.
І честь в бою і совість не згубили,
Й таким коротким видалось життя…
Одного куля раптом наздогнала,
А потім іншого… Розбору їй нема.
І посивіла мати, як узнала,
Що в світі білім вже тепер сама…
…Рудіє лист. Вже осінь на порозі.
А їй самітність душу обрива.
І доживає віку у тривозі,
І в безвість ночі – погляди й слова…
Зима їй часто заміта пороги,
В душі кує зозулею біда,
Та кожен день виходить на дорогу,
Синочків рідних й досі вигляда.
Що ж, доля їй написана лелеча,
У сні говорить тихо з обома…
А час дими висіює на плечі
І в шибку – грози: немічна й сама…
А прийде осінь, вороном закряче,
Тужливу пісню пугач заведе.
Ніхто за нею в світі не заплаче,
Хіба що пам»ять росами впаде…