Умирает село

Вимирає село
Хрестиком тривога душу вишиває,
Сум ляга наміткою до мого плеча.
Село моє рідне віку доживає,
Мерехтить за обрієм сивини свіча.
Серце ятрять спогади мрії кольорові:
Річка повновода, бархат-береги,
Тихе надвечір»я й зорі вечорові,
Синьоокий вечір, золоті сніги…
Школа на причілку, наче біла птаха,
Бір сосновий, луки, верби і місток,
Й батьківська хатина, сива бідолаха,
А в дворі – шовковиця й красень-бересток.
Купалися в сонці грона винограду,
Вперше стільки бачила у своїм житті.
Груш і яблук – море і квітів півсаду, -
Ятрять душу спогадом мальви золоті…
Трепетно дивлюся на село здалека,
Як лугом додому навпростець іду.
Не кружляють колами золоті лелеки,
І не щедра пісня солов»я в саду.
У душі – оскома, за минулим плачу,
Як же мені боляче за моє село!
Лиш тепліше стане, як у сні побачу,
Бо було мов писанка, квіткою цвіло.
Гасне рідна школа, як воскова свічка,
Хвойний бір все рідшає, просто висиха.
Стала зовсім іншою диво Хорол-річка,
Витекла, тікаючи, мабуть, від гріха…
За селом лиш пагорб розцвіта хрестами..,
Село моє тане, як сніги в саду.
Стану на коліна, припаду вустами,
До землі родимої листом припаду.
Цілувати буду і шептать молитву:
Чарівний мій краю, вулиці й хати,
В серці берегтиму, як мамину лиштву,
Пам»ять про Склярівку буду берегти.
Тут ходила босою, в коси мак вплітала,
У калюжах бачила неба глибину,
Ранки синьоокі в пригорщах гойдала,
А тепер виношую у душі вину…
Відцвітуть акації, час спливе снігами,
Нас не буде з вами, підем за межу…
А життя продовжиться – з щастям і боргами,
Про село нащадкам в віршах розкажу.
Вишиває душу хрестиком тривога,
І печалі губить в білих споришах.
До села вертайся, стежечко-дорого,
Може, там чекає ще чиясь душа…
Автор Тетяна Лісненко