***

Комусь, можливо, смішно стане,
Як покажу скарби свої:
Мовляв,навіщо зберігаєш
Весь цей непотріб в наші дні?
            У вік велюрів та атласів,
             Капрону, пластику, машин,
            Джинсів, айфонів, "адідасів"
           І фешенебельних палаців
            Із позолотою ліпнин.
Я ж часто з шафи витягаю
Дбайливо згорнуті в рядки,
В задумі ніжно розгортаю
Ті полотняні рушники,
             Що їх матуся вишивала.
             На них так буйно квітне сад,
             Троянди й маки теж буяють,
             Грона калини й виноград.
Рядно дістану-бачу маму,
Яка за кроснами сидить
Та вправно човник запускає
Поміж ниток туди-сюди.
            А домоткана скатертина
            У мене в свята на столі.
             Дивлюсь і подумки вертаюсь
            В далекі ті щасливі дні.
Стоїть в селі дубова шафа.
То - вміла татова рука
Її зробила. В ній не знайдеш
Бодай шурупчика чи цвяха,
Чи металевого крючка.
           Зате міцна яка і досі,
          Хоч їй понад півсотні літ.
          На ній ще можна танцювати,
          Не похитнеться, устоїть.
Так, згодна:все це - несучасне
І непривабливе комусь.....
Я ж поміж шовку і атласів
На ці скарби не надивлюсь.
          Бо в них століття України,
          Народу нашого буття,
          Його традиції та мрії
          І цінності його життя.
Бо наші предки жити вміли,
На рідній, на своїй землі
Справжнісіньку красу творили
І самобутнісь берегли.
          Але змінились покоління
          І цінності у них не ті.
          Їх душі гроші просто з" їли
          І мрії "срібно-золоті":
Як би втекти із України
Шукать добра на чужині.
Одні, щоб розум свій продати,
Інші-хоч судна подавати,
Але ж за євро, не рідні.
          Нащо "непотріб" зберігаю?
          Ну що я цинікам скажу?!
          В скарбах не просто пам" ять роду,
          Душу народу бережу.

      Полтава     05.08.2017