В последний раз...

Востаннє…
Стара лампадка в сивій павутині
Гойдає сум. Жмут жита на столі…
Три роки він у сивій самотині
Життя плекав криваві мозолі.
Стара пішла раніше з цього світу,
Під кінець літа, саме у жнива.
Старому слала вітряні привіти,
Тепер не шле, сердешна, спочива…
…А він блага очима порятунку,
Боїться смерть зустріти в самоті…
І ледь
відгонить кострубату думку:
Чи не дарма він був у цім житті?..
Чи все зробив по совісті, як треба,
Бо ниву засівав, збирав хліба.
Любив цю землю, і ставки, і небо,-
Тепер на плечі всілася журба…
Життя останнє зачиняє двері
У це, колись як писанка, село,
Воно усе – мов буква на папері,
Пройшло, пробігло, мов і не було…
Бліді мелькають списані сторінки:
Голодування, смерті і війна…
Усі роки - чорніючі відтінки,
Тому й життя низька така ціна…
Старий ще раз обвів очима хату,
Рушник все цвів калиною в кутку,
І крила розпустивши винувато,
Життя тримав в тугому сповитку.
Дітей нема… Так доля написала,
Хоч все лелеку ждали у дворі…
І потім уже й ждати перестали..,
А тут уже і старість на порі.
Сльоза пекуча виповзла на щоку,
Ще теплу душу стогін розрива…
У боротьбі з хворобою – півроку,
Й душа стареча вже не зажива.
Так вжко диха, начебто на гору
Він тягне плуга , що замість коня…
Закривши очі, бачить: його з двору
Осінній вітер грізно виганя…
Останній раз старий перехрестився,
Заплющив очі… Знудилась душа…
Віджив.., уже відмучився, зносився,
Він світ в селі останнім полиша…

Чи хто його згадає у тривозі,
Як з’їсть село страшенна пустота?
Чи спиниться хто піший при дорозі,
Й спита: «Чому немає тут хреста?»
Ми всі в цім світі гості тимчасові,
Турботи, горе, радість і жалі…
Коли ж готовим дощечки тесові,
Все залишаєм тут, на цій землі…
І кожному відміряно в цім світі,
Отож і ти залиш добрі сліди,
Щоб, помираючи, ніскільки не жаліти,
Що полишаєш світ ти назавжди.
Автор Тетяна Лісненко