Обузой быть я не хочу

Не хочу буть обузою…
І.
«Не хочу буть обузою для сина…»
Стару ця думка мучила щодня.
В очах нерідко ятрилась сльозина,
Давно померла вся її рідня.
І тільки син далеко десь в роботі,
Невістка, внук… Не бачила рідні…
Стареньку відкладали все на «потім»,
Такі короткі, шкода, вихідні…
Навіщо ж так: не жити, просто – бути?
Давно її самотність заїда…
А вітер норовить ще нижче гнути,
Тепер у вікна – оскалом біда…
Хвороби звідусіль, мов зорі, скачуть,
І неміч зла за плечі обніма,
Її сльозами вікна в хаті плачуть,
Бо в неї й сліз, напевно, вже нема…
Давно в хатині стіни не білились,
Її дощі притисли до землі…
Здається,йшла дорогою й схилилась,
Загрузнувши по пояс у ріллі…
Давно не квітнуть сонячні жоржини,
В дворі не пахне м’ята й чебреці,.,
Немає до воріт уже й стежини, -
Гірка сльоза в старої на щоці…
ІІ.
Далеко син. Не часто він до мами
Через «круту» роботу приїжджа.
Листи – не модно, навіть телеграми,
За інші справи нудиться душа.
Квартира є, і діти, і машина,
Живуть вони – неначе в молоці.
Він – олігарх, така ж його дружина,
Ніколи не пустують гаманці…
І про стареньку згадують не часто,
Свої рішають справи, не чужі.
Життя їм стелить килими квітчасті,
Тому і сліплять диво-міражі…
Хіба що діти – хлопчики нівроку,
Їм по сім літ оце якраз було,
Кумедно зроблять посмішку широку,
Бува, спитають: «Що таке село?»

Та не спішать батьки відповідати –
Робота, друзі, море, пікніки…
І про стареньку ніколи згадати,
Тим паче їхать… Просто не з руки…
ІІІ.
А мати гірко день і ніч ридає,
Вже й з ліжка кволо ледве устає,
Та крадькома у шибку виглядає,
А лихо вже і дихать не дає…
Стара на бабці, рвана одежина,
І біль у серці гострий не втиха…
Закриє очі – й бачить свого сина,
Сама ж весь вік – в роботі й без гріха…
Та все ж душа тривожиться за сина,
«Не треба їхать в далеч отаку…"
Сама ж ковтає болісну сльозину,
Долає ношу мами нелегку…
«Якось сама… Тривожити не буду,
Я біль стерплю… - І погляд в образи.-
Хтось поховає… Є ж на світі люди,
Зітхань не треба, плачу і сльози…»
Під вікнами тупцює зла година,
Ні їсти вже нема, ані води…
«Не буду я обузою для сина…»
Й закрила свої очі назавжди…
ІУ.
І заскрипіла хвіртка у тривозі,
І двері відчинилися самі…
Танцює вітер п’яний на порозі,
В саду зітхають яблуні німі.
У хаті сирість, тиша і тривога…
І мати нежива.., у самоті.
І плаче гірко синова дорога,
Як ще ніхто не плакав у житті.
Вітри гудуть у бовдурі, у стрісі,
І страх танцює в сінях гопака.
І пугач гірко плаче на горісі,
Й печаль із двору мами не втіка…
Вона повисла сіттю на хатину,
Між тим зима до двору поспіша…
В дворі ж і досі, згадуючи сина,
Блука в чеканні мамина душа…
У.
Летіть до мами, начебто до храму,
Бо біль душевний міцно обійма,
Коли обняти хочеш рідну маму,
А її в світі цім уже нема…
Тоді стає так боляче… Неначе
Хтось рани рвано-різані займа…
Душа до скону гірко-гірко плаче,
А пізніх оправдань Бог не прийма…
Автор Тетяна Лісненко